Те, що відбувається на Донбасі, дуже нагадує футбольний матч або гладіаторський бій. Тільки кулі і міни надто вже часто залітають на трибуни, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №35 журналу Корреспондент від 5 вересня 2014 року.
Останньої неділі літа Донецьк мав традиційно відзначати День міста і День шахтаря. Зі зрозумілих причин святкові заходи скасували. Але подарунок жителям все таки дістався.
Саме в цей день раптом виникло абсолютно нез'ясовне відчуття, що пік кризи подолано і принаймні для Донецька гірше вже не буде. Несподівано зникло відчуття дамоклова меча, який провисів над містом останні півтора місяці. Непередбачене затишшя, різка і парадоксальна переміна, особливо яскрава з урахуванням того, що в середині тижня Донецьк переживав найсильніші і найбільш трагічні обстріли житлових кварталів, які забирали щодня до півтора десятків життів мирних донеччан. Тоді з'явилася навіть похмура статистика: вдень у Донецьку вбивають одну людину на годину.
Цілком імовірно, через те що епіцентр військової кампанії змістився ближче до Маріуполя, Донецьк раптом став майже тиловим містом. Така зміна статусу викликала прагнення багатьох донеччан негайно повернутися до мирного життя. Або хоча б до імітації його звичної течії. Потік машин на в'їзд в місто зріс багаторазово – у черзі на одному з блокпостів автомобілі простоювали до півтори години. Але й тривале очікування, під час якого, за відгуками очевидців, все ще можна було спостерігати розриви снарядів на околиці, не зменшувало кількості охочих потрапити в Донецьк.
До слова, біжать сюди зараз не лише донеччани, а й жителі довколишніх населених пунктів. На початку війни багатьом здавалося, що саме Донецьк стане головною мішенню можливих ударів. Тому і досить істотна кількість городян поспішила в ті дні зняти будиночок у селі. Насправді ж виявилося, що, незважаючи на всі жертви і руйнування, Донецьк став епіцентром спокою – якщо цей термін взагалі доречно вживати в цьому контексті. А ось деякі населені пункти поменше виявилися знищеними і зруйнованими практично під нуль. І вірогідність того, що в осяжному майбутньому вони будуть відновлені, а життя там налагодиться, теж дорівнює нулю. І тому, як в Середньовіччі, люди з околиць біжать від війни до фортечних стін і воріт великого міста.
Інший мотив, який штовхає жителів повертатися додому, лежить у фінансовій площині. Життя в рідному Донецьку допоможе якщо не заробити, то хоча б заощадити гроші на оренду житла та інших несподівано зрослих витратах.
Про те, як раптово збільшилася плата за оренду квартир у містах, куди кинулися основні потоки біженців з Донецька, вже давно ходить суперечлива, але частіше зовсім не оптимістична інформація. Підтверджують зростання у два-три рази. Популярним став жарт про те, що вартість оренди київських квартир може незабаром зрівнятися з пропозиціями на житло в Маріуполі.
Інша особливість оренди житла в цьому сезоні – численні відмови вихідцям зі східних регіонів. Іноді про це прямо зазначають уже в оголошеннях, але частіше неприємна і болісна обставина з'ясовується вже в ході бесіди на місці. Сприймати її, мабуть, особливо прикро тим, хто виїжджав в інше місто в надії зустріти там беззастережну підтримку і співчуття своєму горю.
Втім, бажання нажитися «на обставинах» виявилося не тільки у ріелторів з далеких і поки що безпечних регіонів. Рахуватися доводилося і з запитами деяких місцевих власників автотранспорту, які вирішили підзаробити візництвом. Вартість рейсу в місцях, що стали на якийсь час центрами бойових дій або потрапили під дуже сильний обстріл, втратила будь-який логічний зв'язок з кілометражем, витратою палива або нормами рентабельності і впритул наблизилася до вартості людського життя. З тих же причин різко зросли ціни на товари першої необхідності в містах, відрізаних бойовими діями від великої землі.
Війна, що впала влітку як сніг на голову і до якої не був готовий практично ніхто, немов у глобальному фотошопі вивела повзунок контрасту на максимум, не залишивши в сприйнятті півтонів, видряпуючи у свідомості абсолютно монохромну гравюру.
Відома іронічна фраза, що тут «не все так однозначно» давно втратила актуальність. Практично кожен, кого якимось чином зачепила ця біда, вже зробив свій персональний висновок про все, що відбувається, так чи інакше прийнявши і погодившись з думкою однієї зі сторін конфлікту. Термін «сепаратизм», який поки ще сприймається винятково в адміністративно-географічному аспекті, давно й успішно працює у свідомості людей, поділяючи їх на своїх і чужих. Що характерно, такий ментальний сепаратизм не зустрічає жодного осуду з боку політичних лідерів, а з боку деяких навіть заохочується.
Яскраво і безкомпромісно розшарування суспільства зараз виявляється в інтернеті, де учасники дискусій давно охрестили один одного «ватою» й «укропами», синхронно відмовляючи опонентам у володінні інтелектом, людяністю, а найголовніше – у праві на життя. Радість і тріумфування однієї групи «вболівальників» змінюється аналогічними емоціями іншої залежно від того, на чиєму боці зараз успіх у військовій кампанії. А найбільш пильні вже закликають приступити до складання списків неблагонадійних і «помічених у співпраці», щоб після конфлікту очистити суспільство від прихованих ворогів народу.
Іноді те, що відбувається, з боку нагадує футбольний матч або, скоріше, гладіаторський бій – з тією особливістю, що кулі, міни та снаряди з поля бою надто вже часто залітають на трибуни, внаслідок чого кількість жертв серед безпосередніх учасників і спостерігачів може виявитися приблизно однаковою.
Особливо коли настане зима.
***
Цей матеріал опубліковано в №35 журналу Корреспондент від 5 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.