Фото: Антона Гуракова
Філіппіни є дуже дешевою країною для туризму, а філіппінці - дешевою робочою силою для багатьох країн
Непогана інфраструктура, знання англійської та вроджена працьовитість місцевих жителів зробили Філіппіни дуже дешевою країною для туризму. При цьому самі філіппінці змушені шукати щастя за кордоном як «заробітчани», пише Антон Зайковський, директор з розвитку Агентства Марини Рожкової, у №13 журналу Корреспондент від 4 квітня 2014 року.
У розмовах з іноземцями жителі Маніли часто вихваляють свій діловий район – Макаті. «У нас хмарочоси там стояли, коли малайзійці і тайванці тільки про врожай рису і думали. Років з 20 тому до нас з Гонконгу гастарбайтери їхали», – такі розповіді нерідко можна почути від філіппінських дідусів. Повірити в це нелегко, зважаючи на нинішній стан справ. Звідки б ви не летіли в країну, літак на 90% буде наповнений філіппінськими трудягами. В аеропорту ви обов'язково побачите довжелезні черги мігрантів в ОАЕ. Але справжній аншлаг – біля манільських офісів крюїнгових компаній. Філіппіни не перший рік є топ-постачальником матросів під будь-які прапори світу. Не дивно, що місцеві моряки становлять більше половини бранців сомалійських піратів.
Зрозуміти «заробітчан» легко. Альтернатива – щоденне ішачіння по 16 годин на спорудженні висоток або ремонті доріг у столиці. Погоджуються на пекельну працю в 40-градусну спеку переважно вчорашні провінціали. Злі язики кажуть, що багато роботяг «сидять» на сябу – платити дозою цього синтетичного наркотику роботодавцям вигідніше, ніж кешем.
Усі ці кошмари майже не помітні оку туриста. Для більшості з них архіпелаг обмежується знаменитим Білим пляжем на острові Боракай. Побачити країну за його межами бажають не більше третини приїжджих. А тим, хто зважився вкусити Філіппіни без прикрас, нема коли співчувати місцевим. Адже де злидні для тубільців, там і низькі ціни для туриста. Що казати, якщо навіть з центру столиці в аеропорт таксист погоджується везти лише за $3 – і це за ціною 1 л палива $ 1!
Особливо привільно почувають себе іноземці в Місті ангелів – аналогу Паттайї. Доля Анхелеса майже ідентична історії тайської секс-Мекки. Іноді філіппінський центр розпусти навіть називають «подвійною Паттайєю»: під час в'єтнамської війни місто «обслуговувало» не одну базу США, а відразу дві. «Виселення» американських військових на початку 1990-х досі плодить тисячі напівбезробітних «ангелів». Рідкісні морпіхи з нашивкою US Navy, які прилітають тепер на вікенд з Гуама, користуються цим на повну. Зі своєю гігантською за тутешніми мірками зарплатою моряки відтягуються не гірше реп-зірок – у джакузі з «виводком» місцевих красунь.
Але гостей Філіппін дивує не стільки дешевизна, скільки її поєднання з благами цивілізації. Навіть у середньої руки містечку тут обов'язково буде шопінг-мол мінімум на 100 тис. кв. м. У кожному райцентрі ви знайдете пристойний ресторан з білими скатертинами й офіціантами в костюмах. Захват від трапези, щоправда, закінчується одразу за порогом – на вулицях з пацюками і горами сміття.
Далі контрасту ще більше. На невеликому острівці Сіаргао очікуєш побачити що завгодно, крім ідеальної якості асфальту. Враховуючи, що на машині там пересуваються тільки заїжджі серфери, чудові дороги виглядають дивно. Ще менш логічним здається транспортне сполучення цього клаптика суші з великою землею. Прилетівши туди ультрадешевим лоукостом, який проте курсує раз на тиждень, на зворотному шляху очікуйте подвійної переплати за вояж комбінацією поромів. Цей прайс гарантує лише незабутню ніч в «економкласі» – так тут на кораблях називають нестругані нари прямо на верхній палубі. Дискомфорт від бризок відкритого моря публіка компенсує боями півнів в режимі нон-стоп – бойових птахів везе з собою кожен третій.
Квиток у «турклас» на нічному поромі коштуватиме вже втричі дорожче за літак. Зовні каюта нагадує вагон поїзда з полицями для ліліпутів (нижні – прямо на підлозі, верхні – на рівні пояса). На тлі низькорослих остров'ян в такому відсіку почуваєш себе справжнім Гуллівером – п'єш пиво з літрової пляшки (а не з банки 0,25 л, як решта), наминаєш відразу з десяток шампурів (шашлички на них малюсінькі) і ловиш знизу схвальні погляди аборигенів.
Пієтет перед іноземцями відчувався і в історії, яку мені довелося почути на цьому поромі. Вона розповідала про одного радянського втікача, який доплив на острів з відстані більше 100 км. Справа була у 1974 році, коли житель Владивостока вистрибнув із судна, що йшло повз Філіппіни, і за дві доби досяг капіталістичної мети.
Захват, з яким тут говорять про подвиг «білої людини», наштовхує на думку про основну проблему філіппінців. Ймовірно, причина їхніх злиднів лежить не в страшному перенаселенні (на вдвічі меншій, ніж Україна, території живе в 2,5 рази більше народу) і не у «важкій спадщині колоніального режиму» (навпаки, іспанці залишили країні велику культуру, а США – інфраструктуру).
Корінь проблем – у психології і невірі у власні сили. Можливо, рішення можуть підказати жителі України, які саме і взялися за трепанацію власного лузерського мислення.
***
Цей матеріал опублікований в № 13 журналу Корреспондент від 4 квітня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.