Замість майбутнього в невизнаних ЛНР і ДНР будують радянське минуле.
Багатьох «громадян» це влаштовує – і я навіть можу зрозуміти, чому, пише Євгенія Вецько, журналіст відділу Країна журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №13 видання від 3 квітня 2015 року.
Минулої весни я, несподівано для себе, стала громадянкою «Луганської народної республіки». Туди автоматично зараховували всіх, хто прописаний у моєму рідному місті. Тоді мало хто уявляв, що піде за спробою моїх земляків змусити всіх «почути Донбас». Ні люди, які радісно йшли брати участь у травневому «референдумі», ні та невелика купка людей, хто вважав його цирком.
Якщо десь у Луганську ще зберігаються бюлетені – серед них є і мій, проти ЛНР. Взагалі-то на той момент я вже давно жила в Києві, а у «волевиявленні» брала участь, щоб підготувати репортаж для Корреспондента. По його слідах я написала гнівний пост у Facebook, вперше посварилася з родичами через політику і з того часу у своїй рідній «державі» ніколи не була.
Більшість тамтешніх «громадян» дійсно вірить і в державність ЛНР, і в її майбутнє. Вони з ніжністю кажуть «молода республіка», безкоштовно працюють у школах і лікарнях. І вірять, що будують її світле майбутнє, хоча фактично повернулися в минуле. Тепер вони знову живуть в СРСР
За офіційними даними, із зони АТО виїхало понад 1 млн. осіб. Але 2 млн. залишилися і зараз живуть в іншому вимірі, за законами невизнаних республік. Втім, невизнані вони для нас, жителів «великої землі». А більшість тамтешніх «громадян» дійсно вірить і в державність ЛНР, і в її майбутнє. Вони з ніжністю кажуть «молода республіка», безкоштовно працюють у школах і лікарнях. І вірять, що будують її світле майбутнє, хоча фактично повернулися в минуле. Тепер вони знову живуть в СРСР.
Моя бабуся в часи радянського дефіциту постійно пекла хліб. Тепер пече знову: у побут жителів Донбасу повернулося слово «дефіцит» і порожні полиці. Восени були перебої з шампунем – певний час доводилося мити голову засобом для посуду. Друге життя почав призабутий самогонний апарат. Повернулися кілометрові черги – за гуманітарною допомогою, в банкомати, за дефіцитними продуктами. У них лають Америку, розкривають політичні змови, обговорюють побутові проблеми й обмінюються рецептами «каш із сокири».
Але все це – «тимчасові труднощі». Є й інший, світлий бік життя. Батько моєї подруги з нетерпінням чекає травневих свят. «Я дізнавався: на демонстрації будуть всі, – з радістю каже він, у минулому активний партійний діяч, чи то про перше, чи то про дев’ятетравня. Коли Віктор Іванович міркує про Росію, стабільність і сильну руку, молодіє років на 20. Він повертається в свою молодість, у своє персональне минуле.
Якщо чоловік буянить – дружина може поскаржитися на нього «куди слід». Були випадки – приїжджала місцева «міліція». Через 5-10 діб забіяка повертався і, підозрюю, що вів себе як шовковий. На дорогах безпечно: машин майже немає, якщо тільки по місту не проносяться очманілі «ополченці». Пробки? Ні, не чули.
У містах настала довгоочікувана соціальна рівність – грошей немає ні в кого або майже ні в кого. Гасло «хто був ніким, той стане всім», зважаючи на нових керівників міст, які опинилися під контролем сепаратистів, дотримується неухильно. Ще й рублі обіцяють повернути.
Вимкнули світло? Чудово, давайте повечеряємо у когось із сусідів, щоб не так самотньо в темній квартирі було. Подруга каже, що її дідусь навіть гармонь з надр шафи дістав.
Немає інтернету? Виявляється, в будинку є сила-силенна цікавих книг. Діти хоча б на певний час забувають про комп'ютери, смартфони і планшети, батьки знаходять час на спілкування з ними й один з одним. «Я вже давно стільки по гостях не ходила», – зізнається моя родичка. А записочки в дверях, якщо не застав когось вдома? Можна і крейдою прямо на двері написати: «13:00. Женя». Все зрозуміло: хто заходив, о котрій.
У це складно повірити, але багатьом людям радянського покоління в цьому світі досить комфортно. І частково я розумію, чому. У радянській Ворошиловградській області у них були одні з найвищих у Союзі зарплат, низькі ціни, соціальне забезпечення, профілакторії та безкоштовні путівки на море.
Україна нічого схожого запропонувати їм не змогла. А як же демократія, Європа, свобода слова? Жителі Донбасу ніколи такими категоріями і не мислили. Ті, хто мислив, скористалися, перш за все, свободою пересування. Вони переїхали західніше: хто в Харків чи Київ, а хто і в ту саму Європу – добре, що технічні спеціальності там затребувані.
І нехай я, як і більшість моїх київських друзів, не бачу жодної причини, через яку в ЛНР раптом виникне соціальний рай, місцеві жителі щиро його чекають і щиро в нього вірять. У їхньому розумінні тепер, після 20 років «непорозуміння», все повернулося на свої місця. Точніше, поки повертається. Але обов'язково має повернутися.
***
Цей матеріал опубліковано в №13 журналу Корреспондент від 3 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.