У 1930-ті роки Україна «нарізали» на області, по живому розділивши народи і культури. Наслідки адміністративного вінегрету доводиться переживати нинішньому поколінню українців, пише Ірина Пустиннікова у №32 журналу Корреспондент від 15 серпня 2014 року.
На придорожньому пагорбі між селами Пробіжна, Швайківці та Гадинківці на Тернопільщині стоїть білосніжна фігура Богородиці. Місцеве населення, вельми релігійне, любить такі монументи. Щоб пам'ятник здавався ще красивішим, пагорб під ним утиканий флюоресцентними пластиковими квітами – тепер статую добре видно здалеку.
Богородицю поставили в перші роки XXI століття, а ось рукотворний пагорб насипали давно. Раніше на ньому стояв непримітний стовпчик, що зберігався ще в радянські часи. Стовпчик прикордонний – тут проходив кордон між Подільським та Руським воєводствами Речі Посполитої. Простіше кажучи, між Поділлям і Галичиною.
До цього часу багато жителів сусіднього райцентру Чортків ображаються, коли географи зараховують їх до подолян: ми, мовляв, галичани. Мадонна, що замінила прикордонний стовп, об'єднує і тих і інших. Хоча невидимий кордон все ще залишається у свідомості людей.
Ще 100 років тому галичанина від слобожанина можна було відрізнити зовні – одяг, який носили сільські жителі, вказував на місце їхнього проживання не гірше за паспорт
Жителі Хмельницької області можуть бути подолянами або волинянами, на Буковині чимало гуцулів, Львівські Бескиди – земля бойків, північ країни – місце проживання поліщуків. Ще 100 років тому галичанина від слобожанина можна було відрізнити зовні – одяг, який носили сільські жителі, вказував на місце їхнього проживання не гірше за паспорт.
«Нарізуючи» Україну в радянські роки на області, межі прокладали по живому, шматуючи Волинь, розділяючи Поділля і дроблячи Бессарабію. Приміром, частина аграрної Слобожанщини в 1938 році відійшла до індустріальної Ворошиловградської (нинішньої Луганської) області – історична межа виразно виявилася в нинішньому протистоянні на сході країни.
Субкультура регіонів України практично повністю занепала, і не останній вплив на цей процес зробив саме адміністративний поділ країни.
Область імені райцентру
Створюючи адміністративні одиниці, радянські чиновники в останню чергу думали про те, як волинцю ужитися з подолянином, а гуцулові з румуном. Перші радянські області були громіздкими, тому у вересні 1937-го карту УРСР підправили.
Від Харківщини відбрунькувалися Полтавська область, від Київської відокремили Житомирську, величезну Вінницьку поділили з Кам'янець-Подільською, Одеська віддала частину своєї території під Миколаївську.
Газети писали, що зроблено це для оперативного управління країною, зміцнення зв'язку держави з народом і втілення грандіозних планів соціалістичного будівництва. Для Слобожанщини, можливо, мотиви були саме такими, але прикордонні Кам'янець-Подільську і Житомирську – втім, як і Одеську в нових межах – творили з думкою про військових.
Зловісна хмара Другої світової війни тільки починала згущуватися над горизонтом, але стратеги в уряді вже думали, звідки буде зручно оперативно керувати військами, як правильно розташувати їх по території республіки, чи буде комфортно партійно-адміністративної верхівці співпрацювати з військовим командуванням краю.
Серед грандіозних планів соціалістичного будівництва перед Кам'янець-Подільською областю, створеною з трьох прикордонних округів Вінницької, був і план добудови 200-кілометрової оборонної смуги укріплень
Серед грандіозних планів соціалістичного будівництва перед Кам'янець-Подільською областю, створеною з трьох прикордонних округів Вінницької (Проскурівського, Шепетівського і Кам'янець-Подільського), був і план добудови 200-кілометрової оборонної смуги укріплень. Це була частина грандіозної Лінії Сталіна, яка повинна була простягнутися уздовж західного кордону області по Збручу.
Залізобетонні доти 1938-1939 років спорудження – де підірвані, де просто занедбані – часто зустрічаються в західних районах Хмельницької області. Чим ближче до Дністра, тим їх більше: в Чорнокозинцях, Заваллі, Ластівцях, а в Жванці – відразу два. Кажуть, що з кожної такої вогневої точки мало бути видно два сусідні доти.
Крім того, перед новоспеченою Кам'янець-Подільською областю в 1937-му стояло також завдання створення плацдарму для передових військ Київського спеціального військового округу в разі початку війни.
Прикордонний регіон, передвоєнний час – це зрозуміло. Але звідки реверанси давній столиці Поділля від радянських бонз? Адже Кам'янець стояв фактично на кордоні з Польщею і Румунією, тобто у стратегічно вразливому місці.
Радянська влада це розуміла. І тому центром нової адміністративної одиниці в Раднаркомі УРСР спочатку хотіли зробити Проскурів, нинішній Хмельницький. Логічно: місто розташоване в центрі нової області, великий залізничний вузол, місце перетину кількох шосейних доріг.
Але Кам'янець, колишня столиця воєводства Речі Посполитої і колишнє губернське місто Російської імперії, краще підійшло на роль обласного центру завдяки наявним представницьким будівлям. Так, ось так банально: для функціонування обласного апарату була потрібна чимала кількість адміністративних приміщень, яких у Проскурові просто не було.
Так і вирішили: обласним центром бути Кам'янцю. А перед міською владою та партійним апаратом Проскурова поставили завдання протягом п'ятирічки підняти місто до рівня, що відповідає статусу обласного центру.
Але виявилося, що п'яти років у Проскурова в запасі не було. Чим ближче гриміло біля західного кордону, тим небезпечніше було залишати обласний центр лише за 18 км від Збруча. 12 травня 1941 року, за місяць з невеликим до нападу Адольфа Гітлера на СРСР, столицю області таки перенесли до Проскурова. Постанова про перенесення обласного центру вийшла ще раніше, 15 березня 1940-го.
Кам'янець залишився весільним генералом: область мала його ім'я аж до 4 лютого 1954 року, коли Проскурів отримав нове ім'я – Хмельницький. А після нього Хмельницькою стала й область. При цьому сам гетьман Богдан в Проскурові ніколи не був.
В область увійшли частини двох історичних регіонів – по шматочку від Поділля та Волині. Кордон цих територій проходить по лінії Тарноруда – Війтівці – Хмельницький.
Буковина наша
Використовувати Кам'янець-Подільську область як військовий плацдарм довелося у 1938 і 1940 роках, коли з її території організовувалися «визвольні» походи за Збруч і на Буковину, а УРСР приростала новими землями, заселеними етнічними українцями.
Буковинці і раніше прагнули стати частиною України. Ще в квітні 1917-го в Українському народному домі Чернівців було створено Український військовий клуб ім. Павла Полуботка, який проводив освітню роботу. Тут читалися лекції, ставились антиавстрійські спектаклі, збиралися кошти в Український національний фонд.
3 падолиста (листопада) 1918 року в Чернівцях відбулося масове крайове віче місцевих українців, що виступило за приєднання до України буковинських земель, що на той момент належали Австро-Угорщині. Але вже 8 листопада на Буковину ввійшла 8-ма дивізія румунської армії. Через три дні війська окупували Чернівці, і край на 22 роки став частиною Королівства Румунія.
У 1933 році в Румунії був виданий фотоальбом "Буковина". Тепер це українська територія
З цим змирилися не відразу. У січні 1919 року в Хотині спалахнуло повстання, котре об'єднало майже 30 тис. осіб. Було сформовано три полки, кавалерійський ескадрон, артилерійський дивізіон. По селах Хотинського повіту утворювалися загони самооборони.
Допомога повстанцям надходила і через сусідній кордон: прагнення українців жити на рідній землі підтримувало населення прикордонних районів Кам'янець-Подільської області. Зараз про повстанців нагадує похмурий багатофігурний монумент з суворими чоловіками, що стоїть у центрі Хотина.
Депутат місцевого парламенту Микола Кракалія в 1920 році ім'ям українського народу вимагав проведення в Румунії плебісциту для українських частин Бессарабії і Буковини. Преса відразу охрестила Кракалію зрадником держави.
26 червня румунському посланнику в Москві Георге Давідеску вручили ноту уряду СРСР: «Питання про повернення Бессарабії органічно пов'язане з питанням про передачу Радянському Союзові тої частини Буковини, населення якої у своїй величезній більшості пов'язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу. Такий акт був тим більш справедливим, що передача північної частини Буковини Радянському Союзу могла б становити (правда, лише незначною мірою) засіб відшкодування тих величезних збитків, які були завдані Радянському Союзові і населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії».
Ніякої певної відповіді від Румунії не надійшло, і на наступний день уряд СРСР відправив нову ноту: «Протягом 4 днів починаючи з другої години дня за московським часом 28 червня румунський військам очистити територію Бессарабії і північної частини Буковини. Протягом 28 червня радянським військам зайняти пункти Чернівці, Кишинів, Аккерман [нинішній Білгород-Дністровський]».
Це було серйозно. 28 червня 1940 року королівська Румунія віддала Бессарабію і Північну Буковину, того самого дня сюди ввійшла Червона армія. У краї давно діяла Комуністична партія Буковини, що прописала возз'єднання з Радянською Україною одним зі своїх програмних положень. На це в тому числі і спирався ультиматум СРСР Румунії влітку 1940-го.
2 серпня того самого року Верховна Рада СРСР включила Північну Буковину до складу УРСР. А ще через п'ять днів, 7 серпня, указом Президії ВР СРСР з Північної Буковини і частини Бессарабії була утворена Чернівецька область. Українці, які складали переважну більшість жителів краю, нарешті перестали бути чужинцями (straini) на рідній землі. Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії стали частиною Одеської області.
Уже на початку липня 1940 року почала виходити газета з недвозначною назвою Радянська Буковина, рішенням ЦК КП (б) був створений Чернівецький повітовий виконавчий комітет, набраний практично повністю з приїжджих зі сходу України і з Росії. Та сама картина була і серед районної влади, і серед викладачів вузів.
В місто потягнулися письменники і комсомольські діячі – агітувати тих, хто ще не увірував в радянську владу. У Чернівцях запрацював книжковий магазин «правильної» літератури: газета Радянська Буковина 11 липня 1940 року стверджувала, що за перші два дні роботи він продав близько 7 тис. книг.
Щоправда, СРСР забрав у Румунії території, на яких проживали не тільки українці, а й молдавани. Деякий час Єдинецький, Бричанський, Липканський і частина Окницького районів колишнього Хотинського повіту були частиною Чернівецькій області, а потім увійшли до складу Молдавської Республіки. Але повністю дотриматися принципу етнічного розділу території новій владі так і не вдалося.
Крихітний рекордсмен
Герцаївський район Чернівецької області – абсолютний рекордсмен у своїй мініатюрності. По-перше, він найменший в Україні. По-друге, Герца – найбільш крихітний з українських райцентрів, тут трохи більше 2 тис. жителів. По-третє, сама область теж найменша з усіх.
Герца – це і не Буковина, і не Бессарабія, хоча межує з обома. 95% жителів району – етнічні румуни. Кажуть, її приєднали в 1940 році до Радянського Союзу не зовсім законно
Але справа не тільки в мініатюрності. Герца – це і не Буковина, і не Бессарабія, хоча межує з обома. 95% жителів району – етнічні румуни, а деякі села, наприклад Підвальне чи Велика Буда, практично повністю заселені представниками цього етносу. Все тому, що кордони району злегка не збіглися з кордонами регіону Герца, колись однієї з частин Молдавського князівства.
Кажуть, Герцу приєднали в 1940 році до Радянського Союзу не зовсім законно. Справа в тому, що вздовж річки Прут, як і зараз, йшла залізниця з Чернівців до Новоселиці. Залишивши кордон СРСР і Румунії на цій ділянці по Пруту, можна було дуже просто підставити поїзда під ворожі удари.
Скільки там кілометрів треба, щоб чужий снаряд не долетів? Ось і віддайте нам разом з Буковиною ще й регіон Герца. Не дивно, що іноді з боку високопосадових осіб Румунії чуються домагання на цей район.
У Радянському Союзі протягом 29 років край був позбавлений навіть формальної самостійності: Герцаївський район у 1962-му приєднали до сусіднього Глибоцького. Відновили Герцу в правах райцентру тільки в грудні 1991-го – саме з міркувань про її регіональну своєрідність.
В останні роки над містечком знову нависла загроза. Ще у 2011 році українська влада збиралася ліквідувати райцентри з чисельністю населення до 5 тис. осіб.
Втім, навіть у цьому випадку регіональна субкультура Герци постраждає не сильно – на її боці мова місцевого населення. А ось іншим етнічним регіонам України, позбавленим окремого територіального статусу, доведеться і далі розмивати свої особливості в загальному адміністративному котлі.
***
Цей матеріал опубліковано в №32 журналу Корреспондент від 15 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.