Організатор петлюрівських загонів, активний політик і просто людина – напередодні 120-річчя з дня народження Олександра Довженка Корреспондент побував у меморіальному кабінеті Центрального державного архіву-музею літервтури та мистецтва, де дізнався маловідомі факти про знаменитого режисера, пише Анна Давидова у №35 видання від 5 вересня 2014 року.
Колись у триповерховій будівлі XVIII століття на території заповідника Софія Київська перебувала духовна школа-бурса. Спекотного літа тут завжди прохолодно, а взимку, навпаки, тепло – бо стіни 1,20 завтовшки. Сьогодні вони створюють ідеальний температурний режим для важливих «постояльців», чиї імена багато означають для української культури.
Поет Андрій Малишко, композитор Платон Майборода, письменник Юрій Яновський, кінорежисер Олександр Довженко і багато інших – меморіальні кабінети, обставлені їхніми особистими речами, розмістилися в колишніх келіях семінаристів вздовж довгого коридору: справжній гуртожиток геніїв.
«Загалом у нас зберігається 1.400 фондів. Якась частина з них – архіви організацій, наприклад кінофонд кіностудії ім. Довженка за всі роки її існування. Але найбільша частина, 1.200 фондів, персональні», – розповідає директор Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ) Олена Кульчій.
Довженківський фонд під № 690 – один з найцікавіших і найбільш повних, у ньому 350 одиниць зберігання. Крім копій документів стосовно життя і роботи режисера в Москві (значна частина оригіналів зберігається в російських архівах), у ЦДАМЛМ є безліч його особистих речей – від унікальних автопортретів до великого письмового стола, за яким він працював, приїжджаючи у Київ до сестри.
Фото Таїсії Стеценко
Інтер'єр меморіального кабінету Довженка складено з речей, які зберігалися в його сестри у Києві
Хоча, замість того щоб дбайливо зберігатися в архіві, більшість цих предметів цілком могли потрапити на звалище. Після смерті сестри режисера Поліни Дудко речі з її квартири на вул. Горького, 4/6, були дуже оперативно винесені працівниками ЖЕКу в підвал: хотілося скоріше звільнити житлову площу. Племінники Довженка, сини Поліни Петрівни Олександр і Тарас Дудки, на той момент жили в Москві і фізично не могли рятувати власну спадщину. У підсумку з їхнього дозволу предмети з підвалу забрав архів-музей.
Меморіальний кабінет, що відкрився в 1984-му, – це своєрідна капсула часу, застиглий момент з чужого життя, можливість відчути побут людини, яку знаєш за підручниками історії, фрагментами чорно-білих фільмів і стандартними епітетами – великий, геніальний та інше.
Потрапляючи туди, знайомлячись з архівними документами і роздивляючись старі фотографії з величезного, неймовірно важкого дерев'яного альбому, що зберігався в московській квартирі вдови режисера Юлії Солнцевої, розумієш, що відкриваєш для себе зовсім іншого, не «книжкового» Довженка.
Петлюрівець
Батьки Довженка були неграмотними. З 14 їхніх дітей вижили тільки двоє – Олександр і Поліна. Батько не пошкодував однієї зі своїх семи десятин землі на те, щоб його єдиний син зміг отримати освіту. Випускник Глухівського учительського інституту, який викладав у Житомирському початковому училищі буквально все – від гімнастики до географії, Довженко не захотів (або не зміг) залишатися скромним мирним учителем у часи глобальних і кривавих змін.
«Цілком таємно. Начальнику архівного відділу МВС, – цитує Кульчій документ, копія якого зберігається у ЦДАМЛМ. – За наявними у нас даними, Довженко О. П. починаючи з 1917 року включається в активну політичну діяльність, перебуваючи рівний час у партії боротьбистів [Українська партія соціалістів-революціонерів] й укапістів [Українська комуністична партія]. Довженко нібито був одним з ад'ютантів гетьмана [Павла] Скоропадського. Під час петлюрівщини в 1918 році організовував петлюрівські загони і надалі був ад'ютантом 3-тьої окремої бригади Січової дивізії, начальником якої був отаман Волохов. У 1920 році, після розгрому петлюрівщини, Довженко повернувся в Житомир, був заарештований органами НК, але завдяки активному втручанню житомирської організації чи то боротьбистів, чи то укапістів Довженко з-під варти був звільнений. Необхідно за петлюрівсько-гетьманськими архівами, а також архівами колишніх організацій боротьбистів й укапістів по м. Житомиру і м.Києву перевірити дані про Довженка».
Після інституту Довженко (на фото - справа) захопився революційними ідеями
Це документ 1941 року. До того часу режисер, який уже зняв Землю, Звенигору і Щорса, давно жив у Москві і користувався заступництвом Йосипа Сталіна. Але незважаючи на це все одно вважався неблагонадійним: петлюрівське минуле і проукраїнська позиція не залишали варіантів.
Й у 1943-му сталося неминуче – страшний і правдивий фільм Битва за нашу Радянську Україну (Україна в огні) викликав найжорстокіше невдоволення Сталіна «антиленінськими помилками» і «націоналістичними збоченнями». Після цього твори Довженка були заборонені до публікації «без особливого на те дозволу агітпрому ЦК ВКП (б)», а сам він, знімаючи фільм Мічурін, заробив перший інфаркт, намагаючись зробити картину ідеологічно правильною.
Чому ж його все-таки не посадили?
«Всі ці доноси робилися для того, щоб про всяк випадок мати на людину компромат. Поки він залишався лояльним і міг бути корисним, його намагалися не чіпати», – міркує Кульчій, закриваючи чергову з безлічі папок з доносами на Довженка.
До слова, в кожній з архівних папок є спеціальний листок використання документів – там розписуються люди, які працювали зі справою. На кожному аркушику – 10, максимум 20 прізвищ: не надто багато охочих вишукувати факти в архівному пилу.
Вигнанець
Довженко, який переїхав до Москви в середині 1930-х, завжди мріяв повернутися на батьківщину, але його не пускали як неблагонадійного. «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали марити мені», – звертався він до Союзу письменників за півтора місяці до своєї смерті в 1956 році. Але дорога додому для нього була закрита – як для живого, так і для мертвого.
Довженко: Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба
Кульчій показує нам копію листа Солнцевої, що зберігається в архіві, до друга Довженка, Малишка: «Того дня, коли не стало Олександра Петровича, я попросила заступника начальника главку Радчука подзвонити в Київ і повідомити, що О. П. Довженка треба негайно перевезти і поховати на Україні. Він багато разів просив мене про це за життя. Радчук не зміг домовитися ні з ким ... Як же так могло статися, що ви всі не виконали його останнього бажання, його останньої волі? Де ж були ваші діячі, бажани [Микола Бажан, тодішній глава Союзу письменників УРСР] та інші? Де були його справжні друзі і товариші? Я передбачала, що вирішення саме цього питання ви всі візьмете в свої руки ... Але жоден з вас йому не допоміг».
Солнцева хотіла поховати Довженка в Києві, на Аскольдовій могилі, звідки видно Дніпро. Той таки Бажан озвучував іншу версію останньої волі режисера – повернутися хоча б після смерті в рідну Сосницю, село під Черніговом. Але так чи інакше похований режисер на Новодівичому кладовищі в Москві, а питання перепоховання, яке неодноразово піднімалося, так і не було вирішене.
Сестра режисера Поліна і їхні батьки, Одарка Єрмолаївна та Петро Семенович
Торік ЦДАМЛМ спільно з Російським державним архівом літератури і мистецтва презентували найповніше видання щоденників Довженка. За заповітом Солнцевої 50 років ніхто не мав права працювати з цими документами. Термін закінчився у 2010-му. Як виявилося, застереження вдови було незайвими: надто багато в них відвертих висловлювань з приводу колег і влади.
Такі документи – справжній скарб для дослідників.
«Дуже цікаво і корисно дізнаватися через щоденники історію країни. Справжню, не рафіновану, не причесану – таку, якою її бачить людина, що безпосередньо в ній живе», – зізнається Кульчій.
За її словами, дуже довго тривали переговори про те, де все-таки вперше мають бути видані щоденники – в Україні чи Росії. У підсумку вони вийшли в харківському видавництві Folio.
«Можна сказати, що хоча б так, але Довженко все-таки повернувся в Україну», – резюмує директор архіву.
Чоловік двох дружин
Створюючи монументальний і бездоганний образ Довженка, «нашого всього» вітчизняного кіно, радянські дослідники згадували лише про одну жінку в його житті – актрису Солнцеву, соратницю, співавтора, професійну «дружину генія». Але насправді вона була його другою дружиною. Навіть більше – офіційно стала такою лише за кілька років до його смерті, після трьох десятків років фактичного шлюбу.
З першою дружиною, Варварою Криловою, Довженко познайомився в Житомирі: вони обидва викладали в училищі. Пара обвінчалася в 1917 році, а світський шлюб уклала лише в 1923-му в Німеччині, де майбутній режисер навчався живопису. До слова, в ЦДАМЛМ зберігається альбом його друга, Миколи Глущенка, в якому є репродукції двох портретів, Довженка та Крилової, написаних знаменитим художником тоді ж у Німеччині (оригінали не збереглися). Але через три роки ця історія кохання закінчилася.
Портрети Довженка і Варвари Крилової роботи Глущенка, їхні оригінали не збереглися
У 1926-му, коли Довженко працював на Одеській кінофабриці, він зустрів зірку німого кіно Солнцеву, яка приїхала з Москви зніматися у фільмі Аеліта. Красуня актриса буквально заворожила режисера. І законна дружина – проста вчителька, яка до того ж фактично стала інвалідом через туберкульоз кісток, – вирішила дати дорогу суперниці.
«Проте Тарас Дудко розповідав нам, що у важкі хвилини життя Варвари Семенівни і її дитини Довженко допомагав їм, хоча, звичайно, робив це так, щоб не знала Солнцева», – розповідає співробітник архіву Василь Шепелюк.
Що ж це за дитина, адже у Довженка офіційно не було дітей ні від Крилової, ні від Солнцевої?
«Але у Варвари Семенівни був син Вадим, який народився, коли вони з Довженком уже не жили разом, – каже Шепелюк. – За словами Дудка, Вадим чимось нагадував Олександра Петровича. Але цю таємницю Крилова забрала із собою. Насправді вона була його дружиною офіційно десь до 1955-го, хоча про це ніхто не знав. Кажуть, приблизно за рік до смерті Довженка Солнцева прислала когось до неї в Україну, щоб та дала згоду на офіційне розлучення».
«Він був великим майстром кіно. Але при цьому – такою самою людиною, як і всі. Кожен має право на особисте життя», – резюмує Кульчій, завершуючи екскурсію по меморіальному кабінету.
Дійсно, в цій крихітній кімнатці – колишній келії, що стала посмертним домом для вічно бездомного українського генія, – найвиразніше відчувається «людяність» забронзовілого Довженка. А коли дивишся на його автопортрет, написаний різкими, уривчастими мазками 90 років тому, який нині прикрашає одну зі стін кабінету, бачиш не людину-монумент, а простого молодого сильного чоловіка, якому дуже хочеться перевернути світ і зробити щось важливе. Точно так само, як і будь-кому іншому.
***
Цей матеріал опубліковано в №35 журналу Корреспондент від 5 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.