У п'ятницю стало відомо, що на шляху з Китаю додому президент України Віктор Янукович відвідає в Сочі свого російського колегу Володимира Путіна. Немає сумнівів у тому, що візит цей носить символічний характер: Янукович ясно дає зрозуміти українській опозиції, що він свій вибір зробив і на загострення відносин з Росією не піде.
Українські події незалежно від того, чим вони завершаться, оголюють низку викликів, які стоять не тільки перед Україною. Так, сьогодні Україна підтверджує вичерпаність пострадянської моделі розвитку, яка взяла гору на просторі колишнього СРСР, у тому числі і в Росії. При її національних варіаціях ця модель спирається на персоналістську владу і патерналістську державу. Але, мабуть, не менш важливо те, що ця модель функціонує за рахунок паразитування на радянській спадщині, починаючи від рудиментів радянської економіки і кінчаючи совковими міфами, стереотипами і звичками. Так от в Україні за останні двадцять років сформувався численний прошарок суспільства, готовий відкинути «постсовєтізм» і покінчити з борсанням на межі. Конфлікт Нової України з частиною еліти, яка намагається консолідувати традиційний електорат і залишитися в совковій комірчині, і визначить майбутній вектор цієї країни.
Українські події підтвердили, що якщо у пострадянської держави вичерпуються ресурси, що залишилися від минулого, і немає можливості звернутися до сировинної «подушки» (за рахунок чого живуть Азербайджан, Казахстан, Туркменістан), то основним джерелом виживання влади стає обмін суверенітету на підтримку Кремля. Такий відвертий обмін зробили білоруський і вірменський режими, погодившись на напівколоніальну залежність своїх країн від Москви. В Україні такий сценарій череватий соціальним і політичним вибухом. Але подальше існування України за рахунок дрейфу з поперемінними поворотами то в бік Москви, то в бік Європи, який намагалися здійснювати Кучма і Янукович, більше неможливе. І тому, що Кремль вимагає визначитися, погрожуючи санкціями за будь-які коливання. І тому, що нове українське суспільство вимагає руху «до Європи».
В Україні за останні двадцять років сформувався численний прошарок суспільства, готовий відкинути «постсовєтізм» і покінчити з борсанням на межі
У ході «помаранчевої революції» 2004 року в Україні стояла проблема чесних правил у рамках пострадянської моделі. Сьогодні там стоїть інша проблема - зміни самої моделі. Якою конкретно вона має бути і яким повинен бути перехід до неї - українці все ще відчувають невиразно. Але важливо те, що вони пов'язують цю модель з інтеграцією в Європу. Це означає і готовність поділитися з Європою частиною свого суверенітету. Зауважте: українці готові віддати його Європі, але не Росії! Тому мова в Україні йде не про геополітичний вибір. Йдеться про цивілізаційний вибір - вибор нової організації влади і держави. На жаль, українська опозиція виявилася не готовою до масового пориву суспільства. Ми бачимо той випадок, коли народ випереджає свою еліту! Сьогодні прорив України в майбутнє вимагає відходу з політичної сцени не тільки застряглого в минулій епосі лідера, а й вчорашньої «помаранчевої» опозиції. Якщо Україна, найбільше після Росії і найближче до Росії за ментальним і політичним кодом слов'янська держава, зробить вибір на користь правової держави, це буде важким ударом не тільки по зовнішньополітичній доктрині Путіна , а й по російському самодержавству.
Між тим, ми спостерігаємо цікаве явище, яке можна визначити як «закон компенсації». Не тільки деякі нові незалежні держави звертаються зовні після вичерпання внутрішніх джерел підтримки пострадянської моделі, а й путінська Росія робить те ж саме. Тільки якщо перші погоджуються на роль сателітів, то остання повинна закріпити за собою роль центру нової галактики. Державництво стає найважливішим ресурсом російської влади. А тому ясно, наскільки важлива роль України у відтворенні нашого самодержавства. Україна для Кремля зовсім не міжнародний суб'єкт. Україна - фактор внутрішньої стійкості російського режиму. Тому спроби Кремля зберегти Україну або її частину (!) на орбіті Росії триватимуть. Але до чого вони ведуть?
Російський тиск став імпульсом, який прискорює процес формування української національної свідомості й появи націоналізму, орієнтованого на Європу. Доводиться констатувати, що зміцнення української самосвідомості відбувається за рахунок відштовхування української нації від Росії. У цьому «заслуга» передусім Кремля. Хоча формування національної ідентичності колишніх колоній завжди відбувається за рахунок їхнього розмежування з метрополією - і з цим доводиться рахуватися. Кремлю потрібно, однак, усвідомити, що відтепер російська підтримка буде тільки дискредитувати тих українських лідерів, які захочуть спиратися на Росію.
Україна для Кремля зовсім не міжнародний суб'єкт. Україна - фактор внутрішньої стійкості російського режиму
Але варто відмітити, що Кремль все ж таки не був єдиним фактором, який змусив Януковича відмовитися від підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Хоча багато хто, включаючи Януковича, покладає відповідальність за «розворот» саме на Кремль і особисто Путіна. Але давайте поміркуємо: невже не можна було заздалегідь припустити, наскільки важлива Україна для російської влади, і передбачати, що Кремль буде боротися за Україну? А якщо так, то можна було до цього підготуватися - і Києву, і західним столицям. Важко уникнути враження, що Янукович навмисно намагається зіграти роль жертви зґвалтування. Тим часом, цей хитруватий, але при цьому нехитрий донецький мужичок навряд чи був готовий рухатися в бік Європи не тільки тому, що цей рух супроводжувалося економічними ризиками, і не тільки тому, що звик торгуватися. Були й інші причини зигзагів українського президента: звичайно, він боявся перед президентськими виборами втратити традиційний електорат; але одночасно - побоювався втягнутися в європейську колію, яка в якийсь момент могла підірвати його єдиновладдя.
Втім, Європа виявилася не готовою допомогти Україні. Відсутність політичної волі й бачення у тих, хто є колективним «обличчям» Європи, давно не новина. Більш істотно те, що європейський лідер - Німеччина - не спробувала ні реально вплинути на Януковича, ні протидіяти пресингу Кремля (запобігти йому неможливо!). Ще важливіше те, що Європа відмовилася від нормативного виміру у своїй зовнішній політиці. Це підтвердив європейський проект Східного партнерства, який, незважаючи на благі наміри його ініціаторів - Польщі й Швеції, - після проходження через бюрократичні лабіринти ЄС виявився настільки вихолощеним і безтілесним, що цілком влаштовує навіть жорсткі авторитарні режими. У всякому разі, Ільхама Алієва Східне партнерство влаштовує. А Лукашенко і не думає виходити з Партнерства. Східне партнерство дозволяє ЄС дружити з авторитарними режимами і не містить в собі загрозливих для них вимог. Зовсім навпаки - цей проект дозволяє авторитарним лідерам виглядати пристойно і насолоджуватися європейською компанією, як це робив той же Алієв на Вільнюському саміті.
Україна та підтримка українським суспільством асоціації зробили Східне партнерство тим, чим воно не є - фактором цивілізаційного розмежування. Ймовірно, викликавши шок серед євробюрократії, яка не була готова до тих пристрастей, які розгорнулися навколо Вільнюса. Адже, власне, в розумінні Брюсселя йдеться всього лише про зону вільної торгівлі. Ні про яку реальну інтеграцію України в ЄС і натяку немає! А українці зробили Вільнюс точкою відліку свого нового життя. Адже ось яке прагнення цієї нації вирватися із пострадянської реальності...
Українці зробили Вільнюс точкою відліку свого нового життя. Адже ось яке прагнення цієї нації вирватися із пострадянської реальності...
Тепер Європа опинилася в делікатному становищі. Вона повинна або підтримати європейський вибір частини українського суспільства, або відійти в тінь, давши зрозуміти, що Європа не має відносно України амбітних планів. Брюссель повинен сказати, що не має наміру створювати механізм, який би пом'якшив для України хворобливість виходу з пострадянського гетто. Перший варіант міг би означати для Європи її повернення до втраченої місії. Другий - визнання того, що параліч великого інтеграційного проекту триває. Багато що говорить, що праві скептики, які твердять: забудьте про європейську експансію! Старенькій Європі зараз не до цього! Начебто вони праві. Тим більше коли Америка, яка завжди тисла на Європу, не даючи їй дрімати, займається своїми справами. Звичайно ж євробюрократія вітатиме пресинг Москви, який виправдовує її власну пасивність. Європейські бюрократи будуть продовжувати співати мантру про те, що Східне партнерство не суперечить завданням Євразійського союзу і взагалі добре б усім дружити! І це якраз в момент, коли Кремль каже: або ви з нами, або ви проти нас!
І все ж... поки рано співати реквієм по Європі. Адже крім лідерів паралізованої «старої Європи» є й інші держави, які готові взяти на себе місію. Це передусім Польща, Швеція і Литва. Є і європейська громадська думка, і європейські незалежні медіа. Подивимося, чи зможуть вони розбудити стареньку...
Теоретично у Заходу є інструменти впливу на український правлячий клас з тим, щоб утримати його від дій, які можуть привести до силової конфронтації із суспільством і змусити Януковича сісти за стіл переговорів із Майданом. Але чи вистачить у Заходу розуміння важливості й трагізму історичного моменту? І де ті лідери, які колись були уособленням драйву і міцності ліберальних демократій?!
А час іде, і неясно, скільки ще буде стояти Майдан...
Поразка Майдану стане новорічним подарунком для Кремля. Але це буде поразка не тільки України. Це буде поразка західної цивілізації. І у Кремля не залишиться навіть віртуального та безпорадного опонента. Путіну дійсно поговорити стане ні з ким...
***
У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.