107 років тому двоє львівських студентів відкрили Славське для гірськолижників. А вже у 1920-ті коні тягнули підйомник із сотнями відпочивальників, пише Ірина Пустиннікова у №3 журналу Корреспондент від 24 січня 2014 року.
Холодної зоряної березневої ночі на станції Славське з поїзда вийшли двоє львівських студентів з лижами – Зигмунд Клеменсевич і Роман Кордис. У цьому селі вони раніше не бували. Юнаки пішли до корчми, щоб переночувати там. Корчмар недавно пережив особисту трагедію – бандити вбили його родину, – тому незнайомців на поріг пустив тільки після довгих умовлянь.
З першими півнями лижники вирушили на Тростян. Протоптані в снігу стежки закінчилися біля останньої сільської хати – далі відкривалася білосніжна цілина і чарівні види на околиці. Близько полудня хлопці почали спуск у Славське.
«Не шукали дорогу, вона сама відкривалася перед нами. Ряд лісових галявин, що переходили одна в іншу, вів нас униз», – писав пізніше у статті для газети Верхи Кордис. Спуск з вершини зайняв близько десяти хвилин, але залишився в пам'яті назавжди.
Не відходячи від вокзалу
Саме так сніжної весни 1907 року і почалася історія Славського як масового гірськолижного курорту. Лижі переживали в той час перший пік моди, але більшість галичан вирушала кататися на Чорногірський хребет – головним конкурентом Славського була Ворохта, розташована біля підніжжя Говерли. Така поїздка вимагала набагато більше часу, тому львів'яни з Карпатського товариства лижників і вирішили знайти щось ближче.
На роль нової лижної Мекки Славське підійшло ідеально – природа посприяла. Гори, які межують із з селищем, можуть похвалитися зручними лисими схилами і більш ніж кілометровою висотою. З інфраструктурою теж усе гаразд: через Славське в 1885 році простяглася залізнична гілка Львів – Стрий – Бескид. Від вокзалу до спуску рукою подати, а гору Тростян чудово видно з вікна поїзда.
Дорога на гору Високий Верх. Саме звідси починалося освоєння Славського гірськолижниками
Влітку туристи сюди не приїжджали – саме з тієї самої причини, через яку прагнули взимку: голі безлісі схили не надто приваблювали любителів гірських пейзажів. У ті роки в Славському мешкало більше 1.700 осіб, тут працювали суд, нотаріус і школа, а от ні лікаря, ні аптеки не було. Пізніше цей істотний недолік був виправлений: де гірські лижі, там висока ймовірність травм.
Взагалі, заманювати туристів у цей куточок Бескид почали ще наприкінці XIX століття. Займалися цим барони Гредлі – підприємці та господарі навколишніх лісів. Але про ті часи розповідають переважно легенди, а не історичні факти.
Кажуть, перші гірськолижні підйомники на горах Погар та Ільза поруч зі Славським побудували саме Гредлі і такі собі Шмідти. А в 1896 році, знову ж за легендою, на Погарі запрацював підйомник на кінній тязі. Коні ходили по колу навколо великого колеса, на яке був намотаний трос з прив'язаними до нього саньми. Такий пристрій дійсно існував, але з'явився пізніше років на 20 – його залишки було видно ще півстоліття тому.
Годували туристів і переказами про походження назви селища. На перший погляд, тут все просто: через Славське тече річка Славка, притока Опору. Але народові цього здалося замало, от жителі і придумали історію про те, як на цій річці дружинники Захара Беркута славно билися зі степовиками хана Батия в 1241-му. А в сусідньому селі Тухля, кажуть, навіть могила Беркута є.
На вибір є ще один легендарний варіант: воїни князя Святослава, вбитого в Бескидах, оселилися тут після смерті князя. Правда, в документах поселення вперше згадується тільки в 1483 році, коли Іванко з Криниці передав дружині Марусі право на половину майна в Славському і Криниці.
Сніговий поїзд
Відгриміла Перша світова війна, розпалася Австро-Угорська імперія, і Славське ввійшло до складу Польщі. Саме в польський період, в 1920-1930-х, ці місця і стали по-справжньому популярними. У міжвоєнний час селище називали Закопане Східних Бескидів, натякаючи на зимовий туристичний потенціал на рівні найвідомішого гірського курорту Польщі.
У сніжну пору львів'яни приїжджали в Славське та в сусідні Погар і Сянки на день-два. Потік охочих з'їхати з гірки з вітерцем у 1930-ті став таким значним, що на вихідних у напрямку Славського пускали додаткові поїзди – народ називав їх «лижі-бридж». Карткові ігри були передбачені на випадок відлиги: як і в наш час, 80 років тому побажання « Хорошого снігу!» від тих, хто проводжав на вокзалі, збувалися не завжди.
До гірськолижного відпочинку активно долучали й дітей
Для лиж у поїздах влаштовувалися окремі відсіки. Дорогою до Славського лижники фліртували з дамами, курили люльки й обговорювали, чи буде сніг, а якщо буде, то чи багато. Здоровий спосіб життя не забували доповнювати пляшкою дорогого алкоголю. На захист вживання спиртного був вагомий аргумент: мовляв, без його допомоги неможливо впоратися зі значними порціями ситної їжі, якою місцеві жителі пригощають гостей.
Після катання протягом дня вечорами танцювали під патефон, а потім змащували лижі пастами Універсал, FF або Haug. Панночкам у цій процедурі допомагали спеціальні працівники, інакше вони ризикували зіпсувати свої м'які долоньки.
На трасах часто зустрічалися приховані під снігом камені, і бідолаха, що впав, іноді чекав на воза з лікарем до самого вечора. З часом проблему вирішили, і в рекламних буклетах і книгах про карпатський туризм тієї пори в главі Славське обов'язково зазначали: Є лікар.
Не вмієш – навчимо
Туристи приїжджали в Славське не тільки зі Львова, а й з Дрогобича, Стрия, Самбора, Перемишля. Професійне екіпірування було хіба що у найбагатших – спеціальні лижні черевики, англійські светри, високі шотландські шкарпетки, канадські шарфи.
Але більшість лижників до одягу ставилися демократично – єдиною умовою було взуття, яке не промокає. Адже гірські лижі не були захопленням лише багатіїв – каталися і люди скромного достатку, які в похідних сумках не мали нічого, окрім хліба з салом для легкого обіду.
Польський письменник Юліуш Шиговський в автобіографічній книзі Так все починалося (1972) згадував, як у міжвоєнний час студентом він їздив кататися на лижах до Славського. У понеділок на лекціях деякі професори з особливою пристрастю перевіряли знання студентів з обвітреними на тростянському вітрі обличчями: мовляв, якщо знайшовся час на катання, отже і на підготовку до занять мав знайтися. Але іноді викладачі, навпаки, тихенько цікавилися погодою і станом трас на горі.
Як і зараз, в ті часи на курортах працювали інструктори. Освоїти гірські лижі можна було на двотижневих курсах в Сянках поблизу Турки – їх проводила організація Коло медиків. Крім, власне, уроків їзди, з клієнтами займалися гімнастикою, надавали нічліг у кімнаті на кілька людей і чотириразове харчування. Від учнів вимагали пунктуально з'являтися на заняття і не шуміти в нічний час. Курси рекламувалися за всіма законами маркетингу і навіть випускали спеціальну газету Zacosem.
На початку ХХ ст. лижники йшли в Карпати за тишею
Практикувалися не тільки спуски з гір, а й лижні походи: між Славським і Сянками був один з найпопулярніших туристичних маршрутів по Бескидах – через Лавочне, Івашківці, Либохору, Гусний і Яворів. Лижний маршрут був розрахований на три дні (по 25 км щодня) і пролягав біля головної вершини Бескид, гори Пікуй (1.405 м).
Зараз тут межа Львівської та Закарпатської областей, а тоді кордон був суворішим, з прикордонними стовпами: тут закінчувалася Річ Посполита і починалася Угорщина. Панорама околиць з вершини Пікуя і сьогодні одна з найбільш фантастичних у Карпатах – видно майже до Ужгорода, який тоді був закордонним містом.
Другий популярний маршрут початку ХХ століття – від Славського на гору Стіг (1.681 м) недалеко від Сваляви – після Першої світової війни був перерізаний державним кордоном і тому недоступний.
Недороге задоволення
Під Пікуєм і в прикордонному тоді селі Климець у 1930-ті Перемишльське товариство лижників організувало «схроніски» – прообрази сучасних турбаз. У самому Славському вибір місць для ночівлі був набагато ширшим.
Одним з найстаріших готелів, побудованих спеціально для любителів зимових видів спорту, був двоповерховий заклад Карпатського товариства лижників, що відкрився 6 січня 1912 року. Вже тоді по вихідних і святкових днях тут бував аншлаг. Члени товариства платили за нічліг одну крону, решта – дві. Ті, кому місця в готелі не вистачало, зупинялися у дяка або в корчмі.
Туристичний готель Карпатського товариства лижників відкрили у 1912 році
Пізніше біля вокзалу з'явився електрифікований готель LPT (скорочення від Ліги популяризації туризму) на 120 місць. Були «сингли», «дабл», номери на три-чотири людини, два загальних зали, бібліотека і душові. Їдальня з різьбленими дерев'яними меблями нагадувала гуцульську скриньку: багата різьба прикрашала плафони стелі і навіть одвірки приміщення.
У готелі було не тільки центральне опалення й аптечка, а й телефон, радіо, спортивний магазин і майстерня. Туристів чекали інструктори з гірських лиж, а також провідники, які добре знали маршрути.
Вартість проживання з повним пансіоном в останньому перед Другою світовою війною сезоні, 1937/1938, варіювалася від 4,6 до 6 злотих за людину. У ті роки тижнева зарплата польського робочого становила близько 40 злотих у Варшаві та близько 16 – у Станіславівському воєводстві (сучасній Івано-Франківській області).
Дороге задоволення? Альтернатива у вигляді австрійських спусків або курортів Андорри була практично недоступною: одноразовий зарубіжний паспорт коштував громадянину Речі Посполитої 400 злотих, багаторазовий – 1.600 злотих. Пільговий одноразовий коштував би 80 злотих, але він видавався тільки для навчання або лікування.
Існували й пакетні тури. Десятиденна путівка з повним пансіоном, медичною допомогою у разі потреби, триденним навчальним курсом і проїздом у вагонах ІІІ класу туди і назад коштувала туристу з Варшави до 70 злотих, жителю Гданська, Вільнюса або Торуні – 75, краків'янину – 68, а львів'янину – 55 злотих.
Турбази в Славському, Сянках і під Пікуєм коштували трохи дешевше: від півтора злотих за ліжко-місце в загальній кімнаті до трьох злотих в двомісному номері. За їжу доводилося платити додатково: 60 грошів коштував сніданок, 1,6 злотого – обід, а за вечерю треба було заплатити один злотий.
Політ хреста
Наступна хвиля розвитку Славського припала на 1970-ті – тут тренувалися радянські олімпійці, проводилися міжнародні змагання. Зараз селище відоме як бюджетний курорт: відносно скромна інфраструктура компенсується невисокими цінами на житло. Якщо Україна переможе в боротьбі за право провести зимову Олімпіаду-2022, у Славському базуватимуться олімпійці-сноубордисти.
Але до цього ще далеко, а поки що, крім лижних схилів, селище може похвалитися кам'яною Успенською церквою (1901 рік, автор проекту – Василь Нагірний із села Гірське на Стрийщині) та старенькою дерев'яною дзвіницею на кладовищі.
Колись там теж стояв храм, але, як свідчить місцевий переказ, одного разу під час бурі з нього зірвало хрест і віднесло туди, де стоїть кам'яна церква. Скільки разів люди не повертали хрест на гору, вітер-бешкетник наполегливо ніс його на облюбоване місце. Там нову церкву і побудували.
***
Цей матеріал опубліковано в № 3 журналу Корреспондент від 24 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.