У чоловіка вроджена патологія зору. За своє життя він переніс понад 20 операцій на очах.
Сліпий художник-самоучка із Курахового (прифронтове місто в Донецькій області) Володимир Яницький пише картини, а всю виручку від продажу відправляє на допомогу ЗСУ. Про це пише
Фокус.
"Лікарі мені давали прогнози, що до 40 років я практично повністю осліпну", - розповідає Володимир.
За фахом Яницький масажист-реабілітолог. Але ще змалку в нього зародилася пристрасть до живопису.
"Полотна були дуже дорогі, а я економив: брав лляні простирадла, натягував їх, сам ґрунтував і виходило непогано. Так я писав перші картини", - зазначив художник.
У 18 років Яницький пробував вступити до художнього училища в Донецьку, але через зір не склалося.
"Я взяв свої замальовки, показав в училищі, і мені сказали, що їм такі люди потрібні. Тоді я запитав, а що треба здавати на іспиті? Мені відповіли, що потрібно намалювати капітель (верхня частина колони. – Ред.) на будівлі училища. Я вийшов, підняв погляд на колони - нічого не бачу. І поїхав додому. Та я самоучка, і я цим пишаюся", - зазначає Яницький.
Відомо, що все своє життя Володимир прожив у Кураховому. Там він працював масажистом, відкрив меблеву майстерню та весь час писав картини. Але війна, яка прийшла на Донбас у 2014 році, кардинально змінила пріоритети.
"Всі гроші, які заробляв тоді, я віддавав на допомогу військовим. Я вважав так: краще я допомагатиму, ніж мені", - зізнається Яницький.
А великомасштабне вторгнення Росії змінило все ще раз.
"У ніч на 24 лютого у мене було безсоння. Я сидів з телефоном у руках, а дружина прокинулася і запитує: "А чому ти не спиш?" Я відповів, що сам не знаю, але відчуваю: щось має статися", - згадує Яницький.
Пізніше Володимир із дружиною вирішили, що треба евакуюватися.
"Двері з вікнами в будинку вже самі почали відчинятися від вибухової хвилі. І тоді ми зрозуміли, що настав час. Правда, не втрачали надії, що все зміниться: ми посадили город, а наступного дня вранці вже поїхали. Але з умовою, що обов'язково повернемося. Військові, рятуючи своїх товаришів, з якими захищають країну, ще й за нас повинні думати? Я так не вважаю.
Так митець евакуювався на Волинь і, незважаючи на статус людини з інвалідністю по зору, вирушив до військкомату.
"Через стрес у мене відмовили ноги, я місяць практично пролежав. Як тільки почав на милицях трохи ходити, щоб ні в кого не було зайвих питань (адже я великий, 2 метри на зріст), зібрався і поїхав у військкомат", - згадує Яницький.
Але у військкоматі Володимиру відмовили.
"І тоді я прийняв рішення: раз я не можу допомогти армії безпосередньо, то допомагатиму на фронті мистецтва. Ще в мене виявилася аневризма аорти. Якщо сказати по-простому, це означає, що мені половину серця потрібно відрізати і поставити протез. Смертність дуже висока. Мені давали пару місяців. Лікарі прогнозують, що серце в будь-якому разі розірветься. На операцію потрібні гроші. Але я вирішив так: коли війна закінчиться, якщо я доживу, я обов'язково щось зроблю. А поки я можу хоч якоюсь копійкою допомагати, я це робитиму", - зізнався Яницький.
Тепер чоловік навчає живопису дітей, батьки яких воюють на фронті.
"Ви не уявляєте, як дітям приємно, коли ми разом малюємо вітання, листівки, а потім діти відправляють їх на фронт своїм батькам!" – поділився художник.
"Малювати оголену натуру зараз недоречно. Тому пишу те, що відгукується в душі, що болить. Наприклад, у мене є картина під назвою Там, де гримить, там, де горить, на якій зображені соняшники. Чому така назва для соняшників? Справа в тому, що наш Донецький край у мене асоціюється саме з соняшниками, адже хто був на Донбасі, знає, що там поля завжди були засаджені соняшниками. Це символ нашого краю. І на Донбасі зараз "гримить" і "горить". З'явилася серія робіт, у якій центральний образ належить жінці. Це символ України загалом – жінка. Але, правда, ніяк не може народитись образ козака... Є в мене картина, яка називається "Код нації": рушник, а на ньому лежать патрони. Це те, що зараз відбувається: незважаючи на те, що ми можемо зробити красу, як рушник, ми можемо й зарядити патрони та застрелити того, хто позариться на нас”, - каже Яницький.
Він розповів, що спирається на вроджені почуття та відчуття.
"Напевно, це якась інтуїція. Наприклад, я фарби підбираю інтуїтивно, їх можна відчути, адже вони різні за щільністю, структурою. Тому багато картин пишу руками, без кистей. Я малюю, щоб люди не опускали руки у важкій ситуації. Щоб своїм прикладом показати, що якщо я, сліпа людина, можу це робити, то людина з руками, головою, все може зробити! І щоб мотивувати хлопців, які повертаються з фронту з пораненнями, не падати духом. зазначив Яницький.