Донеччани чекають закінчення бойових дій, але швидше за все місто чекає найсуворіша зима в його історії, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року.
Фразу «Коли все це скінчиться?» в Донецьку навіть позбавлена артистизму людина зуміє вимовити з дюжиною різних інтонацій. Від риторичного вигуку до боязкої надії. Але безпосередньо відповідь на запитання почути важко. Безумовне бажання якнайшвидшого завершення конфлікту розбивається об сувору реальність.
Які ж, хоча б умоглядні, терміни можуть назвати виснажені і змучені тривогою жителі міста?
Через місяць. Дуже поширений період, швидше емоційний, ніж такий, що ґрунтується на реальних фактах. «На місяць, перечекати, коли тут усе стихне» виїжджали ще в травні. Набагато більше в червні. І левова маса в липні. Зараз, на початку серпня, багато хто виїжджає і за звичкою загадує на такий самий часовий відрізок, апелюючи до початку навчального року у вересні та інших звичних речей з мирного життя. Війна багатьма все ще сприймається як непорозуміння, заради якого, гаразд, можна було пожертвувати літніми місяцями. Але восени треба повертатися до робочих місць, і тому – досить! Парадокс, але мирні жителі Донбасу ще не цілком усвідомили, що процесами керують зовсім інші сили. Щоправда, щодо нового навчального року їх вже встигли розчарувати, попередивши, що почнеться він, швидше за все, в жовтні. Ще правильніше – не раніше жовтня.
Набагато більш оптимістичний прогноз, але він набагато рідше зустрічається, – все скінчиться буквально на днях. Найгарячіші голови пов'язують швидкий фінал протистояння на Донбасі з якою-небудь екстраординарною подією, на кшталт падіння літака, чергового вердикту Ради Безпеки ООН, результату таємних переговорів на найвищому рівні, після чого сильні світу цього скажуть: «Досить!». Їм здається, що десь існує якийсь магічний рубильник, потягнувши за який можна зупинити це страшне кіно, ввімкнути світло в залі для глядачів і повернути людей до колишнього мирного життя. Але прихильників такої версії зовсім небагато в принципі. І їхню кількість постійно зменшує обставина, що ще жодна подія, якою б резонансною вона не стала, ніяк не вплинула на розвиток основної сюжетної лінії конфлікту. Плани ніхто не змінює. Війна пре як танк!
Дрібний підвид нестриманого оптимізму – очікування, що все завершиться до якогось свята. Але оскільки свята у протиборчих сторін, як правило, не збігаються, то визначитися з конкретною датою в даному разі абсолютно неможливо. Найближча – День незалежності України, але і в неї вірять не всі.
Тому, розчарувавшись у радісних надіях за всіма законами психології, суспільна свідомість здійснює різкий кидок в протилежний бік. Починає здаватися, що війна не закінчиться ніколи. У всякому разі в осяжному майбутньому. Справедливості заради відзначимо, що поки що немає жодної передумови або прикмети, які б говорили про зворотне. Як показують бойові зведення, до цього часу жодна зі сторін не отримала рішучої переваги, успіх на одній з ділянок врівноважується відступом на іншій, населені пункти переходять з рук в руки, а отже, на бліц-криг надії вже ніхто не плекає.
В ту саму касу заява міністра оборони України, який несподівано виявив, що йому протистоять 15.000 озброєних людей! Й інформація представника РНБО про те, що збройний конфлікт триватиме до зими. Останнє, втім, виглядає зовсім вже заявою, що жахає, оскільки історія не пам'ятає, щоб офіційні терміни не коректувалися і не зсувалися в бік збільшення.
Це означає, що Донецьку, швидше за все, доведеться пережити найстрашнішу зиму в своїй історії. Місто з мільйонним населенням все літо балансує на межі виживання. Регулярно опиняється в зоні бойових дій і тому з перебоями працює канал Сіверський Донець – Донбас, що живить місто водою. Щодня надходить інформація про руйнування або перекриття транспортних комунікацій, що ведуть у місто. Починає відчуватися зменшення асортименту в торгових мережах. Деякі ліки недоступні в аптеках. Не працюють відділення банків. Починає проявлятися дефіцит готівки. Очевидно, що всі ці тенденції в найближчому майбутньому будуть тільки загострюватися, і ніяких передумов до поліпшення ситуації немає і натяку.
Вже зараз добре видно, що взимку гуманітарна ситуація в Донецьку загостриться до межі, але, схоже, це мало кого турбує сьогодні. На порядку денному стоїть завдання будь-що перемогти у війні, а теза про те, що донеччани самі винні в своїх бідах, глибоко й успішно впроваджена у суспільну свідомість, тому відповідати за наслідки удушення мільйонного міста, найімовірніше, не доведеться.
Поки що реальним виходом для городян є деякі гуманітарні коридори, якими їм рекомендовано виїжджати з міста з 10 до 14 години з білими пов'язками на руках, демонструючи свій немілітаристський статус. На запитання, куди ведуть ці дороги, чи буде шанс повернутися назад і що може очікувати жителів міста після повернення, поки що не хоче відповідати ніхто.
***
Цей матеріал опубліковано в № 31 журналу Корреспондент від 8 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.