Нестор Махно збирався створити на Луганщині першу у світі анархістську державу зі столицею в Старобільську. У нього на озброєнні були не тільки легендарні тачанки, а й навіть повітряний флот, пише Валерій Снєгірьов у №27 журналу Корреспондент від 11 липня 2014 року.
У 1981 році англійський письменник Майкл Муркок видав фантастичний роман Сталевий цар. Майстер фентезі описує в книзі альтернативну реальність, у якій не було жовтневого перевороту 1917-го, а в колишній Російській імперії перемогла безкровна революція 1905 року.
Кілька епізодів роману наштовхують на думку, що британець уважно вивчив історію луганського краю. Дія Сталевого царя відбувається в 1941-му, коли РСР (Союз Слов'янських Республік) веде війну з Японією. А в цей час на півдні Росії починається повстання козаків, один з керівників якого – анархіст Нестор Махно.
В одній з глав роману йдеться про те, що Махно отримав від центрального уряду концесію й область для проведення анархістського експерименту. В іншій главі – про те, що в постреволюційній країні небувалий розвиток отримало дирижаблебудування. На захоплених в уряду Олександра Керенського і перефарбованих в чорний колір дирижаблях махновці штурмом беруть Катеринослав (нині – Дніпропетровськ), де виготовляється збагачений уран.
В основу фентезійного роману "Сталевий цар" лягли реальні події на сході України під час громадянської війни
Фантаст Муркок ґрунтувався на реальних фактах: анархо-комуністичний експеримент дійсно планувався. Причому реалізувати його збиралися на Старобільщині. Відповідний договір у жовтні 1920 року Махно уклав з командуванням Південного фронту.
Цей договір ще називають Старобільською угодою – четвертою між Батьком та радянською владою. Якби його виконали, на території нинішніх Старобільського та Біловодського районів Луганської області з'явилася б єдина у світі анархістська республіка.
Вибір на це місто впав невипадково. По-перше, саме в Старобільському повіті у Махна було багато однодумців. По-друге, рідне Гуляйполе хоч і вважалося столицею анархістського руху, але у 1920-ті було селом, а Старобільськ уже в XIX столітті мав статус повітового міста.
Вільний комуніст
У день штурму Зимового палацу в Петрограді майбутньому анархістові виповнилося 29 років. З того часу минуло майже сторіччя, 7 листопада в Україні вже давно не вихідний день, та й про саме революційне свято стали забувати.
А ось Махна пам'ятають. Нацбанк України випустив пам'ятну монету, на його батьківщині в Гуляйполі проводиться фестиваль. Не забуті і гасла з тачанок в стилі Всіх не перебєш, останьнього не спіймаєш (орфографія збережена).
А приспівки часів Громадянської війни охоче співають як музиканти на концертах, так і прості люди під час застіль: «Эх, яблочко, да ты мочёное, едет батька Махно, знамя чёрное. Пароход идёт мимо пристани, будем рыбу мы кормить коммунистами».
Це означає, що в народній свідомості анархістська ідея облаштування світу пустила значне коріння. Особливо часто слово «махновщина» зазвучало з початком нинішнього протистояння в Україні.
Вояки Батька Махна не були надто вправними в орфографії
Непересічність особистості народного героя виявилася завдяки жовтневому перевороту, вірніше, тих змін, які за ним пішли. У 1917 році гуляйпольські анархісти отримали можливість на практиці реалізувати теоретичні задумки – створити не залежні від жодних урядів вольні комуни-поселення, де вільні люди добровільно працювали б на благо людства.
Вільні комуни вважали чимось на зразок філії старорежимного раю, де, пооравши землю, людина мила руки і йшла писати вірші. Через півстоліття подібні колонії створювали хіпі, втім, суспільно корисною працею вони вже не займалися.
А ось анархісти вважали свої комуни паростками нової економіки і працювали на повну силу. У Вільній комуні № 1, що розташовувалася в колишньому панському маєтку Покровське, Махно працював слюсарем і зовсім не думав про те, щоб зібрати армію і стати її командиром.
Проте взимку 1918 року почався німецький наступ, і комунари на чолі з Махном взялися створювати збройні загони. Браку бійців у них не було. Селяни Лівобережної України зазнавали економічного і політичного тиску з різних боків. Його джерелами був уряд Української Народної Республіки (УНР), війська під командуванням генерала Антона Денікіна і північний сусід – недавно створена Радянська Росія.
Особливе неприйняття викликали закон УНР про хлібну повинність, оголошення Української Радянської Республіки "збройним табором», а також поширення на територію України дії декрету Ради народних комісарів РРФСР від 11 січня 1919 року про продрозверстки – обов'язкову здачу продуктів державі. Всі незадоволені з радістю йшли під махновські знамена.
Бандитський край
Події тих часів цікаво вивчати за документами Старобільського окружкому КП(б)У, що зберігалися в архівах Центральної державної бібліотеки Туркменської РСР. Видані в 1927-му українською мовою, вони передають неприлизану історію про «розгул бандитизму», який охопив Старобільський повіт.
«Дуже важкий час переживала Старобільщина в момент громадянської війни, – йдеться у вступному слові. – Це панування німців, Гетьманщини і денікінців. Однак все це ніщо в порівнянні з тим, що було в період розгулу бандитизму».
Виходить, що ні німці, ні гетьман Павло Скоропадський з Денікіним так не розпускали обивателя, як це зуміла зробити рідна робітничо-селянська влада.
«Це був момент анархії, руйнування господарства Старобільщини, – констатують документи 1927 року. – Громлячи радянські організації, банди після себе не залишали ніякої влади».
Цікавий ще один факт: «Банди жорстоко розправлялися з комуністами та радянськими працівниками, якщо вони потрапляли до їхніх рук».
Це цінне визнання – бандити, а діють вибірково, із суто політичними критеріями. Зрозуміло, під такий феномен партійний альманах підводить солідну марксистсько-ленінську базу: «Класова боротьба на селі постійно загострювалася між кулаком і бідняком. З іншого боку, велика продовольча криза взагалі і зокрема серед робітників Донбасу, забезпечення фронту продовольством вимагали від Старобільщини, повіту винятково землеробського, посилити викачування харчових продуктів із села».
Пояснення суперечливе, адже годувати свої армії потрібно було і Денікіну, і німцям. Але вони якось вміли домовлятися з місцевим селянином, навіть не володіючи українською мовою.
Почався «розгул» з того, що міліціонер Ново-Гайдара (нині – райцентр Новоайдар) на прізвище Тереза наприкінці червня 1920-го вбив свого начальника Яграновського. За що вбив – невідомо, проте «з кількох міліціонерів і дезертирів він швидко збив банду, забрав у міліції зброю і, надебоширивши в Ново-Гайдарі, попрямував в Колядівку».
У Колядівській волості екс-міліціонер чомусь не став грабувати селян. Навпаки, в селі Волкодавово він убив 13 продармейців, яких пролетарська держава відправляла на зачистку селянських комор від «зайвого» зерна.
З цього моменту бандитизм став швидко рости. Окружний історичний партійний архів перераховує назви «бандформувань» з приблизною кількістю багнетів у кожному: у Каменюки влітку 1921 року їхня зібралося до 1 тис., в інших польових командирів – від 60 до 150.
Оперувати на обмеженій території такій кількості збройних формувань фізично неможливо – елементарно вимруть з голоду. Швидше за все, це були загони селянської самооборони під ідейним впливом Махна, створені для боротьби з тими самими німцями чи денікінцями. Ну а коли прийшли продармейці, отримані навички та прихована зброя згодилися.
На підтвердження цієї версії говорить хоча б такий пасаж: «Після примирення з Махном на Старобільщині настало заспокоєння – бандитизм на два місяці затих».
Цікаво, що за два дні до прибуття в Старобільськ Батьки з його п'ятитисячною «бандою» місцева парторганізація розвалювалася на очах. Виходить, що він врятував повітовий осередок компартії від самоліквідації.
Палити і рубати
Війська Махна вступили в Старобільськ 1 жовтня 1920 року. І в перші ж дні місцеве селянство змінило до них своє ставлення.
«Роз'їжджаючи по навколишніх селах за сіном і хлібом, траплялося, що вони вигрібали все сіно і хліб під мітлу», – стверджує автор «партспогадів». Він наводить слова, які селяни нібито говорили незваним гостям: «Були німці та гайдамаки, були денікінці і більшовики, а таких чортів, як ви, у нас ще не було».
Дійсно, немає особливих підстав ідеалізувати махновщину. Так, це природний рух, проте рух кривавий. Якщо щось і вигідно відрізняє українських анархістів від московських чекістів, так це той факт, що більшовики звірствували з холодним розумом, систематично і неухильно. А анархісти – емоційно, але все-таки звірствували.
Достатньо почитати їхні ж спогади – книгу колишнього начальника штабу повстанської армії Віктора Білаша Дороги Нестора Махна. Там раз у раз «захопили, відвели, порубали».
Відомого учасника громадянської війни Сергія Лазо японці спалили в паровозній топці, і той на кілька десятиліть став символом для радянських піонерів. А Білаш описує, як соратники Батьки засунули в таку саму топку священика, причому описує в подробицях.
«Ось зникли в дверях голова, затріпотіли руки. Момент – зникли і ноги. Чорний дим з труби, понесло гаром. Натовп, мовчки спльовуючи, відходив у бік». Стратили батюшку за безпосереднім наказом Махна: «Виявилося, що на станції поп агітував повстанців припинити війну з німцями в ім'я бога і гуманності».
Експеримент з анархістською державою фактично так і не розпочався. Після того як махновські тачанки в листопаді 1920-го забезпечили Червоній армії перемогу над військами барона Петра Врангеля, комуністи вкотре оголосили Батьку поза законом.
Зі Старобільська разом із залишками свого війська Махно змушений був прориватися за кордон. З боями йому і 24 бійцям вдалося дістатися Румунії.
Селянський опір більшовикам став слабшати після запровадження непу. А коли на додачу до заміни продрозкладки продподатком більшовики оголосили ще й амністію дезертирам, стомлені семирічною війною бунтарі заспокоїлися.
Атака з повітря
Як не дивно, фантазії Муркока на тему військово-повітряних сил анархістів також базуються на реальних фактах. Відмінність лише в тому, що в романі ВПС Батька складаються з чорних дирижаблів, а у справжньої армії Махна на озброєнні були трофейні аероплани.
Днем народження махновських ВПС вважається 29 грудня 1918 року. Того дня в Катеринославі літаки вперше потрапили до рук анархістів. Батько тоді вступив у союз з більшовиками й офіційно отримав посаду головнокомандувача Революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району.
В армію входили об'єднані сили анархістів і червоних повстанців, які напали на Катеринослав 27 грудня, а до вечора 29-го вибили з міста війська УНР. Відступивши, останні залишили на міському аеродромі сім аеропланів.
У січні 1919 року союзна угода між комуністами і махновцями була поновлена на більш високому рівні. Регіон, підконтрольний Махну, зберіг автономію, а загони його повстанців склали 3-тю бригаду в Задніпровській Українській радянській дивізії Павла Дибенка. До дивізії був приписаний 22-й авіазагін РСЧА, і його літаки тепер повинні були підтримувати маневри анархістів з повітря на трипланах Сопвич англійської конструкції.
У березні 1919-го військові пілоти Йонін і Булгаков прилетіли на завдання в Гуляйполе. Вранці 7 березня, взявши вантаж з шести 25-фунтових авіабомб, льотчики вирушили на авіарозвідку. У Царекостянтинівці (нинішнє село Кам'янка Запорізької обл.), захопленій білогвардійцями з групи генерала Володимира Май-Маєвського, махновські авіатори здійснили бомбометання по станційних спорудах з висоти 1.100 м.
Тиждень потому, 15 березня, анархісти захопили Бердянськ. Тут у 1914-му франко-бельгійське акціонерне товариство збудувало аеропланний завод. Найбільшим трофеєм загарбників стали знайдені на міських складах частини п'яти літаків Фарман-30.
Комбриг Махно відправив телеграму штабу 1-шої Задніпровської дивізії з проханням вислати до Бердянська хороших мотористів і пілотів, щоб відремонтувати хоча б одне повітряне судно. Фахівці знайшлися, і за тиждень справа була зроблена. Літак міг перебувати в польоті до 3,5 годин, нести кулемет і десятки дрібних авіабомб.
Аероплан узяв участь у взятті Маріуполя 28-29 березня. З нього вели розвідку і скидали бомби на порт, де зосередилася ворожа артилерія. А після чергового штурму Бердянська, 13 жовтня, в числі захопленого виявився й аероплан – про це 16 жовтня 1919 року повідомила махновська газета Путь к свободе.
Ще один аероплан анархістам вдалося захопити в кінці серпня 1920-го на Харківщині. Цю крилату машину в розібраному вигляді перевозили в обозі маневреної групи армії. Востаннє вона була помічена 3 вересня того самого року в Старобільську. Подальша доля літака невідома. Цілком можливо, махновці заховали його в одній з місцевих схованок, де він зберігається донині.
***
Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 11 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.