Монети, шматки паперу, канцелярські скоби – такі своєрідні трофеї нещодавно демонстрували журналістам представники Управління справами українського парламенту. На суд публіки винесли одну з парламентських блокад, до яких з часів Помаранчевої революції неодмінно вдаються усі партії, що бояться програти голосування, - пише Конрад Шуллер, у німецькій Frankfurter Allgemeine Zeitung.
Монети, шматки паперу, канцелярські скоби – такі своєрідні трофеї нещодавно демонстрували журналістам представники Управління справами українського парламенту. Перед тим вже багато днів тут давали виставу, яку давно відносять ледь не до етабльованих інституцій української політики: на суд публіки винесли одну з тих парламентських блокад, до яких з часів Помаранчевої революції неодмінно вдаються усі партії, що бояться програти голосування.
Останнє захоплення здійснювалося з ініціативи фракції Прем’єр-міністра Тимошенко, щоб перешкодити виділенню коштів на проведення призначених Президентом Ющенко дострокових виборів. Згідно з ритуалізованою вже програмою цього хеппенінгу, люди Тимошенко окупували президію і трибуну, заблокували стільцями двері, і демонстрували патріотичний фурор, несамовито бігаючи взад і вперед. Деякі навіть заночували у сесійній залі, - і через декілька днів після цього у 46 пультах для голосування працівниками Управління справами Верховної Ради були виявлені пошкодження, спричинені згаданими вище копійками і обрізками паперу, які ремонтні бригади знайшли у щілинах для депутатських карток. До речі, блокада виявилася успішною: гроші на вибори поки так і не виділили.
Країні потрібні рішення, які допоможуть подолати наслідки міжнародної фінансової кризи. Але замість того, щоб використовувати для цього мільярди, місцева політична еліта запхала у пульти для голосування лише копійки.
Але блокування пленарних засідань – не єдиний курйоз молодої української демократії. Оскільки якщо кожна фракція будь-якої миті може заблокувати парламент, то Президент протягом останніх днів спромігся нашвидкоруч розпустити суди, які ставили під сумнів законність його указу про позачергові вибори, та створити нові. Ті ж, хто не міг добитися свого ні у парламенті, ні в судах, мав можливість блокувати урядові будівлі та, захищаючись депутатським імунітетом, штурмувати Генеральну прокуратуру. А якщо б ви були Міністром внутрішніх справ, то могли б за нагоди привселюдно надавати меру Києва по м’яких місцях.
Було б однак помилкою вважати регулярне порушення правил цього політичного космосу ознакою анархії. З часів Помаранчевої революції український політичний клас дотримується певних неформальних правил, про які інші країни регіону можуть тільки мріяти.
Рішення у цій системі можливі лише за умови досягнення домовленостей з питань, що виходять за межі принципових ліній поділу. Такі компроміси досі завжди виникали під час неформальних контактів між лідерами східного і західного таборів.
Із початку президентства Ющенка вже тричі було проведено вільні вибори, які - нечувана річ для пострадянського простору - призводили до справжньої зміни влади. Преса країни, хоча і підпорядкована інтересам олігархів, загалом утворює досить плюралістичний медіа-ландшафт. Вбивства припинилися, політичне насильство вже декілька років обмежується бійками міністрів. Жодного разу з часів Помаранчевої революції під час політичних конфліктів справа не доходила до силового захоплення влади. Після повалення у 2004 році помаранчевим громадським повстанням владної кліки президента Кучми, Україна розвинула політичну систему, яка, хоч і не може називатися правовою державою, все ж має ознаки плюралізму і молодої демократії.
Закони, процедури, навіть Конституція, як і раніше, мають не надто велику вагу у цій країні, де кожен юрист – від судді до Генерального прокурора – є в першу чергу слугою свого політичного патрона, а вже потім – людиною закону. І все ж, після авторитаризму часів Кучми, в країні утвердилося рудиментарне розмаїття, хаотична протодемократія, яку віддалено можна порівняти із системою круглих столів, що під час зміни режимів у країнах Центрально-Східної Європи допомогла подолати фазу анархії між падінням старого ладу і встановленням нового.
Суди у вирішальних випадках неодноразово розпускали, або ж самі судді паралізували їх роботу, повним складом йдучи на лікарняний.
Система Помаранчевої революції, здебільшого зневажаючи кодифіковані правила, опирається на декілька неформальних консенсусів, які з 2004 року на практиці довели свою ефективність. До них належить і той, що жодна партія не загострювала конфлікти в цій країні, яка розривається між сходом та заходом, російською та українською традицією, авторитарними та демократичним переконаннями, настільки, щоб насильство і кровопролиття поставили під сумнів саме існування незалежної України. Олігархи зі сходу теж не хочуть, щоб країна розкололася і відійшла назад до Росії, частиною імперії якої вона була протягом 350 років до здобуття незалежності. Донецькі металургійні барони теж радше вестимуть свій власний бізнес, аніж бізнес Кремля.
Але оскільки обидва основних регіони України – європейський захід і російський схід є надто різними, аби прийняти думку іншої сторони, у протодемократичній Помаранчевій системі не змогли утвердитися механізми прийняття рішень, які ведуть до однозначної перемоги або поразки будь-якої із сторін. Це стосується вироків судів і рішень, прийнятих більшістю депутатів парламенту. Суди у вирішальних випадках неодноразово розпускали, або ж самі судді паралізували їх роботу, повним складом йдучи на лікарняний. Натоміть поразкам у парламенті меншість, зазвичай, запобігає, вдаючись до блокади.
Преса країни, хоча і підпорядкована інтересам олігархів, загалом утворює досить плюралістичний медіа-ландшафт.
Рішення у цій системі можливі лише за умови досягнення домовленостей з питань, що виходять за межі принципових ліній поділу. Такі компроміси досі завжди виникали під час неформальних контактів між лідерами східного і західного таборів. Вони ставали можливими у разі виникнення загрози існуванню країни: перший раз – під час революції у грудні 2004 року, коли в результаті поспішних переговорів всіх зі всіма вдалося домовитися про нову Конституцію і нові вибори (після чого готові до застосування війська сховали зброю); і у 2007-му, коли через конфлікт між Ющенком і політичним лідером сходу Віктором Януковичем обидві сторони готували до протистояння озброєні спецпідрозділи. Тоді ситуацію розрядила особиста домовленість ключових супротивників.
Безладний плюралізм Помаранчевої системи у своїй приреченості до прийняття рішень на основі консенсусу має багато спільного із практиками ранньої демократії, до яких іноді вдавалися також на Заході. Центральноєвропейські круглі столи, що у часи змін поєднували відкидання старих правил, конфлікти і обов’язковий консенсус, функціонували за схожим принципом. Принцип консенсусу і досі є загальноприйнятою практикою для міжнародних структур на зразок ЄС та НАТО, де меншість не готова відмовитися від своїх позицій. Хоча дотримання принципу і може призвести до серйозного паралічу цих структур, як, наприклад, у випадку суперечки щодо дій в Іраку.
Але саме у ці дні київській протодемократії доведеться витримати чи не вирішальне випробовування. Країні потрібні рішення, які допоможуть подолати наслідки міжнародної фінансової кризи. Але замість того, щоб використовувати для цього мільярди, місцева політична еліта запхала у пульти для голосування лише копійки.