Обід на багатті, записки на дверях і вода з калюжі – в очікуванні миру жителям зони АТО доводиться звертатися до досвіду своїх предків часів Другої світової війни, а то й взагалі Середньовіччя, пише Євгенія Вецько у №36 журналу Корреспондент від 12 вересня 2014 року.
В Луганську чисто. Жителі самі підмітають вулиці і підстригають квіти у своїх дворах. Перед телевізором або біля комп'ютера ніхто не засиджується – люди надають перевагу живому спілкуванню.
«Ми стали розмовляти один з одним, дружити і допомагати. Заходиш в автобус, а з тобою всі вітаються», – каже луганчанка Ольга.
Корінна жителька невипадково намагається вишукувати позитивні моменти. Інакше в місті, яке перебуває в облозі, можна збожеволіти: тут уже кілька тижнів немає води, світла та зв'язку, більшість будівель пошкоджені або повністю зруйновані, а з джерел інформації – одна-єдина на весь район ксерокопія місцевої газети XXI век.
Укладене минулого тижня в Мінську перемир'я принесло відносний спокій в міста і селища зони АТО. Але кілька підписів під папером не здатні водночас відновити зруйновану інфраструктуру, тому боротьба за виживання триває.
Щоб прогодувати, обігріти й убезпечити себе, жителям Донбасу доводиться згадувати досвід своїх далеких предків – екзотикою для них стала не лише електрика, а й звичайні свічки.
Світло і зв'язок
Світла в Луганську немає вже півтора місяці. Багато будинків в місті обладнані електричними пічками, тому готувати доводиться у дворі на вогнищі. Люди обладнали цілі польові кухні і готують на кілька сімей.
«Несуть і старим. У нас в будинку живе жінка на десятому поверсі. Майже не ходить. Світла немає, ліфта немає, води немає, пічка не працює. Ось і носили їжу, допомагали чим могли», – розповідає Ольга.
Два тижні тому Ольга поїхала з Луганська. Змусила дочка.
Зі зв'язком у зоні АТО також великі проблеми. Кілька тижнів тому повністю «лягла» мережа МТС (на сьогоднішній день її вдалося відновити тільки в Алчевську). Інші мобільні оператори формально продовжують працювати, але додзвонитися в той самий Луганськ практично неможливо.
Фото AFP
Лавочки з розетками стали місцевим ноу-хау
У тих місцях, де є зв'язок, вішають спеціальні трафаретні таблички. Ще можна шукати точки самим, а потім передавати сусідам координати: десятий будинок, дев'ятий поверх, три сходинки від початку прольоту. Витягнувши руку і набравши 10-20 разів, вдасться додзвонитися.
Люди згадали про записки: залишають або пишуть прямо крейдою на дверях. І стали набагато більш пунктуальними, наскільки це можливо в умовах війни.
Телефони заряджають від генераторів. Стіл з 20 подовжувачами і сотнею мобільних телефонів для Луганська та деяких інших міст в зоні АТО – нормальне явище. Тільки люди бояться до них ходити. Такі точки іноді обстрілюють, і деколи прицільно.
Вода
Але світло, зв'язок та інші блага цивілізації відходять на другий план. У зруйнованому місті немає елементарного – чистої води. Для господарських потреб воду набирають навіть з калюж. Основні шляхи поповнення – джерела і цистерни з привізною водою. Відра, пластикові пляшки, каністри, 100-літрові баки – в хід іде буд-яка ємність, яку можна заповнити.
«У черзі можна простояти весь день. А ще потрібно донести або довезти її [воду] до будинку. Адже машин немає. Я, наприклад, зібрав велосипед. У гаражі стояли два поламаних, вийшов один з двома багажниками. Так за водою і їжджу», – зізнається ще один житель Луганська, Іван.
Фото АР
Відсутність води є головною проблемою Луганська
У містах, які залишаються під контролем сепаратистів, кількість відібраних у людей машин обчислюється сотнями.
«Не важливо, що в тебе було, – Lexus або Жигулі. Все заховано, – ділиться Іван. – Ще й колеса на всяк випадок познімали і в інше місце прибрали».
А таксі задоволення дороге: у Луганську поїздка в будь-яку точку міста коштує 100 грн. В Алчевську ціни зросли вдвічі-втричі. У Первомайську взагалі залишилося три машини. Тому велосипед – основний засіб пересування. Головне не потрапити під обстріл.
Хоч Алчевськ і розташований на лінії фронту, ситуація з водою там краща. Буває, нехай і з серйозними перебоями. У приватному секторі на деяких хвіртках висять таблички Вода. Отже, у дворі є свердловина.
«Коли води не буває кілька днів, вишиковується черга. Навіть медсестри з найближчої лікарні приходять. Я шланг на вулицю викидаю, нехай набирають. Головне, щоб світло було, інакше вона не працює», – пояснює алчевець Андрій.
Грошей за воду він не бере. Навіть спеціально дописав на паркані, що вода безкоштовно. Але в місті не всі такі. Вартість води коливається від 3 до 20 грн за відро. Іноді до господарів свердловин приїжджають цілі водовозки: люди з найближчих селищ скидаються і замовляють машину.
Харчування
За даними мера Бориса Бабія, в Первомайську залишаються 7-10 тис. осіб (чисельність в мирні часи – майже 40 тис.).
«Місту потрібна питна вода, водовозка, щоб доставляти її з сусідніх міст, хліб, продукти», – не в перший раз волає про допомогу чиновник.
Їжі, яку привозять волонтери або місцева так звана комендатура, що підпорядковується керівництву ЛНР, недостатньо.
«Збирали, що залишилося на городах. Або ходили пішки в інші міста. Доводилося навіть жебрати», – зізнається пенсіонерка Олена.
Після місяця життя в темному бомбосховищі вона поїхала до родичів у Стаханов.
«А ще ми писали на балконах із зовнішнього боку Тут люди, щоб, якщо влучить снаряд і будинок повністю завалиться, рятувальники розбирали завали, а не кидали їх просто так», – розповідає Олена.
Людей, які просять їжу, в місті дійсно стало дуже багато, погоджуються в Алчевську. Вони приїжджають з Первомайська, Зорянська, Петровського, інших найближчих селищ. Магазини сяк-так працюють.
У супермаркети продукти не підвозять, зате повідкривалися ятки і невеликі магазинчики у дворах. Алкоголь, сигарети, їжа – можна купити все. Як у 1990-ті, прямо на вулиці з'являються стихійні розкладки – яйця, м'ясо, овочі, хліб, пиво, макарони.
Фото АР
Після того, як у містах, захоплених сепаратистами, була зруйнована торгова інфраструктура, розквітла вулична торгівля
«У нас навіть пара кафешок відкриті. Ті, де харчуються «ополченці» і які їм підконтрольні. Мені взагалі здається, що Алчевськ – це їхня база відпочинку. Десь воюють, потім приїжджають, п'ють, гуляють. Тому у нас і побут налагоджений. Хоч акось», – ділиться один з жителів міста, який не побажав назвати своє ім'я.
Для мирних людей біда – це ціни. Їх ніхто не контролює.
«В одному магазині, наприклад, пиво може бути 13 грн, а в іншому – 25. Ті, хто на прохідному місці, зазвичай« накручують, – розповідає Сергій. – В магазині, де можна розрахуватися карткою, вартість товару теж змінюється: якщо платиш готівкою, то за сирок віддаси 15 грн, а якщо через термінал – 25».
Алчевськ, до речі, мало не єдине місто зони АТО, в якому працює банк. Один. І майже секретно. Для того щоб потрапити у відділення, потрібно зайти в сусідній під'їзд і постукати в сірі двері без вивіски. Деякі банківські послуги там надають, але відправити або одержати переказ, зняти з картки гроші не вдасться.
«А ще у нас на під'їздах розвісили оголошення, що можна прийти в таку-то школу, в такий-то кабінет у певний час і заплатити за комунальні послуги. Уявляєте, багато пенсіонерів пішло, – дивується алчевець Андрій. – Навіть черги були».
Жителі Луганська ходять переважно на ринок. Рано вранці. До обіду місто завмирає. Продукти можна купити майже всі: пляшка горілки – 50 грн, хліб – від 6 до 10 грн, м'ясо – від 100 грн, олія – 25-27 грн, сосиски – 80-90 грн, Мівіна – 4 грн. Головне, щоб було, за що. Зарплат, пенсій, соціальних виплат люди не бачили вже два-три місяці.
«Ми намагаємося домовитися з казначейством, але марно, – нарікає лікар однієї з лікарень Луганська. – Коли додзвонилися останнього разу, мені сказали: «Небіжчикам все одно пенсія не потрібна, навіщо ви метушитися?». Може, і злий жарт, але з нами так часто розмовляють».
Не так давно на стовпах у Луганську з'явилося оголошення з проханням усім пенсіонерам прийти до місцевого виконкому, зареєструватися, щоб потім отримати 1.000 грн. Скільки осіб зареєструвалися і чи дійсно вони отримали гроші, поки що невідомо.
Якщо залишилися заощадження на картці, їх можна перевести в готівку. Наприклад, з'їздити в Росію. Зняти там у рублях і поміняти на гривні. Благо «валютників» у містах вистачає. Або, наприклад, прорватися за лінію фронту. Гінцям віддається кілька десятків карток з пін-кодами, а потім назад вони везуть готівку. Небезпечно, але іншого виходу люди для себе не бачать. За послугу перевізники зазвичай беруть по 50-100 грн з картки.
Перша необхідність
Найскладніше з ліками і бензином. В аптеках і лікарнях немає навіть найпростіших препаратів.
«У мого знайомого онкологія. Третя стадія. Почати хіміотерапію не можуть. Кажуть, знайдете ліки – приходьте», – розповідає Ольга з Луганська.
Єдиний шанс щось дістати – домовлятися з водіями автобусів, які перевозять людей. За окрему плату вони куплять в тому ж Харкові ліки. Або візьмуть посилку від родичів з безпечних регіонів.
Можна попросити й у сепаратистів: антисептики, те, що потрібно для аптечок, прості ліки, які привозять як гуманітарну допомогу, вони віддають людям. Не все, але хоч щось.
Бензин можна купити тільки з рук – цистерни приїжджають раз на кілька днів – або за талонами. Талони видають у комендатурі.
«Можна взяти з поверненням або купити по 17-20 грн за 1 л. переважно у становище входять. Але потрібно пояснити й аргументувати навіщо. Похорон або ще щось важливе. Мені доводилося звертатися», – зізнається Сергій.
Безпека
У містах, підконтрольних сепаратистам, введено комендантську годину – з десятої вечора до шостої ранку. Але й вночі ходити можна. Головне правило – носити з собою документи і не «нарватися» на занадто нервових сепаратистів. Найчастіше, навіть якщо зупинять, відпускають. Максимум змусять до ранку рити окопи або помити машину.
Примкнути до їхніх лав сепаратисти пропонують добровільно. Звертаються адресно – до молоді, яка тиняється. Особливо в маленьких селах. І через безгрошів'я багато хто погоджується.
Існує й щось на кшталт міліції при комендатурі ЛНР.
«По місту вивішують фотографії алкоголіків, тих, хто сім'ю тероризує, списки заарештованих на зупинках. Людей в цій а-ля міліції товчеться, як у мурашнику. Якщо когось пограбували, то телефонують їм», – каже Сергій.
Є й «закон» про розстріл для мародерів.
«Тільки я щось не бачив гори трупів «ополченців». А мародерствують вони постійно. Бачать, що в будинку ніхто не живе, – можуть і оселитися там», – додає він.
Основна ознака того, що житло є порожнім, – білі хрестики на дверях. Спочатку малюють один, потім другий, третій. Якщо довго ніхто не витирає – ласкаво просимо.
А ось обстрілів люди не бояться.
«Якщо не встигаємо в підвал, то можемо навіть підійти до вікна, щоб зрозуміти, звідки і куди стріляють», – каже Іван з Луганська.
Зараз, під час перемир'я, місцеві жителі намагаються налагодити свій побут. Ті, хто не включав світло, побоюючись бомбардувань, тепер не вимикають його і вдень. У містах працюють дитсадки, навіть у напівзруйнованому Луганську відкрилося шість шкіл. Кілька днів тому запрацював центральний РАГС. А в бюджетних організаціях працівників закликають повернутися на роботу, і люди повертаються – хтось за одягом, а хтось думає, що назавжди.
***
Цей матеріал опубліковано в №36 журналу Корреспондент від 12 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.