М'янма, яка нещодавно відкрилась для світу, нагадує Україну на зорі незалежності – бідність і розруха тут поєднуються з невтримним оптимізмом місцевих жителів, пише Любов Бессонова, редактор порталу yangonlife.com.mm, у №19 журналу Корреспондент від 16 травня 2014 року.
Про М'янму, або Бірму, європейцям відомо зовсім мало. У 1962-му владу тут захопила військова диктатура – джунта, і країна повністю закрилася для зовнішнього світу до 2011 року. До перевороту це була одна з держав Південно-Східної Азії, які найбільш швидко розвивалися, – мій місцевий знайомий гордо повідав, що свого часу навіть Сінгапур рівнявся на Янгон, колишню столицю М'янми.
Потрапивши в сучасний Янгон, в це віриться важко. Найбільше місто й економічний центр М'янми ніяк не дотягує до рівня мегаполісів сусідніх країн. Друзі з Таїланду сказали мені, що Янгон нагадує Бангкок 40 років тому. Життя тут не для слабкодухих. Приїжджі кажуть, що рік, прожитий тут, іде за два. Переїхавши сюди після кількох років життя в Західній Європі, я переглянула розуміння комфорту. Проте старе загартування життям у шахтарському місті на сході України допомогло адаптуватися.
Тут розбиті узбіччя швидше правило, ніж виняток. У тротуарах зяють діри, що ведуть у каналізацію. Пара моїх знайомих з необережності провалилися туди мало не повністю – пощастило, що без серйозних наслідків. У нічний час бігають пацюки і величезні таргани. На вулицях постійно стоїть сморід: суміш ароматів їжі, яка готується місцевими торговцями, з міазмами сміття, що лежить поруч з торговими лавками.
У Янгоні можна побачити старі будівлі часів британської колоніальної влади, що покрилися цвіллю унаслідок високої вологості повітря і напівзруйновані через відсутність регулярного ремонту. Водночас як гриби після дощу ростуть нові багатоповерхові житлові будинки і бізнес-центри. Дороги тут трохи кращі, ніж у багатьох містах України, чого не скажеш про громадський транспорт. За півроку життя в Янгоні я так і не ризикнула проїхатися в переповненому автобусі, з якого пасажири буквально вивалюються, а кондуктор, стоячи на підніжці, голосно звертається до людей, які стоять на зупинці.
Дивно, але М'янма – одна з найдорожчих країн у регіоні за вартістю нерухомості та оренди житла. Коли країна відкрила свої кордони, сюди кинулися іноземці і ціни моментально злетіли. Наприклад, номер у дуже простенькому готелі може коштувати від $ 90 за ніч. Знімати житло дуже витратно: часто передоплату беруть за рік оренди, при цьому якість житла дуже засмучує.
Проте країна зазнає ряд серйозних змін. І чим довше я живу в М'янмі, тим більше вона нагадує мені Україну часів перебудови і 1990-х років.
Внутрішній ринок переповнений імпортними товарами, на експорт іде продукція швейної промисловості. Тут майже не виробляють напівфабрикати і консервовану їжу. Багато товарів імпортують із Сінгапуру, Малайзії і навіть Австралії. Яблука, наприклад, везуть зі США. Працює кілька мереж супермаркетів, де можна купити практично все, аби тільки були гроші. Деякі товари деколи раптово зникають з полиць. Ходять чутки, що їх ввозять нелегально, звідси і затримки. Я вже звикла хапати всього побільше: а раптом завтра знову виникне дефіцит.
На ринках іноді накочує гостра ностальгія за радянським дитинством – наприклад, коли бачиш голографічні листівки або фотошпалери. У моїй янгонській квартирі теж красується спадок від попередніх мешканців – фотопейзаж з морем, пляжем і пальмою.
Місцева валюта, чат, так само знецінена, як колись українські купони. 1.000 чатів коштують приблизно $ 1 – зате як приємно знову відчути себе мільйонером. Реклама в М'янмі теж асоціюється з Україною 1990-х: яскраві кольори, прості заклики. Особливо агресивні рекламні кампанії відомих брендів – Coca-Cola або Nescafe нагадують про себе на кожному кроці.
М'янма – особлива країна, де незвичайно переплітаються минуле і майбутнє, стародавні традиції і модні тенденції. Тільки тут чоловіки і жінки, одягнені в традиційні національні спідниці по щиколотку (лонги), пронизливим поглядом засудять ваш європейський одяг. І тільки тут буддійський монах стане фотографуватися, обнімаючись з туристами, на власний iPad.
Я встигла полюбити бірманців і по-доброму заздрю їхньому оптимістичному погляду на життя. Незважаючи на всі незручності і злидні, вони ніколи не сумують і не скаржаться на життя. Багато людей працює шість-сім днів на тиждень, отримуючи при цьому менше $ 100 на місяць, але я ще ніколи не помічала кислих облич. Втомлені – так, але без агресії і жовчі.
Місцеві жителі дуже розумні і кмітливі. Тут мало жебраків, кожен намагається зайнятися хоч якоюсь справою – розносить газети, продає воду або жасминові намиста. Ніхто не сподівається на уряд, кожен виживає як може, допомагаючи ближньому.
У цих людях і в їхній країні закладено великий потенціал. Якщо всі реформи й інвестиції будуть проведені розумно, то М'янма зможе здійснити великий ривок у своєму розвитку. А можливо, навіть наздогнати сусідні країни Південно-Східної Азії.
***
Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 16 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.