Вибори в Україні показали, що точка неповернення у відносинах між президентом та олігархами ще не пройдена. Але сторони вже готуються до взаємного стримування, - пише політичний оглядач РИА Новости Вадим Дубнов.
Відвідувача
окружної виборчої комісії в Броварах під Києвом у день виборів зустрічали міцні
хлопці в однакових чорних куртках. Зустрічали непривітно. "Ми - технічні
працівники", - говорили вони з упевненістю в тому, що це і є відповідь на
питання, чому я не можу пройти всередину.
Переможці у мажоритарних округах
Спроба обговорити з ними закон про вибори, що забезпечував моє безперешкодне
переміщення, провалилася, але відносини потеплішали. Тим більше що ми однаково
розуміли, що причина їх перебування вичерпно пояснювала вольності із законом.
Тут масажисту прем'єр-міністра України протистояв родич глави адміністрації
президента. Голоси, подані за першого, потрібно захищати від тих, хто міг
прийти заступитися за другого.
Вони нудьгують, я не поспішаю. Навколо вибори. "Ви правда думаєте, що в
Донецьку голосують за Януковича? Та його там ненавидять ...".
Президент і його хатинка
Це були дивні вибори. На них влада не боролася з опозицією, тому що з
помаранчевих в "донецькі" і назад мігрують тільки чиновники. За те,
щоб з табору в табір переманити виборця, тут битися безглуздо. Так було завжди,
і завжди тут була незмінною ще одна особливість української демократії, яку
мені давно - напівжартома-напівсерйозно - пояснювали українські політологи:
"У Європі владу обирають для того, щоб з неї питати. В Росії - щоб їй
підкорятися. А у нас - тільки для того, щоб над нею сміятися".
Україні завжди щастило щодо цього з владою і особливо з президентами, починаючи
з самого Леоніда Кравчука. "Це правда, що у вас у Швейцарії є вілла?"
- запитали якось президента. "Та яка вілла? - здивувався він, - Хатинка!
.." З цією "хатинкою" він увійшов в історію, і кожен президент
для українського громадянина був анекдотом.
І коли обирали Януковича, теж готувалися сміятися, і йому було чим повеселити
людей - хоч поетесою Анною Ахметовою, хоч поетом Антоном Чеховим, хоч
"геноцидом" там, де треба було сказати "генофонд".
Так, помаранчеві крали, але вони придумували схеми, домовлялися, ділилися і не хамили. А ці просто приходять на підприємство і говорять - третина наша. Або
половина
І раптом стало не смішно. І навіть люди, близькі до влади і далекі від емоцій,
підтверджують: уже не анекдот. Вже ненависть ...
Навіть ті, хто голосував три роки тому за Януковича, тому що все знав про Юлію
Тимошенко, сьогодні, здається, готові особисто носити їй у в'язницю передачі:
"Так, помаранчеві крали, але вони придумували схеми, домовлялися, ділилися
і не хамили. А ці просто приходять на підприємство і говорять - третина наша.
Або половина"...
З одного боку, здавалося б, нічого для загальних пострадянських широт особливого.
Але все відбувається в Україні, яка все-таки встигла звикнути, швидше, до
невигідних порівнянь з Польщею, ніж з колишнім братнім простором на сході.
Те, що недоброзичливці називали розколом країни, насправді було різноманіттям -
історичних і культурних спадщин, зовнішньополітичних пристрастей, врешті-решт,
кланів. Можливо, тому українці і сміялися, що так безглуздо виглядала влада, яка
безуспішно намагалася нав'язати звичну пострадянську модель зовсім не
пристосованій до неї країні. Щоб побудувати її в Україні, запевняла вона, ні у
кого не вистачить ні розуму, ані сил. Вона помилилася. Як з'ясувалося, ні того,
ні іншого для цього не потрібно.
Президент і його імперія
Янукович, як не без деякого подиву зазначає сьогодні український політолог
Вадим Карасьов, виявився набагато тоншим, ніж було прийнято вважати. Він досить
швидко навчився балансувати на протиріччях між головними олігархічними групами.
Він навіть виступав іноді арбітром, що теж не викликало відторгнення у людей,
які поділили країну на 5-6 крупних активів, тому що бажання стати олігархом сам
Янукович не виявляв.
Поки не підріс старший син Олександр.
Усе було об'єктивно. Після остаточної перемоги Донецька в Україні все з
виглядом стало простіше: більше не треба було домовлятися з іншими, з
"дніпропетровськими" або "київськими", як це було завжди і
що завжди було запорукою своєрідної української демократії, оскільки кожен
український клан ставив на свою політичну силу. Тепер усе можна було ділити між
собою.
Але до цього часу і Янукович, скасувавши конституційну реформу помаранчевих
часів, отримав можливості основних призначень, включаючи силові.
Олігархи, які щойно відсвяткували встановлення повної монополії, задумалися, виявивши, якою несподіваною виявилася її інша сторона
Він став найсильнішим гравцем, але, як ієрарх, він не міг вступати в ситуативні
союзи, значить, треба було сподіватися тільки на самого себе. На чолі його
бізнес-імперії став син. Головним візиром - керівник Нацбанку Сергій Арбузов,
потомствений 36-річний банкір з Донецька, в біографії якого, до речі, було і
членство в помаранчевій Нашій Україні. Люди з команди Олександра Януковича
очолили МВС, прокуратуру, податкову інспекцію, мінфін. Кажуть про фактичний
контроль над армією.
Але найголовніше, що вже був очевидний інтерес, який нова імперія почала
виявляти до всього, що вже давно було розподілено між старими господарями.
Комусь довелося розлучитися із збагачувальними потужностями у вугільній
промисловості, хтось поступився частиною акцій в металургії. І якось дуже
наполегливими стали чутки про те, що відразу після виборів Сергій Арбузов і
зовсім стане прем'єр-міністром.
Олігархи, які щойно відсвяткували встановлення повної монополії, задумалися,
виявивши, якою несподіваною виявилася її інша сторона. Як вважають багато
експертів, так і народилася головна інтрига парламентських виборів. Хоч ані до
парламенту, ні до виборів, здавалося б, вона прямого відношення і не має.
Три відсотки Свободи
"А ви знаєте, що, за закритими опитуваннями, Свобода в деяких і зовсім не
тільки західних областях отримує до 26 відсотків голосів?" - питав мене за
день до виборів дніпропетровський політтехнолог, і я не повірив - можливо,
даремно. Щоб за тих, кого називають націоналістами, в середньому у країні
проголосував кожен десятий, в якихось областях за них повинен бути кожен
четвертий, а то й третій.
У Донецьку "свободівці" офіційно набрали три відсотки. Що, нарешті,
пояснило той інтерес, який перед виборами на донецькій площі Леніна, ніби трохи
соромлячись самих себе, виявляли до їх друкованої продукції звичайні донецькі
домогосподарки.
Нікого більше не цікавлять гасла, - пояснювали мені політологи. - Тільки ненависть до влади, і тому такий сильний запит на несистемні партії, на отаких політичних хуліганів, на радикалів
"Нікого більше не цікавлять гасла, - пояснювали мені політологи. - Тільки
ненависть до влади, і тому такий сильний запит на несистемні партії, на отаких
політичних хуліганів, на радикалів. Нехай хоч і на кшталт Свободи - лише б вони
рознесли систему".
Влада, яка вирішила, що можна все, всіх проти себе й відновила - до готовності
голосувати за Свободу. Або, якщо кому зовсім не подобаються хулігани або
комуністи, до яких теж пішли вчорашні виборці регіоналів, - УДАР.
На сході зробили вигляд, що повірили спробам УДАРу дистанціюватися від
помаранчевих, що виявилося зовсім не важко. Все, що ще вчора працювало на
ідеологічні міфи - НАТО, українська мова, пам'ятники Шухевичу і Бандері - з
одного боку, або "агресія москалів" з іншого, більше не працює.
Соціолог Ірина Бекешкіна розгортає сторінки своїх досліджень: все
вищеперелічене і з вигляду вічно живе - насправді, де в третьому, четвертому, а
то й шостому десятку насущних проблем. Ні Росії, Америки, Євросоюзу або
російської мови. "Питання одне: шахраї, якими вважають опозицію, або
бандити, якими вважають владу. Шахраїв не люблять. Бандитів ненавидять", -
підсумовує політтехнолог, організувавши перемогу влади. До речі, на сході.
Чиновник проти влади
Судячи з результатів виборів, з партією влади залишилися тільки лоялісти, які
за будь-яких обставин голосують за будь-яку владу - як кажуть соціологи, 25
відсотків, особливо в країнах з нашою традицією, у влади є завжди.
Набагато рідше буває, що нікого не залишається при владі крім них, і, як
вважають експерти, такі результати вперше можуть посіяти серйозні сумніви в
легітимності "донецьких", і, можливо, в стабільності країни взагалі.
Тим більше що в списку тих, кого влада зробила своїми ворогами, наступними
після виборця йдуть регіональні еліти.
"Донецькі"відсунули від місцевої влади колишню бюрократію, поставивши на її місце лояльного собі чиновника
"Донецькі" відсунули від місцевої влади колишню бюрократію,
поставивши на її місце лояльного собі чиновника. Але, по-перше, лояльність
чиновника сама по собі - алегорія мінливості. А по-друге, бюрократія не прощає
зниження в статусі.
"Еліти зачаїлися і чекають своєї години", - пояснював мені депутат
дніпропетровської міськради, і чиновники, які підходили до нього просто
привітатися, встигали залишити якийсь політичний відгук - ніби для того, щоб
підтвердити правдивість його слів. "І будьте впевнені: чиновник, якому
належить організувати перемогу влади, що-небудь обов'язково викине - коли в
нього буде ще можливість безкарно пофрондувати?"
У Дніпропетровську, до речі, результати виглядають куди правдоподібніше, ніж у
Донецьку.
Свої проти своїх
За загальним переконанням, яке ніхто не спростовує, у міру посилення
олігархічних тривог стали розвиватися успіхи Віталія Кличка. Стало набагато
більше реклами партії Наталії Королевської Україна - Вперед! Її потім самі
регіонали весело і у весь голос будуть називати найбільш невдалим вкладенням
Ріната Ахметова, і він, здається, не заперечує.
В Україні, дійсно, політичних симпатій, навіть ненависті до влади недостатньо
для того, щоб партія, навіть найкраща і розумна, з нуля раптом стала
парламентською. Без олігархічних грошей не залишаються перед виборами зазвичай
ні опозиція, ні комуністи, ніхто цього особливо не приховує, і це логічно: кожен
нормальний бізнесмен повинен бути в цьому сенсі людиною широких політичних
поглядів, тим більше що, як правило, цими поглядами він особливо й не
обтяжений.
Але цього разу все зухвало виходило за рамки повсякденної роздачі грошей. Це
були дуже дивні вибори.
Без олігархічних грошей не залишаються перед виборами зазвичай ні опозиція, ні комуністи, ніхто цього особливо не приховує, і це логічно
З одного боку, як годиться, були округи, де протистояння мало принциповий
характер, і там, де вибір стояв між, скажімо УДАРом та партією влади, для
забезпечення громадянського миру, бувало, доводилося викликати загони
спецпризначення Беркут.
Але нітрохи не менш традиційним для цих виборів було суперництво в Броварах,
між, образно висловлюючись, Масажистом та Родичем.
... В одному з округів Дніпропетровська ставленики-суперники двох основних
олігархів України - Ріната Ахметова і зятя екс-президента Кучми Віктора
Пінчука. І представники опозиції делікатно йдуть у бік, знімаючи свої
кандидатури. У кабінеті одного з губернаторів, як розповідав мені керівник
Комітету виборців України (НПО, що спостерігає за виборами) Олександр Черненко,
раптом пролунав дзвінок з Києва: перемогти повинен зовсім не той, хто вже
впевнено під прапором влади йшов до перемоги, а той, кого треба терміново
зареєструвати.
Вертикаль не витримує власного вантажу і розпадається на багато маленьких
вертикалей - так влаштована будь-яка чиновна структура, навіть найбільш
монополізована. Ті, хто йде від влади, насправді йдуть від кожного з її кланів.
Як вважає політолог Вадим Карасьов, точка неповернення у відносинах між
президентом та олігархами ще не пройдена. Але обидві сторони вже готуються до
різних варіантів взаємного стримування, які, втім, іноді і самі по собі можуть
стати підставою для війни.
Це особлива українська демократія: спостерігачі, навіть близькі до опозиції, не
заперечують того, що УДАРу допомагали олігархи. Можливо, вони ж і стриножили
його перед фінішем, і УДАР, так дивно пригальмувавши, відкотився на
третє-четверте місце.
Якщо УДАР не має наміру обмежуватися попаданням в парламент - а він позиціонує
себе як довготривалий проект, то він повинен відпрацьовувати інвестиції
Але якщо це так, і якщо УДАР не має наміру обмежуватися попаданням в парламент
- а він позиціонує себе як довготривалий проект, то він повинен відпрацьовувати
інвестиції. Проте йти на пряме співробітництво з владою - для нього форма
політичного самогубства, і інвестор це теж розуміє. Тому, точок політичного
збігу у них - інвестора і партії Кличка - занадто мало, щоб пояснити зміст цих
інвестицій.
Є тільки одне: спільна протидія президенту. Недопущення конституційної
більшості Партії регіонів. Опір новим призначенням, які для олігархів і
майбутнього кандидата в президенти можуть бути однаково згубними.
Можливо, ім'я справжнього переможця цих виборів ми дізнаємося не від ЦВК. Хто
може з упевненістю сказати, дивлячись в списки обраних, хто з них як себе
поведе і кого підтримає, якщо раптом Янукович і олігархи не домовляться? У кому
може бути впевнений президент? І хто, нарешті, вже сьогодні відчуває себе
готовим до президентських перегонах 2015 року?
Якщо, скажімо, президент почне розширювати свої бізнес-інтереси занадто активно
з точки зору конкурентів, або у когось з олігархів здадуть нерви, то 2015-й, як
вважають деякі спостерігачі, може наступити й раніше. У всякому разі, опозиція,
що пройшла до парламенту, вже вимовила слово "імпічмент".
***
У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без
купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.