Україна відчуває загрозу з боку Росії. Конфліктом, який веде до самознищення, її політики тільки погіршують цей страх, пише Йоганнес Фосвінкель в німецькому тижневику Die Zeit.
Коли минулого тижня американський військовий корабель Даллас заходив у бухту Севастополя, на суші вже майоріли піратські прапори. Над черепом з кістками протестанти, що стояли на причалі, написали НАТО. А на вишитому рушнику, на якому зазвичай гостям підносять хліб-сіль, демонстранти винесли гранату, щоправда – лише муляж. Краще б американським військовим не сходити з судна. На суші бунтівна комуністка Наталя Вітренко кричить: «За будь яких обставин ми боронитимемо нашу землю від натовської окупації!». Дешевий політичний фольклор із розмахуванням червоними прапорами та брязканням орденами. Та, від часу російської кампанії проти Грузії, від цього фольклору віє небезпекою. Якщо загроза з боку Росії тільки об’єднала грузин, приглушивши усі критичні питання щодо власної провини, то в Україні можна бачити тільки розбрат. Нещодавно розпалася парламентська коаліція, і приводом стала політика щодо Росії. Війна у Грузії унаочнила поділ країни: в той час як у західній та центральній Україні Росію сприймають переважно як агресора, то на сході і південному сході - як миротворця. Тож єдності немає ні у чому: слід вступати до НАТО чи ні, чи варто засуджувати визнання Абхазії та Південної Осетії, чи становить Росія загрозу?
Дехто побоюється, що протести у Криму є передвісниками недоброго майбутнього для України. Все-таки саме тут, де у 90-і роки лише усунення від влади сепаратистського кримського президента зупинило відокремлення півострова від України, російські націоналісти вбачають наступне місце «збору російських земель». Крим, який керівник компартії Нікіта Хрущов за власною забаганкою у 1954 році подарував Українській Радянській республіці, до того часу більш ніж півтора століття належав Росії. Сьогодні етнічні росіяни становлять тут близько 70 відсотків населення. З року в рік приїздить мер Москви, аби закликати до відновлення «суверенного права» Росії на Крим. Російські ЗМІ своїми повідомленнями про українських терористів раніше вже створювали у Москві негативні настрої. Навіть російський посол у Києві обурювався через «нісенітниці, які поширюються в Росії про Україну». Безуспішно, оскільки під час війни у Південній Осетії російські мас-медіа «перепльовували» одне одного повідомленнями про українську зброю, солдатів протиповітряних військ та найманців, які воювали на боці ворога. Успіхи російської пропаганди відображаються в результатах опитувань: для багатьох росіян Україна належить до групи найбільш вороже налаштованих держав – разом із США та Грузією.
Москва вже пригрозила розпадом України у разі, якщо країна вступить до НАТО. У квітні на саміті НАТО у Бухаресті Володимир Путін, тоді ще президент, за повідомленням російської газети Коммерсант заявив: «Україна – то навіть не держава. Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна - подарована нами!». Ще восени 2003 року будівництвом дамби Росія намагалася захопити острів Тузла, що знаходиться між Чорним та Азовським морем. Хоча нещодавно Путін і наголосив на територіальній цілісності України, розчарувавши цим проросійських активістів у Криму, та дехто з них, як, наприклад, севастопольський депутат Константін Затруднєв, радять лише зачекати: «Можливо, це - тонка дипломатична гра, а насправді Росія продемонструє в Криму свою політичну волю так само, як і в Південній Осетії».
Кримські татари просять захисту від «українського геноциду»
Як в Південній Осетії і Абхазії, в Криму тепер також роздають російські паспорти. Це явище поки що ще не стало масовим. Перед російським консульством у Севастополі щодня стоять то 20, то 50 людей. Але колишній командувач українського флоту Володимир Безкоровайний вказує на легкість, із якою тут вирішуються питання громадянства. «У військовій бібліотеці Чорноморського флоту працює дівчинка Оля, у якої можна отримати російський паспорт». Тринадцять років тому кримський парламент тимчасово викликав мобільну консульську групу задля видачі паспортів з Росії до Сімферополя. За різними оцінками, декілька десятків тисяч осіб, можливо, навіть 200000 людей у Криму мають російські паспорти. Це приблизно десять відсотків населення – надійна російська запорука присутності у Криму, яка до того ж постійно зростає.
Можливим сценарієм для російського втручання може стати конфлікт між місцевими росіянами та кримськими татарами, в більшості своїй – налаштованими проукраїнськи. З кінця 80-х років повертаються депортовані Сталіним за співпрацю з німцями кримські татари на свою батьківщину. Наразі у Криму їх проживає 250000; їх терплять, але не люблять. Тому що з часів радянської пропаганди їх бояться: якщо повернуться татари, то вб’ють всіх слов’ян – так втовкмачували колись. Але часом їх можна використати і в ролі жертви: минулого вівторка одна така група «розкольників» серед кримських татар оприлюднила листа Дмитру Медведєву із проханням захистити їх від «українського геноциду».
Опорами російського впливу у Криму є філії університетів, які надають спокусливі пропозиції навчання, включно з поїздкою до Москви для російськомовної молоді, для якої через українську мову навчання у престижному Києві є недоступним. Політична «піхота» росіян складається з комуністів і російської громади, що налічує близько 20000 членів. Їхні зв’язки сягають Кремля, а декого з їхніх представників Путін нагородив орденами.
Київські політики самі розколюють країну
Але Росії зовсім не потрібен Крим, аби дестабілізувати Україну. Це і так самотужки роблять київські політики. «Поки ми не боремося разом, Україну можна взяти голими руками», - каже київська депутатка від опозиції Олена Бондаренко. Столичні політики керуються помітним особистим та партійним егоїзмом. При цьому використовують протиріччя між Сходом та Заходом для мобілізації своїх прибічників або ж щоб відволікти увагу від власних невдач.
І все ж країну ще не скоро вдасться довести до небезпечного «саморозчленування». Оскільки рівень українського патріотизму серед народу зростає: згідно з опитуванням, проведеним київським Центром Розумкова, більш ніж 75 процентів громадян назвали себе патріотами. Громадське суспільство видається розумнішим за політичний клас, що наразі сам блокує і саботує себе, де тільки можливо: Президент Віктор Ющенко, його колишня спільниця у помаранчеві революційні часи прем’єр Юлія Тимошенко і опозиційний лідер Віктор Янукович – переможений у часи революції. Помста стала головним мотивом київської політики, яка нагадує серіал Династія, для розуміння 145 серії якого необхідно знати зміст усіх попередніх. Найбільш дикою виглядає постійна зміна настроїв і результатів. Політики, що сьогодні звинувачують одне одного у зраді батьківщини та змові із метою вбивства, завтра можуть знову мирно грати у політичний покер за одним столом. Наразі помаранчева коаліція розпалася через те, що не змогла дійти згоди щодо оцінки грузинської кризи. В будь-якому разі, це був лише привід, а справжньою причиною було те, що Тимошенко спільно з Януковичем просунули у парламенті закони, які обмежують повноваження президента, і полегшують його усунення від влади. До цього Ющенко вів переговори із прагматичним крилом партії Януковича про майбутній союз. Але, оскільки Янукович відчув, що ним можуть пожертвувати як кандидатом у боротьбі за президентське крісло, то взяв, і раптом підтримав незалежність Південної Осетії та Абхазії. «Зовнішня політика в Україні, - вважає Кірил Савін, голова Фонду Гайнріха Бьоля у Києві, - є тільки засобом внутрішньополітичної боротьби».
Зовнішньополітичні наслідки їхніх протистоянь здається більше не цікавлять київських політиків. У вівторок президент Ющенко взяв участь у саміті Україна-ЄС добряче вимотаний розпадом коаліції і, не маючи чітких перспектив стосовно того, що надалі буде з урядом в Києві. Не дивно, що багато європейських країн вагаються Україні щось обіцяти – на радість Росії.
Оригiнал статті:
http://www.zeit.de/2008/38/Krisenherd-Krim…