Краєзнавець Ірина Пустиннікова зібрала відомості про всі замки, храми і садиби Західної України ще до епохи інтернету та GPS-навігаторів, пише Дмитро Слинько у №16 журналу Корреспондент від 25 травня 2014 року.
Сонячним квітневим днем 1997 року в селі Долина Теребовлянського району на Тернопільщині з'явилася дівчина. Будь-який незнайомець навряд чи залишився б без уваги в глухому селі, поєднаному з цивілізацією лише розбитою дорогою.
Але ця гостя ще й поводилася незвично: кожного зустрічного вона розпитувала, де у них тут замок. У відповідь селяни божилися, що ніякого замку в їхніх краях зроду не бувало. При цьому розмова відбувалася саме під замковою горою із залишками бастіонів.
Так шкільна вчителька з Кам'янця-Подільського Ірина Пустиннікова, відома у вузьких колах під псевдонімом Блека, збирала матеріал, який потім ліг в основу сайту Замки і храми України. Зараз, в епоху соцмереж та GPS-навігаторів, знайти дані про пам'ятки історії нескладно. Але в перше десятиліття XXI століття саме ресурс castles.com.ua був головним джерелом натхнення для туристів.
«У 2004-2005 роках Блека перебувала серед першопрохідців. Тоді складно було знайти хоч яку-небудь інформацію про регіон, а у неї все було чітко – що, де, коли», – згадує Ярослав Козак, співвласник туристичної компанії Унікальна Україна.
Звідки вдавалося знаходити відомості в епоху, коли Google ще нічого не знав?
«Мені пощастило з батьками: мама багато їздила по країні з екскурсіями і завжди купувала краєзнавчу літературу, листівки, довідники, атласи. Я зростала серед цих книг та буклетів», – згадує Пустиннікова.
Першими провідниками ентузіастки були книга Замки і монастирі України Олександра Лесика, альманах Крізь століття і 17-томна Українська радянська енциклопедія (УРЕ). Пустиннікова сиділа в бібліотеках над Пам'ятками України, товстими сірими талмудами про кожну область країни і Пам'ятками архітектури та містобудування УРСР.
«Виписувала щось у зошити, пробувала систематизувати відомості», – розповідає вона. Але справжнім дефіцитом 1990-х були карти. «Доводилося сидіти з лупою над крихітними картами українських областей з УРЕ», – каже краєзнавець. Пізніше на допомогу прийшла польська література.
Найскладніше було з методом народного опитування. Для пошуку садиб і палаців потрібно було добирати правильні кодові слова, адже в радянський час резиденції шляхтичів і князів перекваліфікувалися у санаторії, училища чи школи.
«В Озаринцях на Вінничині вісім місцевих жителів переконували мене, що ніяких фортифікацій у селі немає», – наводить приклад Пустиннікова.
Які тільки синоніми вона не називала – «руїни», « замок», «вежа», «фортеця» ... Втомившись від опитувань , потрібний об'єкт знайшла сама. Пізніше з'ясувалося, що кодовим словом було «крепость».
Коли в життя українців почав входити інтернет, Пустиннікова розмістила на одному із сайтів оголошення: «Була в 70 українських замках. Розповім що, де і як».
Відгукнувся Валерій Напіткін – хмельницький краєзнавець , один з найкращих геральдистів України. Він і порадив створити власний ресурс. Так з'явився сайт – спершу він розміщувався на безкоштовному хостингу narod.ru, а потім переїхав на адресу castles.com.ua.
Саме цей сайт прославив на всю країну пам'ятники архітектури, до цього відомі лише місцевим жителям. Серед них – руїни польського міста Червоногруди на околиці нинішнього села Нирків в Тернопільській області.
Пишається Блека і тими відкриттями, яким ніколи не стати туристичною Меккою, – палацом в Удріївцях, руїнами замку в Збрижі, залишками маєтку адмірала Путятіна у Глібові.
Батіг і пряник
Зараз Пустиннікова часто подорожує по Західній Європі. Незважаючи на патріотизм, вона визнає: за ті самі витрачені години концентрація архітектурної краси там набагато вища, ніж в Україні.
«Береги Рейна настільки ж прекрасні, як і береги Дністра, тільки на Рейні ще й замки через кожні 2 км, і містечка, і храми романських часів, а у нас в активі – тільки наспіх збудовані дачі та типові церкви», – каже краєзнавець.
Але це не привід відмовлятися від внутрішнього туризму.
«До західних красот ставишся так, як чоловіки ставляться до глянцевих панночок з плейбоїв: все апетитно і стерильно, але в житті дівчата зовсім інші, – порівнює Пустиннікова. – Складніше змиритися з тим, що моєму синові дісталася менш красива Україна, ніж та, яка була в моєму дитинстві».
Цінні пам'ятки історії руйнувалися буквально у неї на очах.
«Фактично втрачено замок у Поморянах на Львівщині: він пройшов шлях від корпусу ПТУ до повної безнадійної руїни, – наводить приклади Ірина. – У жахливому стані після пожежі палац у Тартакові».
Деякі позитивні зрушення все таки є. Якщо в радянські часи старовинні стіни безжально розбирали на корівники та свинарники, то зараз селяни ними пишаються.
«Патріотизм – найпотужніше почуття, пишатися малою батьківщиною дуже приємно: мовляв, ми круті, у нас в селі є монастир, а у сусідів немає», – усміхається краєзнавець.
Ідеальний варіант, якщо патріотизм поділяє місцева влада.
«Якось дах однієї з давніх церков громада збиралася покрити шифером: грошей на відновлення гонту [дерев'яних пластинок] не вистачало, – згадує Пустиннікова. – У мене були знайомі чиновники в обладміністрації, вони допомогли вирішити ситуацію».
Але пряник патріотизму без батога штрафів не спрацює ніколи, впевнена вона.
«До цього часу не було жодного прецеденту, коли за руйнування пам'ятника архітектури хтось зазнав покарання», – нарікає дослідниця.
Та й сучасні будматеріали Пустиннікова вважає не меншими ворогами історії, ніж вандалів.
Крім пам'яток архітектури вона колекціонує старовинні звичаї, які дійшли до наших днів. Улюблена тема – маланки, різдвяні карнавальні ходи, особливо популярні на Буковині.
Маланкам уже кілька століть, але ще десять років тому мало хто з українців чув про них: карнавали проводяться у важкодоступних селах, а їхні учасники нерідко розмовляють винятково румунською. Тепер яскраві фото ведмедів, чортів і відьом можна знайти в блозі Пустиннікової kamienczanka.livejournal.com й у фотоагентствах.
Блека стала автором десятків путівників, часто пише статті для журналів і газет – у тому числі і для Корреспондента. А її сайт, незважаючи на старомодний інтерфейс, залишається головним джерелом туристичної інформації для досвідчених мандрівників, які шукають не ресторани або точки Wi-Fi, а саме старовинну архітектуру.
«Все написано живою мовою , цієї інформації не зустрінеш в інших джерелах. Постійно користуюся для планування поїздок», – каже біолог і тревел-блогер Ярослав Кузнєцов.
Незамінним є сайт для планування активних турів: до багатьох сіл дістатися на машині непросто, а от пішки, на велосипеді або байдарці – найкращий варіант.
Пустиннікова закликає шукати прекрасне не тільки в музеях – наприклад, руїни замків у Сидорові і Кудринцях на Тернопільщині дуже фотогенічні.
«Замок не зобов'язаний бути музеєм, щоб радувати туристів, – каже краєзнавець. – Красиві руїни в усьому світі є повноцінними екскурсійними об'єктами – аби не розбирали і не смітили всередині».
Архітектурна п'ятірка
Ірина Пустиннікова розповідає про пам'ятки історії Західної України, перспективні з точки зору туризму
1 . Замок Віхровського (XVII ст.) м. Скалат, Підволочиський р-н, Тернопільська обл. До 500-річчя містечка була проведена хай і не дуже грамотна, але все таки реставрація: почистили рови, покрили дахи черепицею, облаштували територію, у вежах відкрили виставки
2 . Палац Вишневецьких (XVII ст.) с. Вишнівець, Збаразький р-н, Тернопільська обл. Комплекс складається з палацу, двох флігелів, двох воріт і парку. У Першу світову війну він був зруйнований, а в 1920-ті роки відновлений за участю відомого зодчого Владислава Городецького
3 . Ягільницький замок (XVII ст.) с. Нагірянка, Чортківський р-н, Тернопільська обл. У замку тривалий час працювала фабрика, зараз його власник – чернівецький бізнесмен, який планував перетворити пам'ятку на туристичний комплекс, але поки що нічого не зробив
4 . Замок Сент-Міклош (XIV ст.) с. Чинадієво, Мукачівський р-н, Закарпатська обл. Замок, побудований угорським бароном Перені, зараз відновлюється завдяки сімейству художника Йосипа Бартоша. Він узяв архітектурну пам'ятку в оренду та ремонтує її своїми силами
5 . Оборонна синагога (XVI ст.) м. Сатанів, Городоцький р-н, Хмельницька обл. Будівля відроджується силами обласної релігійної іудейської громади, роботи йдуть повним ходом. Поки що там пластикові вікна, але коли з'являться гроші на грамотну столярку, їх замінять
***
Цей матеріал опубліковано в №16 журналу Корреспондент від 25 квітня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.