Фінська столиця Гельсінкі не вражає розкішшю й архітектурною різноманітністю. Але саме тут відчуваєш, що таке справжня Європа, пише Ігор Кавказький, директор компанії Прінтчер Україна, у №20 журналу Корреспондент від 23 травня 2014 року.
В Ерленда Лу є дуже позитивний роман про людську сутність – Наївно. Супер. Своє відкриття Гельсінкі я б назвав за аналогією: Холодно. Класно. Дорого. Правильно чи Красиво. Стильно. Місто зачаровує відразу і безповоротно. Дуже схоже на сусідній Пітер, але тільки по-європейськи, без кричущої розкоші, що межує зі злиденністю. Я не можу придумати жодної причини, для чого бюджетному туристу варто було б виділяти час і гроші на відвідування Гельсінкі. Для цього існують інші міста, які треба «побачити й померти». Але якщо доля занесла вас сюди, насолоджуйтеся всім – і неквапливістю буржуазного життя, і приємними товариськими жителями, і дуже смачною рибою, і суперекологічностью всього, що вас оточує.
За кілька днів я так і не побачив тут огрядних людей, п'яних, бомжів, стихійних ринків, скупчень сміття, неприбраного снігу, заморожених будівництв, бродячих тварин, переповненого транспорту. Напевно, все це десь є, але Гельсінкі, яким я його побачив у березні, це Європа на 200%, де всі поважають закони, а закони працюють на благо громадян.
Для мене нове місто завжди починається з книжкового магазину. Чим більший магазин, чим більше там покупців і книг національною мовою, тим більш значуще для мене це місто. Магазин на Алексантеринкату, головній торговій вулиці столиці, вразив мене не лише чотирма поверхами і чергами біля каси, але й тим, що ледь не всі книги, створені цивілізацією, тут можна купити фінською мовою. Це при тому, що населення всієї країни – трохи більше 5 млн осіб.
Місто дивує неймовірною чистотою, відсутністю автомобільних пробок, нечисленністю пішоходів, практично повністю англомовним населенням і привітними велосипедистами. Загальна протяжність велосипедних доріжок тут – понад 1.000 км, і на будь-якій з безлічі велостоянок охочі можуть взяти напрокат велосипед під заставу 5 євро. У центральній частині Гельсінкі на багатьох тротуарах і бульварах не буває снігу, оскільки плити з граніту знизу підігріваються.
Неофіційним символом міста є архітектурний ансамбль, розташований на Сенатській площі, побудований завдяки підтримці імператора Олександра I. Але якби я був іміджмейкером фінської столиці, я б однозначно зробив її символом іншу пам'ятку – церкву в скелі Темппеліаукіо.
У Гельсінкі в багатьох місцях на поверхню виходять скельні породи. Одне таке утворення було саме на місці будівництва церкви. Архітектори просто запропонували підірвати скелю і накрити її куполом. Ефект такого будівництва перевершив всі очікування. Зі зворотного боку купол церкви, втоплений у скелі, нагадує літаючу тарілку. До речі, прогулюючись по цьому даху, я зустрів ... зайця. Він вискочив назустріч, явно не розраховуючи мене тут побачити.
Коли перебуваєш усередині церкви, відстань від підлоги до стелі здається величезною – настільки тут багато світла і повітря, а ще бронзи і дерева. Тут немає дзвонів, свічок, ікон, запаху ладану і хрестів. Між куполом та кам'яними стінами розташовано 180 дуже простих вікон. У храмі чудова акустика – видатний музикант Мстислав Ростропович назвав її найкращою у світі, – і саме тому тут постійно проходять концерти класичної та органної музики. Нічого подібного я ніде не бачив. І все це дуже по-фінськи: збереження первозданного ландшафту, блискуче архітектурне рішення, сміливий дизайнерський підхід і стримана розкіш у виконанні. Тільки заради церкви в скелі варто опинитися в Гельсінкі.
Особлива історія – сигарети, алкоголь і їжа. Знайти місце, де продають сигарети, непросто. Вони не виставляються на прилавку: продавець пропонує прайс-лист, ти вибираєш і якось непомітно, майже інкогніто, отримуєш свою пачку. Про ціни я краще промовчу. Те саме з алкоголем – особливі магазини, незручний час роботи і захмарні ціни. Якось увечері у великому супермаркеті ми з друзями взяли пиво і замінник вина (4 % алкоголю), які відкрито стояли на полицях. Але на касі мила дівчина, показавши на годинник, «заарештувала» наші покупки і попросила прийти завтра з 11:00 до 15:00.
Проте з їжею склалося все. Ресторанів багато, вони забиті під зав'язку, особливо ввечері. Не знаю чому, але популярні непальські заклади, хоча представлені кухні всіх континентів. Об'єднує їх одне – середній чек на одну людину в будь-якому ресторані в центрі міста (салат, основна страва, чай- кава) без алкоголю складе близько 70-80 євро. Щоправда, з чайовими, які вже включені в рахунок. З цікавості я зайшов увечері в один з найдорожчих ресторанів – Kappeli. У ньому сиділи переважно дами, але у відкритому гардеробі я не помітив жодної «норочки», а на парковці жодного позашляховика. Ось така тиха чарівність буржуазії.
У моєї історії щасливий кінець. Коли фінський митник в аеропорту сказав мені «Слава Україні!», я зрозумів, що й у нас з'явився шанс стати частиною Європи. Тільки б знову не втратити цей шанс.
***
Цей матеріал опубліковано в № 20 журналу Корреспондент від 23 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.