Вперше за десять років потік співвітчизників, які виїжджають на ПМП за кордон, продемонстрував стрімке зростання. Українці, які поїздили по світу і навчилися порівнювати, все рішучіше переходять від туризму до еміграції, пише Максим Бутченко у №3 журналу Корреспондент від 24 січня 2014 року.
Програміст Валерій Кравцов, який переїхав до Австралії на ПМП рік тому, кожні вихідні виїжджає на прогулянку до океану або в заповідну савану. Зовсім недавно він купив позашляховик, щоб вивчити країну ґрунтовніше.
«Я, можна сказати, насолоджуюся тут кожним днем, – задоволений змінами Кравцов. – Життя тут дуже розслаблене – такого, як в Україні, де люди завжди думають про політику, що мене дуже діставало, або перебувають у постійній тривозі, і близько немає. Австралійці турбуються лише про те, як би у вихідні на пляж сходити позасмагати».
Пошуки щастя і спокою на чужині для українців сьогодні знову актуальні. За даними Держкомстату, у 2013 році окреслилася друга з моменту здобуття країною незалежності хвиля еміграції.
Перша, викликана розпадом СРСР і наступною економічною стагнацією, припала на 1990-ті. Сягнувши піку у 2002-му, коли з України виїхало 76 тис. осіб, еміграція пішла на спад, й у 2012 році країну залишило лише 14,5 тис. осіб.
Однак у 2013-му, вперше більш ніж за десятирічний період, потік співвітчизників, які назавжди покидають батьківщину, помітно зріс – до 20 тис. осіб. При цьому українське громадянство отримали 48 тис. осіб – на 30% менше, ніж роком раніше.
Географія основних маршрутів виїзду за кордон на ПМП за останнє десятиліття практично не змінювалася – Росія, Німеччина, США, Ізраїль, Білорусь, Чехія, Канада. Залишилися колишніми і головні мотивації емігрантів, відзначають експерти, – невпевненість у завтрашньому дні на батьківщині, незадоволеність владою, відсутність перспектив з бізнесом.
Географія основних маршрутів виїзду за кордон на ПМП за останнє десятиліття практично не змінювалася – Росія, Німеччина, США, Ізраїль, Білорусь, Чехія, Канада
Однак якщо раніше валізний настрій більше підігрівав масовий виїзд заробітчан за довгими євро і доларом, то з часом додалися інші, позитивні чинники – доступність навчання на Заході і зростання виїзного туризму.
Закінчивши навчання, багато українських студентів європейських вузів не поспішають повертатися на батьківщину, а інших співвітчизників, які подивилися Європу як туристи, потягнуло переселитися в успішний ЄС.
«Сьогодні головні причини еміграції – незахищеність людей від корупції та вуличної злочинності, – каже Андрій Биченко, директор соціологічної служби Центру Разумкова. – Дефіцит відчуття безпеки змушує українців шукати кращих умов для життя».
До того ж процесу виїзду сприяє пом'якшення законодавств держав ЄС щодо іммігрантів з України – сотні тисяч можуть роками жити в Європі, не легалізуючи свій статус, зазначає Биченко. Тому дані Держкомстату про десятки тисяч емігрантів на рік – лише верхівка айсберга, наголошує експерт.
Переселення народу
Українець Михайло Доброчаєв, який проживає нині в Польщі, колись починав навчання в київському вузі, а магістратуру за цією самою спеціальністю, телекомунікації, закінчив у приватному польському інституті.
Сьогодні 24-річний Доброчаєв працює електротехніком в німецькій компанії TSL Elektronik, а у вільний час керує спільнотою в соцмережі ВКонтакте для нинішніх і майбутніх емігрантів Життя в Польщі, що налічує 21 тис. прихильників.
З особистого архіву Михайла Доброчаєва
Михайло Доброчаєв закінчив магістратуру в польському виші і зараз живе в цій країні
«На що може розраховувати студент після закінчення інституту в Україні? – задає майже риторичне запитання Доброчаєв. – Зарплата 2 тис. грн. і туманна перспектива зростання. А тут зі старту в німецькій компанії у мене було [платня] 550 євро».
За даними ЮНЕСКО, близько 10% українських студентів, які виїжджають вчитися за кордон, вирішують там залишитися. Наміри інших співвітчизників відображають дані опитування, проведеного американським інститутом громадської думки Gallup у 2013 році. 21% дорослих українців хотіли б переїхати в іншу країну. Сильніше емігрантські настрої лише у Вірменії (40%) та Молдові (32%).
Нинішня мешканка Галвестона, штат Техас (США), Тетяна Грабовець, вчитель за освітою, вперше відвідала Сполучені Штати у 2010-му. За океаном туристку вразила побутова культура американців.
«Там один зі 100 людей кине папірець на вулиці, а в Україні один зі 100 кине його в сміттєвий бак», – порівнює українка.
Разюча різниця між двома країнами на користь Америки стала вирішальним мотивом від'їзду Грабовець.
«Найсумніше, що я дуже люблю Україну, і пишаюся, що свої знання і своє виховання я отримала саме там, – міркує вона. – Але прикро до болю, що люди з таким інтелектом і потенціалом живуть у злиднях».
З особистого архіву Тетяни Грабовець
Учитель Тетяна Грабовець дуже сумує за Україною, але повертатися на батьківщину не збирається
Сьогодні все більша кількість співвітчизників отримує можливість побачити на власні очі переваги життя в інших країнах, принаймні видимі зовні. Так, за даними Держкомстату, якщо у 2007 році за кордоном як туристи побували 300 тис. українців, то у 2010-му – 1,2 млн, а у 2012-му – 1,9 млн.
Зростанню виїзного туризму посприяло зниження вартості путівок на 10-15%, поява в країні лоукостів, а головне – пом'якшення візових режимів з іншими країнами, внаслідок чого співвітчизники можуть без віз або з оформленням їх після прильоту в аеропорту відвідати 77 держав.
З цією тенденцією експерти напряму пов'язують зростання еміграції у 2013 році на 40%. Найчастіше в неї переростають ділові туристичні поїздки або короткочасні зарубіжні контракти, зазначають експерти.
Зазвичай фахівець підписує договір на рік, і потім його або подовжують, або працівник повертається в Україну, розповідає Ганна Толкач, керуючий партнер рекрутингового агентства Recruit Alliance, що займається працевлаштуванням українців в інших країнах. В середньому одна закордонна «вахта» триває від двох до п'яти років.
«За нашими підрахунками, кожен десятий українець після закінчення контракту залишається за кордоном», – підсумовує Толкач.
До таких людей належить 30-річний Антон Павлушко, який з 2006 року працює у фармацевтичній компанії в Мюнхені (Німеччина), але оформити документи на ПМП вирішив лише в нинішньому році.
«Перспектив в Україні не бачу – ні щодо роботи, ні за рівнем зарплати», – відкидає Павлушко всяку надію на повернення.
Кравцов, який перебрався на край світу, говорить те саме: мовляв, програміст в Австралії отримує близько $ 6 тис., а в Україні в кращому разі лише $ 1,5-2,0 тис. і в найкращому – $ 3 тис.
Але й життя на південному континенті не таке вже й дешеве: оренда квартири коштує Кравцову $ 1,7 тис., продукти – $ 500, а місячний проїзд у метро – $ 100. Проте, згідно з даними дослідження РІА Рейтинг, проведеного серед європейських країн, у середнього українця на продукти йде 50% зарплати, у росіянина – 30%, а у британця – 9%.
Однак матеріальні блага не завжди компенсують труднощі адаптації українців на чужині. 27-річна Катерина Шмідт, яка живе в Німеччині з 2005 року, ніяк не може звикнути до того, що німці живуть за жорсткими правилами, не допускаючи будь-якого креативу. Їй незрозуміло, чому навіть найменший шум в квартирі після 22:00 може відразу привести до сварки із сусідами і навіть виклику поліції.
А ще Шмідт стикалася зі зневажливим ставленням німців до іноземців, але це не вплинуло на її остаточне рішення у 2013 році оформити ПМП у Німеччині.
«Я сподівалася, що в Україні життя зміниться, чекала цього, але поступово надії розвіялися, як дим», – сумує Шмідт.
Сальдо мортале
Перша хвиля виїзду на ПМП за кордон припала на період після розпаду СРСР і була більшою частиною етнічною, а також еміграцією «мізків», вважає Ірина Прибиткова, старший науковий працівник Інституту соціології НАН України.
За кордон масово поїхали євреї, які не наважувалися або не могли зробити це за радянського режиму, а також німці і приазовські греки. До цього потоку приєдналися співробітники численних НДІ, які фактично розвалювалися в пострадянській Україні.
Половина наукових діячів перебралася в інші країни СНД, держави Балтії, а також у США, Канаду та Францію, відзначає Прибиткова. Багато українців покидали батьківщину, об'єднуючись зі своїми родичами за кордоном. Пізніше суттєвою складовою виїзного трафіку стали заробітчани.
Проте починаючи з 2005 року в Україні встановилося позитивне сальдо еміграції – тих, хто в'їжджав, стало більше, ніж тих, хто виїжджав, наголошує Прибиткова. Це відбувалося за рахунок повернення раніше депортованих народів, наприклад кримських татар, а також імміграції з неблагополучних країн третього світу.
Несподіване обернення цієї тенденції назад у 2013 році аналітики пов'язують з погіршенням якості життя. Згідно з рейтингом Global AgeWatch Index 2013, який оцінює якість життя, Україна серед 91 держав світу перебуває на 66-му місці, поступаючись Білорусі (60-те місце), Венесуелі (61), Киргизстану (63) і Сербії (64). Для порівняння: Канада в рейтингу п'ята, а Німеччина – третя.
Низька якість життя це не тільки падіння купівельної спроможності, низькі зарплати і безробіття, а й відсутність результатів у бізнесі і творчості, а головне – відсутність надії на зміни на краще
При цьому низька якість життя це не тільки падіння купівельної спроможності, низькі зарплати і безробіття, а й відсутність результатів у бізнесі і творчості, а головне – відсутність надії на зміни на краще, наголошує київський психолог Ганна Лянна.
Навіть найстійкіші патріоти і цілком успішні бізнесмени рідко коли не скористаються шансом на еміграцію, вважає експерт.
«Виходячи з основних душевних та соціальних потреб людини – бути прийнятою, значущою, реалізувати себе і перебувати в безпеці, – каже психолог. – Саме від цього відштовхуються люди, приймаючи рішення виїхати в іншу країну».
При цьому Лянна впевнена, що сучасний мігрант у цивілізованих державах отримує не менший, ніж у корінних жителів, рівень захищеності.
Наприклад, Blue Card, що набула чинності у 2011 році у всіх країнах Євросоюзу, дозволяє трудовим мігрантам після трьох років роботи залишитися на ПМП, хоча раніше для цього було необхідно близько п'яти років.
Не відстає в цьому напрямку і Канада. Згідно з планом, оприлюдненим міністерством громадянства та імміграції, ця країна у 2014 році прийме 260 тис. приїжджих, давши їм статус постійних резидентів.
Утім, Кравцов закликає співвітчизників, які подумують про переїзд, не плутати туризм з еміграцією і не плекати ілюзій. Мовляв, українцям завжди здається, що десь краще, ніж удома, але для адаптації на чужині зміни в першу чергу повинні відбутися всередині них. А в цьому випадку, можливо, і залишати батьківщину не доведеться.
А поки експерти ознак охолодження валізних настроїв серед співвітчизників не бачать.
«На 1 тис. емігрантів повертається тільки один, – підбиває підсумок Биченко. – Це найяскравіший показник ситуації з емігрантами, і, щоб його переламати, повинні пройти десятиліття».
***
Цей матеріал опубліковано в № 3 журналу Корреспондент від 24 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.