RU
 

ЕЖ: Чи чекати натівські танки під Харковом?

Ежедневный журнал,  13 листопада 2013, 13:25
0
422
 ЕЖ: Чи чекати натівські танки під Харковом?
Фото: АР
Процес розходження України і Росії в будь-якому випадку йтиме своїм ходом, - вважає автор

Останнім часом в офіційних російських ЗМІ зазвучали «страшилки» про нібито близькі докорінні зміни в українській зовнішній політиці, про її остаточний відхід на Захід і повний розрив із Росією, - пише Аркадій Мошес в російському Ежедневном Журнале.

Один телевізійний канал в репортажі про святкування річниці звільнення Києва від фашистів дійшов до того, що оголосив нинішні святкування останніми. Мовляв, зараз Україна підпише угоду про асоціацію з ЄС, потім вступить до НАТО, а потім їй буде ніяково згадувати про те, що Червона Армія визволяла столицю України від військ, що носили ту ж форму, що і її нові союзники.




Якщо автори сюжету дійсно так думають, їм можна порадити постежити за тим, як в Європі навесні майбутнього року відзначатимуть 70-річчя висадки союзників у Нормандії. Якщо ж ними рухало просте бажання мимохідь образити почуття не тільки українців, але й німців, на співпрацю з якими Москва все ще нібито розраховує, то це характеризує лише стан інтелектів у середовищі держпропагандистів. До зовнішньополітичної реальності все це не має ніякого відношення.

А реальність ця така, що підписання-непідписання угоди про асоціацію Україна-ЄС на сьогоднішній момент практично нічого не змінює. На превеликий жаль для багатьох щирих прихильників асоціації. Так, у довгостроковій перспективі, за дотримання цілої низки умов, виникають різні гіпотетичні сценарії. Але в настільки далекій перспективі значення власне угоди про асоціацію оцінити неможливо. Поки ж ні про яку інтеграцію України і Заходу мова не йде. 

Так, у довгостроковій перспективі, за дотримання цілої низки умов, виникають різні гіпотетичні сценарії. Але в настільки далекій перспективі значення власне угоди про асоціацію оцінити неможливо


І справа навіть не в тому, що ніяких значимих взаємних зобов'язань три коротеньких абзаци статті 7 розділу II документа на сторони не накладають. Всі охочі можуть переконатися самі - текст доступний для ознайомлення на сайті Верховної Ради з червня. Мова йде про те, щоб "поглиблювати діалог і співпрацю і сприяти поступовій конвергенції у сфері зовнішньої політики та політики безпеки". Багато це чи мало в порівнянні, наприклад, із домовленістю Росії та ЄС про створення спільного простору зовнішньої безпеки, досягнутою ще 2003 року? З формально-юридичної сторони, однозначно мало. З практичної - теж.

Ще раз, справа не в документі. Справа в тому, що угода про асоціацію не формує концептуальну парадигму України, а вписується в неї, причому досить органічно. Сам же порядок денний, з усією його суперечливістю, сформований давно і з різним ступенем послідовності реалізовувався усіма без винятку коаліціями, що приходили до влади в країні. Досить нагадати, наприклад, що політичні документи про необхідність домагатися повної інтеграції України в НАТО були прийняті на початку минулого десятиліття при президенті Леоніді Кучмі й тодішньому прем'єр-міністрі Вікторі Януковичі, майбутньому політичному фавориті Москви, задовго до всякої помаранчевої революції. А можна заглянути і ще далі - у 1997 рік, коли Україна і НАТО уклали Хартію про особливе партнерство. Янукович же, втім, в 2010-му повернув країну до позаблокового статусу, адекватно оцінивши, що натівський коридор можливостей закрився і що зближення з ЄС відкриває набагато кращі перспективи.




Основний зміст курсу Києва - поступовий рух у бік від Росії. Чому відбувається так, а не інакше? Чому ніколи Україна навіть не розглядала для себе, наприклад, вступ до спільної з Росією структури безпеки? Тому що, як це добре відомо, саме поняття незалежності для української еліти і значної частини українського суспільства може означати тільки незалежність від Росії та необхідність отримання гарантій цієї незалежності вимагає геополітичного дрейфу на Захід. Але, як знову-таки давно помічено, йдеться саме про дрейф, про дуже повільний процес, що докорінно відрізняється від свідомого вибору, зробленого свого часу країнами Центральної Європи та Балтії. Чим сильніше Москва намагається довести, що у київських еліт немає і не може бути повної свободи дій – чи то йде мова про свободу зовнішньополітичних орієнтацій, про газ або про уразливість позицій великого українського бізнесу, - тим сильніше відповідна реакція, бажання покласти ще одну цеглинку в стіну на східному кордоні й ще однієї ниточкою прив'язати себе до Заходу. При цьому зворотної залежності не виникає. У тому сенсі, що спроби стелити м'яко, купувати геополітичну лояльність України в цілому або окремих представників її еліти довгострокової орієнтації на Росію не формують. Не виходить у контрагентів Росії повірити в те, що Кремль визнав незалежну українську державність і не спробує де-факто обнулити її при першій можливості. А незалежність - цінність, хоча для одних вона абсолютна, а для інших важлива лише як додатковий інструмент ведення бізнесу та збереження власних привілеїв. Все одно, коло замикається .

Але точно так само, всерйоз і надовго, сформовані й обмежувачі курсу на входження України в Захід. Головний з них - стан демократичних інститутів в Україні, що ніколи не було ідеальним і на очах погіршується після приходу на президентський пост Віктора Януковича. Можна скільки завгодно розмірковувати про геополітичні інтереси, але, тим не менш, нинішній Захід залишається спільнотою, заснованим на цінностях, і без їхнього прийняття націлюватися на інтеграцію не вийде. Згадаймо Словаччину при Володимирі Мечьярі тп її непопадання в першу хвилю розширення НАТО.

Саме поняття незалежності для української еліти і значної частини українського суспільства може означати тільки незалежність від Росії та необхідність отримання гарантій цієї незалежності вимагає геополітичного дрейфу на Захід


Другий обмежувач - завершення історичної фази розширення західних організацій. Навіть якщо сьогодні ЄС і захотів би прийняти до свого складу Україну, на це немає ресурсів. Немає грошей, немає внутрішньополітичної підтримки. Угоди про асоціацію не надають асоційованим країнам перспективу членства, і політичний сенс домовленості для ЄС як раз і полягає в тому, щоб змусити партнерів юридично визнати цю реальність. А провідні європейські члени НАТО все сказали ще 2008 року в Бухаресті.

Третій - весь масив зв'язків із Росією, розірвати який, не зруйнувавши країну зсередини, неможливо. Тут і міркувань особливих не потрібно, настільки все очевидно. Тому-то і не вдавалося ніколи зібрати в країні більшості на підтримку вступу до НАТО. Тому і хоче Україна мати зону вільної торгівлі не замість, а разом з аналогічним режимом у рамках СНД.

Чи змінює угода про асоціацію хоч що-небудь у цих розкладах? Навряд чи. Янукович не відмовиться від намірів будь-що залишитися при владі 2015 року. Швидше, навпаки, схоже, що справа Тимошенко після наступних президентських виборів буде виглядати щасливою казкою. Захід не повернеться до політики розширення на схід. Якби планував повернутися, по-іншому вів би себе по відношенню до Грузії, яка, на відміну від України, своєї заявки на членство в НАТО не відкликала. Росія теж явно націлена на те, щоб зробити будь-який крок України на Захід максимально болючим. Так, поступова переорієнтація торговельних потоків напевно прискориться у міру прийняття Україною європейських технічних стандартів. Але слід зауважити, що цей процес йде вже багато років, у результаті чого частка Росії в зовнішній торгівлі України в 1995-2012 роках скоротилася з 39 до 29%, а частка України в російській - з 11 до 5,5 %, без всякої асоціації. А цифри 2013 року, після всіх митних воєн і скорочення закупівель Україною російського газу, будуть однозначно гірше.




Угода України і ЄС про асоціацію - це верстовий стовп, знак, що фіксує, наскільки далеко зайшли відцентрові процеси. Попереднім був вступ України до СОТ задовго до Росії і зовсім на інших умовах. Чи можна боротися з установкою стовпів? Можна, напевно. Якби Москва пообіцяла Києву сьогодні ті золоті гори, які кілька місяців тому обіцяла за приєднання України до Митного союзу, можливо, український президент і змінив би свою позицію. А може, й ні. Тому що повірити в те, що Росія здатна довести субсидування української економіки до білоруського рівня в 20% ВВП, тобто давати їй приблизно 35 мільярдів доларів щорічно, не зможе ніхто.

Втім, у Вільнюсі  на саміті Східного партнерства в кінці листопада, угода про асоціацію, цілком ймовірно, так і залишиться не підписаною. Принаймні, в останні тижні українська влада зробила для цього дуже багато, явно не замислюючись про те, що відносна більшість громадян, що виступає за підписання, може спитати з них за це на виборах. Що ж, час покаже. А ось процес розбіжності України та Росії в будь-якому випадку буде йти своїм шляхом.

Якщо це комусь у Росії не подобається, то, можливо, варто було б задуматися про власні відносини з Європою. Про те, як могло статися так, що ЄС, ще зовсім недавно сприймав Росію як однозначно пріоритетного партнера на сході континенту, сьогодні, розчарувавшись і втративши ілюзії, йде на надання країнам типу України або Молдови статусів у торгівлі або візової лібералізації, Росії недоступних. Відповіді довго шукати не доведеться. Втім, якщо не хотіти нічого змінювати на краще в російсько-європейських відносинах, то простіше, звичайно, збирати образи і, здригаючись, чекати появи натівських танків під Харковом.

***

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.

СПЕЦТЕМА: Переговори про асоціацію між Україною та ЄС
ТЕГИ: РоссияУкраина-ЕСУкраина-Россия
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Читати коментарі