Про становище в енергетичній галузі України пише Regnum
Енергетична політика Києва, до вироблення якої найменше причетний сам Київ, зазнає краху. В ході неформального саміту СНД в Санкт-Петербурзі за підсумками переговорів президентів Росії і України стало ясно, що ціни на газ для України з 1 січня 2009 року збільшаться удвічі. Таким чином, при збереженні постачань на рівні 49-50 млрд. кубометрів за рік, Києву доведеться викладати зайвих $9 млрд. Перспектива вельми сумна, враховуючи провал альтернативних проектів доставки енергоносіїв на проектів доставки енергоносіїв в Україну, активно обговорюваних останні роки на різних рівнях і майданчиках. Очевидно, ціна майже в $360 за тисячу кубометрів - непідйомна для енергоємної української промисловості, а значить і убивча для економіки держави в цілому. Проте Президент Віктор Ющенко спокійно відреагував на цей ціновий прогноз, майже дослівно повторивши тезу, озвучену зовсім недавно українським прем'єром Юлією Тимошенко.
Суть нової позиції помаранчевого Києва полягає в тому, що швидкий перехід на ринкові ціни і механізми взаєморозрахунку у сфері закупівлі і транспортування енергоносіїв лише сприятиме оздоровленню української економіки. У експертів в даному разі інша думка - різке зростання закупівельних цін на газ обернеться катастрофою для промислового сходу України, якої, можливо, політично і добиваються Ющенко і Тимошенко, роблячи російську частину України заручником своїх політико-економічних експериментів.
Останньою соломинкою, за яку може вхопитися українська сторона, - це умовити середньоазіатських постачальників утриматися від різкого підвищення відпускних цін на газ. Власне кажучи, намір останніх вчинити саме так і став причиною сумного прогнозу, з яким був ознайомлений Ющенко в Санкт-Петербурзі. У березні 2008 року Казахстан, Туркменія і Узбекистан оголосили, що продаватимуть Газпрому паливо за європейськими цінами. На економічних показниках газової монополії це майже не позначиться, оскільки велику частину середньоазіатського газу російський концерн продає в інші країни, у тому числі і нв Україну. Для останньої вартість однієї тисячі кубометрів складає в 2008 році $179,5.
Не зважаючи на спокійний оптимізм Ющенка, який вважає зліт цін на газ механізмом загального оздоровлення економіки, в компанії Нафтогаз України не квапляться миритися з сумною перспективою. Прес-служба компанії заявила, що питання двократного збільшення ціни на газ для України з 1 січня 2009 року доки не вирішене. У Газпромі ж пояснили, що ціна на газ для України залежить від того, наскільки піднімуть ціни на газ в Туркменії, Узбекистані і Казахстані. Проте офіційний представник газової монополії Олександр Купріянов звів наклеп, що оцінки про можливість подвоєння газових тарифів для України, мають право на життя.
Отже, Україна шукатиме діалогу з середньоазіатськими постачальниками. Київ чекає вельми нелегке завдання - умовити їх вийти на прямі договірні стосунки з Нафтогазом, що ризикує в такій ситуації витратити більш ніж значну частину "економії" на оплату транзиту азіатського газу через Росію. Україні залишається сподіватися на диверсифікацію постачань газу в країну в проекті газопроводу дном Каспійського моря, що в своїй ідеї відповідає інтересам не лише Києва, але і західного лобі України. Тому для Заходу абсолютно неважливо, за якою ціною купуватиме Україна середньоазіатський газ, що надходить територією Росії. Більш того, чим дорожчий і невигідний цей маршрут для Києва, тим краще для лобістів Транскаспійкого коридору, оскільки така ситуація лише підштовхує українську сторону до активних дій з політичного проштовхування ідеї обхідного маршруту. Інше питання, що цей коридор в принципі не з'явиться ні через рік, ні через три, ні через п'ять років. А за п'ять років від самостійної економіки можуть залишитися лише промислові розвалини і одеські ринки.
З іншого боку, перманентна криза російсько-українських газових відносин штовхає на диверсифікацію маршрутів постачання газу до Європи і самої Росії. Проекти Nord Stream і South Stream, що стали результатом пошуку доріг доставки газу до Європи в обхід України, повністю задовольняють інтереси Європи, оскільки, крім усього іншого, виводять з транзитного ланцюжка Україну як країну з украй нестабільною політичною системою і потужною енергоємною промисловістю, що створюють в українців непереборну спокусу до несанкціонованого відбору газу заради акумуляції оборотних коштів для фінансування політичної боротьби і неконкурентноздатної економіки.
Отже, на сьогоднішній день головними плодами зусиль Заходу щодо зміцнення енергетичної безпеки континенту можна назвати російські проекти - "Північний потік" і "Південний потік". Саме цим пояснюється інтерес, проявлений до цього проекту з боку Німеччини, Франції, Італії, Фінляндії, Греції, Болгарії, Сербії, Австрії і інших країн. У програші залишилися лише транзитні території, в їх числі Україна, Польща, в деякому розумінні країни Прибалтики і надалі, можливо, Білорусія.
Що стосується України, то вона була просто використана західними борцями за енергетичну безпеку. Було спочатку ясно, що головна загроза енергетичній безпеці Європи - не Росія, а саме Україна. Диверсифікації потребують не джерела постачання (яка різниця - у кого купувати?), а маршрути транзиту - саме Україна з її домінуючими транзитними позиціями. Росія прямо заявила, що забезпечить стабільність вуглеводневих постачань у будь-якому разі. Враховуючи майбутнє істотне зростання об'ємів вжитку газу в Європі, виник ризик перенавантажувати український маршрут - і без того, навіть технологічно, украй вразливий. В Європи були два виходи - або повністю відновити українську газопровідну систему за свій рахунок (бо український уряд для настільки масштабного завдання просто неплатоспроможний), або змусити саму Росію співфінансувати проекти диверсифікації маршрутів постачання газу до Європи.
Очевидно, що мета ця була досягнута за рахунок провокації російсько-української напруги. Київ в цьому плані був штучно націлений Заходом на просування абсолютно утопічних проектів і ідей, в числі яких можна назвати і ідею доставки газу з Середньої Азії через Каспійське море до Грузії, а далі по дну Чорного моря на українську територію. Антиросійських газових партизан в Україні спочатку спорядили холостими патронами, якими всі ці роки і стріляв український політичний істеблішмент. Постріли ж України по власній газотранспортній системі, енергетиці, паливному ринку, іміджу відповідального гравця били наповал. Останнім таким самогубним пострілом по репутації України став виступ Юлії Тимошенко на одній з європейських трибун з ідеєю газопроводу Білий потік.
Саме тому перманентні енергетичні саміти, що змінюють один одного то в Києві, то в Прибалтиці, було найскладніше коментувати експертам в галузі енергетики. Від форуму до форуму, поряд з падінням представницького рівня посланців США і ЄС, спостерігалося, як енергетика в дискусіях і вирішеннях цих самітів планомірно поступається місцем політиці. А економічні інтереси Східної Європи приносяться в жертву економічному егоїзму і політичному соліпсизму США.
Європейські зусилля збудувати - за участю України - альтернативний маршрут доставки енергоносіїв з Середньої Азії в обхід Росії лише одного дня вийшли за рамки риторики, але навіть цей унікальний прецедент був вчасно помічений і нейтралізований Росією. Йдеться про майже забутий і зараз вже безіменний проект доставки газу по південному узбережжю Каспійського моря - через Іран, Південний Кавказ (Вірменію і Грузію) і далі по Чорному морю. Перспективи цього маршруту були зведені нанівець вже в 2006 році.
Ще в березні 2004 року міністр енергетики Вірменії Армен Мовсисян повідомив, що газопровід Іран-Вірменія може бути продовжений через Грузію до України і далі до країн Європейського Союзу, з Ірану через Вірменію і Грузію і далі по дну Чорного моря до України – в обхід Росії. Тобто міністр енергетики Вірменії, що продовжує обіймати цей пост досі, в точності виклав ідею, яка риторично мусується на вищезазначених енергетичних самітах. "Постачання газу з Ірану на український і європейський ринки відповідає курсу цих країн - забезпечити альтернативні маршрути постачань природного газу. Цього хочуть і Іран, і Туркменія, і, головне, Європейський Союз. Європа розраховує продовжити газопровід, що до себе пересікає Вірменію, з іранським і туркменським газом", - вустами міністра заявила Вірменія більше чотирьох років тому. Цьому передували сповна конкретні розрахунки: техніко-економічне обґрунтування проекту газопроводу Іран-Вірменія-Грузія-Україна-Європа з прокладкою 550 км. по дну Чорного моря від грузинського порту Супса до кримського міста Феодосія ще в 2000 році розробив проектний інститут ВНІПІТрансгаз (Київ). Вартість проекту Міністерство палива і енергетики України оцінювало в 5 млрд. доларів, обсяг постачань газу - до 60 млрд. кубометрів за рік, у тому числі 10 млрд. кубометрів для України. Прямі переговори про можливу участь України в цьому проекті вів з представниками Вірменії президент України Леонід Кучма. Головна перевага проекту полягала в тому, що труба обходила Каспійське море - це знімало проблеми, пов'язані з неврегульованим статусом Каспію, і давало можливість транзиту не лише туркменського, але іранського газу.
Москва відреагувала на даний проект миттєво. Вірменія була втягнута в абсолютно іншу - нетранзитну - логіку використання газопроводу Іран-Вірменія, перша черга якого вже здана в експлуатацію (але газ в республіку не поступає до цих пір). Газпром укріпив свій контроль над компанією ВірмРосгазпром, що є ексклюзивним постачальником газу до Вірменії і монопольним оператором вірменської газорозподільної мережі. А газопровід Іран-Вірменія був зведений до розряду проектів регіонального масштабу, вся суть якого полягає в доставці газу до електрогенеруючих потужностей на вірменській території, що належать тому ж ВірмРосгазпрому. Згідно з домовленостями з іранською стороною, розрахунок за газ здійснюватиметься постачаннями електроенергії. Таким чином, створена замкнута система, що виключає використання газопроводу Іран-Вірменія в транзитному режимі. Мабуть, Газпром вирішив просто купити газопровід Іран-Вірменія в транзитному режимі. Мабуть, Газпром вирішив просто купити газопровід Іран-Вірменія, щоб зняти всі можливі питання і виключити інші проекти.
На останньому саміті в Києві президенти України, країн Прибалтики, Польщі, Грузії і Азербайджану заявили про можливість їх об'єднання в якийсь єдиний транзитний простір. Участь азербайджанського лідера Ільхама Алієва в цій ініціативі глав транзитних держав ще раз свідчить про те, що в Азербайджані чітко усвідомлюють межі своїх можливостей як постачальника, пов'язуючи свої основні надії з функцією транзитера середньоазіатських вуглеводнів. Очевидно, вся сьогоднішня і майбутня активність клубу транзитерів зведеться до пошуку шляхів політичного тиску на Москву і практичної реалізації спільних проектів з країнами Середньої Азії. У цій боротьбі вони вже не зможуть розраховувати ні на Німеччину, ні на Туреччину, а навпаки, змушені будуть маневрувати між західною демократичною риторикою і азербайджансько-ірансько-казахстансько-туркменською авторитарною реальністю. Тобто - знов сподіватися на холості патрони американської риторики і подвійні стандарти там, де єдиним справжнім аргументом можуть бути лише живі гроші споживачів, що вже довели не раз, що порятунок потопаючих транзитерів за рахунок споживачів - річ економічно безперспективна.