Open Democracy: Іноді ми мріємо про Європу

У 1991 році прямо в серці континентального масиву Євразії утворилася нова держава з населенням у 48 мільйонів. Його території простягаються від порослих лісом Карпатських гір, де селяни досі обробляють землю вручну, через вимощені бруківкою міста із середньовічними замками і оперними театрами часів Австро-Угорщини, через золоті куполи православних монастирів і нескінченні нетрі неохайних багатоповерхівок, через тепле море до паруючих труб найбільших заводів в Європі і найглибших і темних шахт.

Ця країна - Україна. Але, незважаючи на свої розміри і протяжність, їй не вдалося знайти своє місце у світі. Вона часто асоціюється з проституцією, час від часу висхідними зірками спорту, політиками, які виглядають як завсідники нічних клубів і нерідко б'ються під час пленарних засідань. Але після 1991 року поряд з появою нової держави відбулося щось зовсім іншого роду: у той момент зародилася нова література. За часів СРСР українські інтелектуали, які вели активну боротьбу за свою мову, часто зазнавали гонінь: у радянський період більше 500 українських авторів були розстріляні або кинуті до в'язниці за звинуваченнями в націоналізмі. Тепер українська мова набула статусу офіційної державної мови, а російська опинилася в меншості. Нова українська література відчайдушно намагається знайти собі місце у світовій культурі, і - на відміну від політики - у цьому сенсі Україні є чим пишатися.

Шлях сучасної української літератури починається із жахливою блювоти в одному з московських провулків. Отто фон Ф, герой роману Юрія Андруховича Московіада(1993), що в останні дні існування радянської імперії пішов у запій (пиво, шампанське, горілка, денатурат і мадера), намагаючись у п'яному угарі знайти собі місце у психотичному місті божевільних монархістів, терористів і злодіїв, розповідає про великі символи російської величі: "Це місто тисячі й однієї камери тортур, місто архітектури більшовицької імперії з висотними примарами народних комісаріатів. Воно вміє тільки поглинати".

Отто - поет і студент з України, який проживає в гуртожитку гігантського, зубчастого Московського державного університету, збудованого в неоготичному стилі, і який відчуває, як "радянська імперія повільно тріщить по швах, як розповзаються її республіки і народи, набуваючи незалежність і вагу". Якщо раніше українські письменники писали про велику столицю зі страхом і благоговінням, то герой роману Андруховича плює на її тротуари: саме його ім'я, Отто фон Ф, підкреслює його європейську перевагу над варварським російським Сходом. Це свого роду перевертання переважаючого ставлення Росії до України, яку перша вважає менш цивілізованою.

Малоросія - саме так багато росіян спочатку називали Україну, кажучи словами Івана Буніна, російського поета, який отримав Нобелівську премію в 1933 році, що ставився до України із захопленням і в той же час дещо зверхньо: "У Малоросії немає історії ... у неї є лише пісні, легенди, вона в деякому розумінні перебуває поза часом". Українська мова довгий час вважалася мовою фольклору і сільської місцевості, мовою безграмотних селян, які вірили, що в струмках живуть красиві русалки, що п'ють людську кров, вірили в духів, що ховаються в сирі, і в чарівні яйця. Амбітні письменники переметнулися до домінуючої мови: наприклад, ранні свої вірші Гоголь писав українською мовою, але коли він вирішив підкорити Санкт-Петербург, він переключився на російську.

Тепер же Московіада проголошує перевагу України. Кульмінацією роману стає блювота Отто: "Нарешті ви виприскує всю цю Москву, ви вибухаєте нестримно, беззавітно, радісно". Ця блювота є одночасно культурним та історичним актом, актом позбавлення від шлункового соку російської та радянської імперій, звільнення, після якого можна вирушити на станцію і сісти в задушливий поїзд, що їде в рідну країну, яка скоро здобуде незалежність.

Батьківщина Андруховича - Західна Україна , колишні зовнішні кордони Австро-Угорської імперії, які відійшли до СРСР в 1939 році. До Голокосту і до прибуття радянських військ у цих містах говорили кількома мовами: німецькою та ідиш, польською, угорською та українською. Там народилися такі австро-угорські письменники, як Пауль Целан, Йозеф Рот і Садер-Мазох, пишучи німецькою, геніальний Бруно Шульц, який писав польською, крім того це місце стало батьківщиною Баав-Шем-Това і хасидизму. Центри Львова, Чернівців, Івано-Франківська та Ужгорода досі виглядають як Відень у мініатюрі. У своїх автобіографічних есе Андрухович згадує, як він ріс на потертих і в той же час елегантних вулицях в стилі art nouveau, де згорблені старі одягалися так, ніби вони збиралися на прийом до імператора Франца-Йосифа. Він вперше спробував спиртне і поцілувався в руїнах австро-угорських замків, сама архітектура яких ставала ниткою, що зв'язувала його зі світом, який перебуває за межами залізної завіси. "Іноді ми мріємо про Європу, - каже Отто фон Ф у фіналі Московіади, - ночами ми приходимо на берег Дунаю. Здається, ми щось пригадуємо: теплі моря, мармурові ворота, гарячі камені, південні лози, самотні вежі".

Але коли пострадянський український письменник нарешті опиняється в Європі, з'ясовується, що не все настільки однозначно. У романі Андруховича Збочення, продовженні Московіади, героєм знову став поет, який дуже нагадує Отто фон Ф, тільки змужнілого. Він їде з України і стає панєвропейським авантюристом, який постійно змінює імена і паспорти, говорить півдюжиною мов і зрештою містично гине під час Венеціанського карнавалу. Замість того щоб знайти себе, український письменник опиняється в положенні, коли Європа його поглинає. У своєму есе під назвою "З якої ви мови?" Андрухович згадує, як французький літературний агент говорив йому, що, якщо він хоче домогтися міжнародного успіху, він повинен змінити своє ім'я на щось більш близьке європейському вуху, і писати не маргінальною українською мовою, а однією зі світових мов.

"Український вибір - це вибір між небуттям та існуванням, яке вас вбиває", - пише Оксана Забужко у своєму дебютному романі Польові дослідження українського сексу, опублікованому в 1996 році. Незважаючи на те, що роман написаний у жанрі потоку свідомості, він ось вже більше десяти років посідає верхні рядки у списках українських бестселерів: це перший український роман, в якому змішалися бурхливий секс і роздуми про національну філософію і який був написаний безстрашною жінкою.

Героїня цього роману (імені у неї немає) сповнена лінгвістичного патріотизму і бажання винагородити багатьох замучених і розстріляних українських поетів колишньої епохи за принесені ними жертви. Вона згадує героя-мученика української поезії Василя Стуса, який загинув у радянському таборі в 1985 році. "Мій народ, до тебе я повертаюся, / і в смерті я знайду свою долю", - написав Стус незадовго до своєї смерті. Ця та історія і та місія , яка є відображенням власної долі Забужко. У вересні 2012 року я слухав, як Забужко - разом з поетами з України, Німеччини, Данії, Австрії та Швейцарії - читала свої вірші на літературному фестивалі Меридіан у Чернівцях, головна мета якого полягала у возз'єднанні України та європейського культурного світу. Одне з читань відбулося на місцевому ринку просто неба. Це було брудне, шумне і багатолюдне місце, де широкоплечі жінки в спортивних костюмах Adidas і сільських хустках продавали китайські меблі, кухонне начиння, самогон, живих поросят і підроблені мобільні телефони. Сцену для поетів встановили прямо посередині ринку. Коли Забужко вийшла на сцену, вона поскаржилася на те, що з усіх боків лунала російська поп- музика: "Я сподіваюся, зараз ми зможемо переключитися з російської попси на українську поезію".

Потім Забужко почала читати свої вірші: вона читала їх так, ніби це було чаклунське заклинання, то завиваючи, то впадаючи в екстаз. Спочатку ринкові торговці розгубилися. Поезія? Тут  Потім вони стали прислухатися, жуючи насіння і випльовуючи. Бабуся, яка торгувала фруктами, підійшла до Забужко та вручила їй невелике відро суниці. Я пройшов за цією бабусею до її прилавка: вірші Забужко про середній клас, міський страх викликали у неї ліричні спогади, і вона почала наспівувати уривки українських народних пісень і віршів. "Я зовсім забула про поезію, - сказала ця літня жінка. - Адже я так багато всього знала, коли дитиною жила в рідному селі".

У своєму романі Польові дослідження Забужко зізнається в тому , що її місія озлобила її. Поки героїня роману подорожує по світу, переїжджаючи від одного міжнародного літературного семінару до іншого через бажання довести всьому світу, що українська мова ще жива, її виснажує необхідність постійно відповідати на одне і те ж питання: "Україна? Де це?" Навіть у Києві панівне становище займає російська культура , а не українська: її найзнаменитіші письменники - чи то Булгаков у XX столітті, чи Курков в XXI - пишуть російською мовою. Коли Забужко познайомилася з одним провінційним українським художником, їй здалося, що вона нарешті знайшла свій ідеал - справжнього українського чоловіка, який так само як і вона, з головою пішов в українську культуру, першої людини, якій нічого не потрібно пояснювати. Спочатку героїня її роману почувається неймовірно щасливою, проте їхні стосунки швидко стають фізично і психологічно болісними, а секс - образливим і нестерпним. Коли героїня намагається допомогти своєму українському коханцеві побудувати кар'єру в Америці, він виявляється занадто повільним, щоб домогтися там успіху. На її тілі залишилися шрами й опіки, а на душі - порожнеча: роман з "ідеальним українцем" доводить її до нервового зриву.

"Чому вона з цим змирилася?" - дивуються її американські друзі (вони мають на увазі чоловіка , але ми розуміємо, що це стосується також й України в цілому). "Нас виховували чоловіки, яких мали з усіх боків в усі місця, - відповідає вона. - Пізніше цих людей знову обдурили, тому вони робили з нами те ж саме, що інші робили з ними". У Польових дослідженнях жорстокий коханець стає осередком історичних трагедій України: його батько спочатку потрапив у нацистський, а потім радянський концтабір, і його довгий час переслідувало КДБ. За деякими оцінками, в XX столітті близько 14 мільйонів людей загинули в Україні в результаті чисток, Голокосту і штучно викликаного голоду. Коли героїня Забужко піднімає питання народження дитини, художник кидає їй у відповідь: "Раби не повинні народжувати дітей".

І Забужко, й Андрухович народилися в 1960 році, довгий час входили до кола дисидентів наприкінці радянської епохи, і їм обом було за 30 в 1991 році. Їхня робота, проте, містить у собі паростки позитивного національного проекту, а їхня місія полягає в тому, щоб знайти мову, яка підходить для дослідження минулого України і формулювання її сьогодення. Сергій Жадан належить до більш молодого покоління. Він народився в 1974 році, і в момент краху Радянського Союзу йому було лише 17 років. Герої Жадана - це зовсім не змучені поети та інтелектуали, що борються за культуру своєї країни. Це злочинці, корпоративні раби, повії та невдахи. У його вірші Лукойл напівкримінальні торговці нафтою приходять на могилу своїх колег, щоб підняти за них тост: "Вони плачуть у своїх костюмах від Dolce and Gabbana і п'ють Hennessy із пластикових стаканчиків /"Ось, Колю, - кажуть вони , - ось твої 10%" / На безкрайніх полях офшорних компаній нас відстрілюють, як диких гусей, прямо в печінку / Смерть - це земля, де наші кредитки не працюють/Смерть - це земля чорною нафти, яка змиє його гріхи".

Героями історій Жадана стають підлітки та молоді люди 20-ти років - перше пострадянське покоління, яке переміщається по країні: футбольні хулігани, які шкандибають після поножовщини по безкрайніх залізничних коліях, торговець наркотиками, що продає свій товар в Ялті і випадково потрапляє до нічліжки, де багато татар сплять прямо на підлозі, а також в маєтку, де секта колишніх повій співає евангелістські гімни. Шлях героїв Жадана завжди раптово обривається або жорстокими нападами, або арештом. Його герої - це покоління людей, яке рухається невідомо куди і навіщо, їздить по країні без будь-якої мети.

Цей тривожний мотив є відображенням важкої хвороби пострадянської України. Жодному лідерові чи руху не вдалося створити для цієї країни прогресивну, позитивну ідеологію. За президента Кучми (1994-2005) політика держави (якщо це взагалі можна назвати політикою) полягала не в тому, щоб вчитися самим щось виробляти, а в тому, щоб відкачувати фінансову допомогу із Заходу і газ - зі Сходу. Під час Помаранчевої революції у 2004 році багатьом на мить здалося, що Україна нарешті готова зробити вибір на користь проєвропейського, західного шляху. Однак "революцію" швидко згорнули, і в 2010 році Україна обрала своїм президентом Віктора Януковича.

Будучи підлітком, Янукович сидів у в'язниці за крадіжку і напад. Зараз він погано висловлюється про бідних українців і простих росіян, садить у в'язницю своїх політичних опонентів, він вже встиг відштовхнути від себе як Росію, так і Захід. "Куди рухається Україна? Чого вона хоче?" - Захід вже почав роздратовано скаржитися. Одне з оповідань Жадана є серією замальовок, зроблених на кордоні між Україною та Євросоюзом, де перебуває група сумних пошарпаних українських контрабандистів разом з молодими людьми, які кохають та відчайдушно намагаються перетнути примарний Шенгенську кордон, чого їм так і не вдається зробити. "Ми не тут і не там, - каже героїня Забужко. - Європі вдалося заразити нас лютою лихоманкою особистого бажання, віри в "так, я можу", але ми так і не змогли побудувати основу для цієї віри, ті структури, які можуть підтримати це "я можу", тому ми вже цілу вічність борсаємося на дні історії".

Незважаючи на жорсткий реалізм Жадана, Забужко і Андруховича, в роботах цих трьох письменників присутня чітко помітна магічна лінія. В останніх абзацах і строфах реалістичних історій Жадана часто з'являється образ автора, який піднімається з вулиць, щоб поглянути на все зверху: душі щойно застрелених гопників піднімаються над трамвайними шляхами Харкова; похмурий вірш про серійного вбивцю, що ходить вулицями промислового міста, раптом перетворюється на розповідь про демонів, які прийшли прямо з темних лісів українського фольклору. "Московіада" Андруховича, як і його пізніші романи, наскрізь просякнута реалізмом, але раптово, ближче до кінця, її герой, сам того не усвідомлюючи, опиняється в фантазійному світі нічних кошмарів, де йому зустрічаються гігантські щури і підземні палаци. Жорстокий коханець з Польових досліджень пише картини, на яких він зображує язичницькі сили - "відьом у дикому танці, які виконують обряд зустрічі Весни". У Гарварді героїня бачить марення, в якому Україна є ірраціональною протилежністю розважливому Заходу.

Сучасні українські письменники - це безкомпромісні латиноамериканці Європи, які змішують магічний реалізм з домашнім насильством, фольклором та мафією. І якщо ви пильно придивитеся до великих літературних класиків, народжених в Україні, які писали свої праці іншими мовами, ви помітите, що їм теж притаманна ця сюрреалістична традиція: Гоголь, який писав російською мовою, увів у російську літературу український фольклор, спочатку за допомогою своїх "Вечорів на хуторі біля Диканьки" з їхніми чортами, що допомагають молодим хлопцям домагатися прихильності красивих дівчат, а потім у "Петербурзьких повістях" , в яких по столиці бродять привиди чиновників. Український фольклор трансформував іудаїзм, населив хасидські історії джиннами і літаючими рабинами.

Ізраїльський класик Аарон Аппельфельд, який виріс у Чернівцях і здобув освіту в Німеччині, згадує, як його няні і слуги співали і розповідали йому казки українською мовою. Можливо, саме через нянь і слуг український фольклор проник у схожі на галюцинації образи булгаківських котів і дияволів, які прогулюються вулицями комуністичної Москви, і танення готельних стель у Йозефа Рота, яке герой сприйняв так, ніби це було найбільш пересічною подією у світі.

Українське сприйняття живого фольклору, де фантастичне щільно переплітається із повсякденністю, протягом багатьох століть таємно перетворювало європейську літературу. Сьогодні Стара Україна знаходить новий голос: "Найцікавіше, - пише Андрухович, - завжди відбувається на краю".

***