У Срінагарі на самій півночі Індії оживають персонажі і події книжок, прочитаних у радянському дитинстві, пише Іван Пономаренко, архітектор, альпініст і фрірайдер, у №16 журналу Корреспондент від 25 квітня 2014 року.
У 1989 році до мого вступу в піонери дядько подарував мені книгу поляка Альфреда Шклярського Томек шукає снігову людину. Це була одна з кількох популярних у той час підліткових книг про Томека, юного звіролова і мандрівника. Озираючись назад, я розумію, що продаж таких книг радянським дітям був якимось витонченим садизмом. З педантизмом Жюля Верна в них описувалися далекі країни і береги, міста і народи, гори і пустелі, доступні жителям однієї шостої частини суші не більше, ніж зворотній бік Місяця.
У пошуках снігової людини Томек відвідав Делі й Алвар, Тибет і Лхасу. А ще Срінагар, столицю індійського штату Кашмір, яку називають азіатською Венецією. Плавучі будинки і сади на озері Дал, оточеному Гімалаями, грізна тюрма Харі-Парбат, ножі кхукрі – усе це звучало невідомими заклинаннями для пацана, який і на море вперше потрапив у вісім років.
Срінагар у перекладі з однієї з пакистанських мов (а це кордон Пакистану та Індії) означає «багате місто». Можливо, 2.000 років тому так і було, але нині цей мільйонник на перший погляд нічим не відрізняється від інших міст Південно-Східної Азії: бруд, відсутність доріг, рикші, крикливі торговці. Нічим, крім одного, що так вразило і Томека, і мене, – це дійсно Венеція.
На великому озері в центрі Срінагара, як і сотні років тому, в хаусботах (будинках-кораблях) живуть, торгують, курять гашиш, сміються, плачуть, народжуються і помирають тисячі кашмірців. Безліч будинків-кораблів перетворені на готелі-кафе на кшталт колиб Закарпаття. Але є й житло, і навіть міні-фабрики - наприклад різьблених меблів або знаменитих кашмірських килимів. Хаусбот – це не банальна перероблена для житла баржа, а витвір мистецтва. Часто навіть стільці в них не дуже зручні – вигадливою різьбою вкритий кожен квадратний сантиметр, включаючи спинку і сидіння.
У неділю на озері збирається великий продуктовий ринок. Продавці та покупці з'їжджаються сюди на човнах-шикхарах, і справді дуже схожих на венеціанські гондоли. Вони ж використовуються замість таксі, маршруток і прогулянкових катерів – тригодинна прогулянка мало не по всьому озеру коштувала нам $ 5 з чотирьох. Гондольєр, називаючи ціну, дуже соромився, адже взимку ми були ледь не єдиними його клієнтами.
Зазвичай в Срінагар їдуть влітку, коли цвітуть плавучі сади. Сад являє собою зв'язаний з тростини пліт, навантажений глиною і землею так, що він повністю сидить у воді. Є тут і плавучі городи, де вирощують огірки та цибулю, дині та зелень. Але туристам, звичайно ж, найбільше подобаються квіти. Влітку озеро Дал – це буйство барв, тисячі величезних кошиків із зеленню на дзеркальній гладі, яскраві човни і суворі Гімалаї навколо – що ще потрібно мандрівникові? Традиція відпочинку в Срінагарі з'явилася ще за Британської імперії: змучені індійською спекою чиновники проводили на гірському озері літні відпустки.
У спадок від імперії залишилося і поле для гольфу в селищі Гульмарг, що за 50 км від міста, – кажуть, найбільш високогірне у світі. А ось доповнити це поле канатними дорогами і перетворити його на Мекку фрірайду (позатрасового катання на лижах чи сноуборді) здогадалися самі індійці. Підйомник завозить любителів екстриму на висоту 4.100 м над рівнем моря, а перепад спуску може складати і 2 км! У Гульмарзі можна зустріти й австралійців, і поляків, й американців: усі вони тут заради дивного гімалайського снігу – «пуху» завглибшки два метри. Ну і, звичайно, антуражу – адже з канатки видно не Говерлу або Ельбрус, а Нанга-Парбат – один з 14 восьмитисячників світу.
Коли в хмарі блискучого снігу кулею мчиш по лісу, з-під дошки вискакують не очманілі білки, а ... мавпи. Так-так, гірські мавпи – макаки підвищеної лохматості, які живуть у снігу і більше схожі на спритних собак чау-чау чи кавказьких вівчарок. Власне, заради цього катання ми і приїхали сюди, а в Срінагар спустилися з гір відпочити перед польотом назад, в Делі, втомившись від негоди, бурану і шквального вітру.
З Гульмарга в Срінагар можна дістатися джипом-таксі. Джип, звичайно ж, національного індійського виробника, а отже, позбавлений пічки – навіщо вона у спекотній Індії? Але місцеві і тут не спасували. Вони ставлять під ноги, до педалей, горщики з вугіллям – переносні грілки. Такі самі грілки видають пасажирам. Пішоходи ж носять горщики на шиї, під накидкою-халатом з кашеміру (до речі, ще одне слово, що походить від назви штату). Через цю ношу взимку кашмірці нагадують панянок при надії.
Вже в хаусботі, в Срінагарі, згадуючи дитячу книжку про Томека, я згадав і цей горщик: саме в ньому мультяшний кіплінгівський Мауглі носив Червону квітку! Ще один привіт від нездійсненних мрій радянського дитинства. Так і дивись з озера підніметься Наутілус капітана Немо, в лісі пролунає виття Сірого Брата і шуліка Чіль, що кружляє над озером Дал, просвистить: «Ми з тобою однієї крові – ти і я!».
***
Цей матеріал опубліковано в №16 журналу Корреспондент від 25 квітня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.