На догоду туристам старовинну архітектуру України упаковують в обгортку божевільних подсвічувань, красивих назв і «євроремонтів».
Простим туристам нове підсвічування Старої фортеці у Кам'янці-Подільському подобається – ночами її вежі сяють яскраво-червоним, пише Ірина Пустиннікова, краєзнавець, автор сайту castles.com.ua і путівників по Україні, у колонці, опублікованій у №43 журналу Корреспондент від 30 жовтня 2015 року. У кам'янецької ж інтелігенції від сорому щоки червоніють точно так само, як і верхівки замкових веж. Асоціації – від кварталу червоних ліхтарів і шапочок гномиків до кремля та ікебани з поганок.
Сергій Бабій, непотоплюваний заступник мера міста, після шквалу критики дав обіцянку замінити вульгарне підсвічування до дня Кам'янця в травні 2013 року, пояснюючи, що зробити це можна безкоштовно. Минуло кілька років, питання про заміну підсвічування на щось менш вампірське регулярно піднімається городянами, але заступник мера слово як дав, так і забрав назад.
Послався чиновник на опитування у соцмережі ВКонтакте, де 90% відвідувачів однієї з груп проголосували нібито за червоні ліхтарі. Так шкільно-студентський vox populi вирішив долю одного з найбільш монументальних українських замків. Його вежам, схоже, довго ще доведеться червоніти ночами, а історикам і місцевим інтелектуалам – настільки ж довго уникати вечірнього Старого міста, щоб вульгарне підсвічування не потрапило на очі.
Хоча в істориків й у світлі дня є питання до кріпосних веж. Після реставрації їх ковпаки витягнулися в небо так сильно, що на міських форумах раз у раз з'являються фотожаби, в яких проводяться паралелі між Старою фортецею і замком з Діснейленду. Дуже вже силует став схожий. Хоча знову-таки більшості подобається.
Vox populi розхвалює і замок Радомисль, історико-культурний комплекс у Радомишлі на Житомирщині, у якому розмістилася колекція ікон Ольги Богомолець. У Радомисль вкладено чимало праці та ресурсів – область, безумовно, збагатилася завдяки ініціативній лікарю-меценату. Тут би радіти, а не виходить. Комплекс активно піарять власне як замок, а насправді це водяний млин 1902 року спорудження.
Промислова архітектура кінця ХІХ – початку ХХ століття у всій Європі виглядала навмисно агресивно, мімікрувала під фортифікації – це була данина громіздкій моді того часу. Такі млини, заводи та пивоварні, що вишкірилися на світ, зустрічаються не тільки в Німеччині або Іспанії, але і в Україні.
Багато представників цегляного стилю розвалюються від бездіяльності – як млин Потоцького в селі Сокілець неподалік від Немирова Вінницької області. Деякі з них усе ще працюють за призначенням, наприклад величезний п'ятиповерховий паровий млин, побудований у 1870-х роках на гроші графа Оржевського у Новій Чорториї поблизу Любара, що на Житомирщині.
Зведена в 1905-му неймовірно фотогенічна електростанція в Немирові (Вінницька обл.) працювала ще кілька років тому, а зараз її планують перекваліфікувати у готель. Ожив і знову меле борошно і колись занедбаний комплекс на річці Жванчик у селі Рихта Кам'янець-Подільського району. Нечасті туристи плутали остов старого млина з місцевим замком, спорудою значно старшою, хоча й непоказною зовні.
І тільки в Радомишлі до розкішного зразка промислової архітектури намагаються приліпити стікер «замок». Так, немов гарний – дійсно гарний – і досить старий млин не має права бути собою і змушений зображати щось зовсім інше.
А який зв'язок між червоними загостреними дахами Старої фортеці і псевдозамком на Житомирщині? Та все той самий голос народу. Люди голосують за варіанти підсвічувань Старої фортеці, їздять на екскурсії у «замок».
Так, є й інші приклади: наприклад, люди збирають гроші, щоб встановити опору під фрагментом даху в Поморянському замку, який давно дихає на ладан. Але останній приклад уже іншого типу, на сходинку вище – коли товариство небайдужих пробує врятувати своїми силами те, про що держава подбати не зуміла.
Багато пам'ятників архітектури – і національного, і місцевого значення – тривалий час були недоторканними свідоцтвами минулих епох. Колись навіть просто відремонтувати їх не можна було без дозволу згори. Але останнім часом прибиті на старі стіни чавунні таблиці Охороняється законом з роллю оберега справлялися не дуже. Замки розтягували на будматеріали, релігійні громади обшивали дерев'яні церкви бляхою або вагонкою.
У Тютюнниках Чуднівського району Житомирської області на початку 1990-х зі старої садиби таку ось таблицю відкрутили зі стіни і віднесли до сільради – для більшого збереження, щоб хтось на металобрухт не здав. У підсумку табличка збереглася, а от саму садибу розібрали на цеглу.
Зараз пам'ятки архітектури не просто повертають собі роль туристичних об'єктів – вони стають продуктом, на який з'являється попит. Смак до архітектури можна і потрібно розвивати, і дуже важливо, щоб ті, від чийого рішення залежить доля наших пам'яток, які не йшли наосліп за голосом народу, підсовуючи йому яскраві фантики і не піклуючись про начинку. Не так вже й багато у нас архітектурної спадщини, щоб грати на пониження.
***
Цей матеріал опубліковано в № 43 журналу Корреспондент від 30 жовтня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.