Зовнішньополітичному позиціонуванню України завжди була властива деяка амбітність. Час від часу в політичних документах і програмних заявах з'являлася теза про можливості країни грати роль регіонального лідера, пише російська Независимая газета
Проте останніми роками статус України в європейській політиці істотно похитнувся. Сподівання на визнання з боку ЄС європейської перспективи України залишаються вельми примарними. Підвищення економічної ролі ГУАМ як перспективного економічного і транзитного об'єднання вимагає постійних зусиль і залучення інвестицій. Внутрішні політичні суперечки ведуть до втрати можливостей, які могли б бути використані в умовах стабільного функціонування влади. Але найбільш істотною економічною невдачею останніх років стала втрата прямих контрактів на постачання газу з країн Центральної Азії.
Як завжди, причин тут декілька. Серед внутрішніх чинників можна зазначити зміну типу політичного мислення. Українські політики все частіше апелюють до цінностей, що тиражуються на Заході, включаючи ліберальну ринкову економіку, яка прийде і все розставить на свої місця, і демократію, яка забезпечить внутрішню стабільність. При цьому реалізація довгострокових зовнішньоекономічних і політичних інтересів або відійшла на другий план, або відкинута як непотріб.
На відміну від США, країн ЄС, Китаю, Південної Кореї і Японії, українська дипломатія вельми пасивна в підтримці національних економічних інтересів і сприянні просуванню українських компаній. Перший тривожний сигнал прозвучав в 2005 році, коли державний концерн «Нафтогаз України» не зміг підписати контракт на продовження прямих постачань газу з Туркменії. Потім, після зміни влади в Ашхабаді, загроза втрати контрактів торкнулася і будівельних компаній «Укртрансбуд», «Інтербудмонтаж» і «Укразіабуд». Президент Туркменії Гурбангули Бердимухамедов пред'явив претензії стосовно незавершених об'єктів, погрозивши розривом контрактів і розглядом в Міжнародному арбітражному суді. Проте інтереси компаній не отримали ні політичної, ні консультативної підтримки з боку українського уряду. Замість скрупульозного аналізу ситуації і сприяння у вирішенні технічних проблем уряд вважав за краще не втручатися. Ефективність роботи міждержавних і міжурядових комісій з економічного співробітництва незначна. Як наслідок– економічні зв'язки зводяться до торгівлі товарами, військові контракти з країнами регіону дістаються Китаю і Росії, розширюється частка участі третіх країн в енергетиці.
Перегляд правил
В осяжній перспективі Центральна Азія залишатиметься сферою гострого економічного суперництва і регіоном, відкритим для зовнішніх впливів. Експерти відзначають роль регіону як своєрідного буфера між Росією і Китаєм. Розвиток ринкових відносин загострило сприйняття економічних, культурно-цивілізаційних, конфесійних і етнічних відмінностей. Держави-сусіди відчули себе конкурентами в боротьбі за виживання і конкурентами на ринку енергоносіїв.
При зростаючому дефіциті енергоресурсів інтереси зовнішніх гравців концентруватимуться на розширенні здобичі і маршрутах транспортування нафти, газу та інших сировинних ресурсів. Конкуренція схем і маршрутів транзиту нафти і газу придбала небачений розмах. США та ЄС наполегливо лобіюють транзитні схеми в обхід Росії – через Каспій, Азербайджан і Туреччину. Китай фінансує прокладення трубопроводів з Туркменії і Казахстану. Російська ініціатива будівництва Прикаспійського газопроводу отримала пріоритет тільки за рахунок зобов'язання синхронного підвищення закупівельних цін. Вельми вірогідна ситуація, при якій трубопроводів буде більше, ніж є в наявності ресурсів, що потенційно веде до галопуючого зростання цін і істотних труднощів в економіках розвинених країн.
При цьому проблеми енергозабезпечення частіше пов'язані з політичним, аніж з економічним аспектом. Зокрема стрімке зростання цін на енергоносії, загроза дефіциту ресурсів, що видобуваються, проблеми їх розподілу між зацікавленими споживачами. У цих умовах стає неминучою конкуренція не тільки між постачальниками, але і між споживачами. Не випадково в США політики пропонують розглядати питання енергопостачань не як елемент суто ринкових відносин, а визнати їх проблемою військової безпеки. При такому підході вже в недалекому майбутньому отримання контрактів на видобування ресурсів і будівництво трубопроводів може супроводжуватися застосуванням методів військового контролю.
Досі проблема формування цін і узгодження умов транзиту нафти і газу в межах СНД не знаходить достатнього розуміння. У лютому 2008 року російський уряд денонсував останній релікт пострадянської «багатобічної дипломатії» – Угода про транзит природного газу від 3 листопада 1995 року, яка припускала вільний транзит природного газу незалежно від походження, місця призначення або його власника, а також узгоджені заходи із забезпечення економіки і населення держав – учасників угоди безперебійним газопостачанням. Хоча угода мала скоріше морально зобов'язуючий характер, її відміна свідчить, що формально багатобічні правила транзиту відсутні. Про перспективи Єдиного економічного простору серйозно говорити також не доводиться.
Монопольний статус «Газпрому» дозволяє забезпечувати зростання експортних доходів і здається на перший погляд непорушним. Але таке становище зможе зберігатися лише до тих пір, поки не почнуть діяти альтернативні маршрути постачань нафти і газу. Перший з таких маршрутів (з Туркменії до Китаю) повинен почати діяти в 2009 році. 30-річний контракт на постачання газу містить умову, що у разі браку об'ємів газу постачальник повинен забезпечити його з інших джерел.
Тема диверсифікації маршрутів транспортування актуальна і для президентів Казахстану і Азербайджану. Останнім часом про диверсифікацію все частіше заявляє і «Газпром».
Пропозиції України
У свою чергу, Київ закликає до переговорів і консультацій Росію, країни Центральної Азії і Україну з питань енергопостачань і транзиту. Поставлені цілі припускають ослаблення цінової конкуренції, формування перспективних планів і укладення довгострокових угод. Принаймні якщо довгострокові угоди укладаються з основними європейськими споживачами, то чому б не вирішувати проблеми в аналогічному ключі з найближчими партнерами з постачання і транзиту? Ця тема представляє інтерес не тільки для Києва, але і для середньоазіатських партнерів. Енергетичний напрям, мабуть, стане одним з пріоритетів нового українського посла в Москві Костянтина Грищенка, одне із завдань якого – сприяти відновленню прямих постачань середньоазіатського газу.
Додатковим аргументом можна вважати ініціативу формування Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського енерготранзитного простору і створення в Києві диспетчерського центру, який повинен буде вести облік транзиту всіма сухопутними трубопроводами з Росії і країн Центральної Азії до Європи.
Враховуючи загострення полеміки стосовно Чорноморського флоту і відносин України з НАТО, момент для довгострокового і взаємовигідного врегулювання нафтогазових відносин не найвдаліший. Хоча до цих пір в українсько-російських контактах на всіх рівнях вдавалося розділяти питання політики і економіки. Такий підхід міг би спрацювати і цього разу, ставши стимулом для ослаблення напруженості в політико-ідеологічних сюжетах.