На вулицях українських міст усе більше людей у формі.
Але не потрібно боятися ветеранів або переселенців зі сходу. Не вони є загрозою для суспільства, пише соціальний психолог та письменник Олег Покальчук у колонці, опублікованій у №19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року.
В українському суспільстві десятиліттями, а то й більше не існувало критичної маси чоловіків, які поводяться, як чоловіки. Як тільки вона виникала, її знищували у всіляких війнах й окупаціях. Окупанти, звідки б вони не приходили, насаджували серед тих, хто вижив, споживчу модель чоловічої поведінки, культивували початкову боязкість перед будь-якою владою, називаючи це «богобоязливістю» і «здоровим глуздом». Чи небезпечні в цьому контексті ветерани? Це люди з деформованою психікою або, навпаки, більш вільні і незалежні?
У будь-якому випадку вони інші, і сам цей факт уже викликає нервозність в обивателя. Адже преса постійно приєднує тему АТО до будь-якої кримінальної битовухи – «порушення психіки», «звикли вирішувати питання зі зброєю», «загострене почуття справедливості». Війна дійсно зміщує всі акценти в суспільстві, в тому числі і внутрішньополітичні. Але посилення «сутички бульдогів під килимом» у верхах має один консенсус – за замовчуванням всі чиновницькі склоки, кострубатість силових міністерств, непристойна метушня навколо військових замовлень, провал інформаційної політики, безкарність очевидних паскуд – усе дружно маскується хештегом # унажевійна. Ну і – «в усьому винні добровольці-беззаконники». Це лякало кар'єристи сують Президенту в усі вікна, як зубастий гарбуз на Гелловін, заразом нашіптуючи, що лише вони зможуть уберегти його від «візиток Яроша» в рошенівських солодощах.
Розстріл міліціонерів у ніч з 3 на 4 травня якось занадто збігся з кампанією проти добровольців (ось з цією інформаційною кампанією у нас все гаразд). Занадто багато очевидних доказів: і фотографії, і зброя, і свастики саме до 9 Травня приспіли. Ну, не Чеботаря ж міліції ловити? Незручно якось.
Проблема тут не нова, навіть застаріла. До міліції у нас у масах традиційно специфічне ставлення, між ненавистю і недовірою, і не зміниться воно хоч з АТО, хоч без АТО, поки менти не зникнуть як явище природи, а їм на зміну не прийде нормальна поліція.
Ветерани є небезпечними тільки для тих переляканих обивателів, у яких рильце в пушку. Звичайно, ветеранів панічно бояться в першу чергу політики. Вони і нагнітають
Ветерани ж є небезпечними тільки для тих переляканих обивателів, у яких рильце в пушку. Звичайно, ветеранів панічно бояться в першу чергу політики. Вони і нагнітають. Хоча бойові дії самі по собі жахом не є. Найчастіше вони зрозумілі і прийнятні, ніж рослинне існування в тилу.
Якими до нас повернуться ветерани АТО? Втомленими, скривдженими, які не розумітимуть, заради чого вони проливали свою і чужу кров, якщо тут все ось так ... Як будь-які ветерани будь-якої війни. Влада весь час намагається поставити їх у стійло. Але ж вони не корови, що розбіглися по полю. Не потрібно лицемірно «повертати їх до нормального життя» порожніми закликами. Нехай краще влада виконає свої обіцянки перед бійцями – грошові, статусні, майнові. І не петляє, не перекидає на волонтерів.
І не потрібно розповідати про агресію. Переселенці? Так, перша їхня хвиля принесла із собою досить багато каламутного, але ця каламуть виявилася некритичною для суспільства. Якась частина все-таки залишилася зі своїми агресивно-скривдженими переконаннями. Але сидить тихо. Сторона, що приймає, теж остаточно розібралася в тому, хто був і є справжнім призвідником війни. Весь світ розібрався.
Зброя? Українці все одно позбавлені можливості легко купувати і, найголовніше, законно застосовувати її. Під словом «українець» я розумію не ідіота, який хвалився гранатою перед дівчиною, а свідому людину. Злочинність зростає, якщо є сприятливі обставини. А якщо пенсіонер пристрелить грабіжника на своїй дачі, якщо дівчина поріже насильника, якщо людина прострілить ногу тому, хто кинувся на неї з ножем, і їх нагородять, а не затягають по слідствах і судах, злочинність двічі подумає, чи зростати їй.
Немає ніякого втраченого покоління. Кожне покоління вважає себе втраченим, в кожному поколінні більша частина втрачається в пляшці або наркотиках
І немає ніякого втраченого покоління. Кожне покоління вважає себе втраченим, в кожному поколінні більша частина втрачається в пляшці або наркотиках. Цинізм ситуації тільки в тому, що тепер слабкі і втрачені будуть багатозначно і з придихом говорити про війну як про непереборні обставини. Але в цьому військовому поколінні міцних людей буде, навпаки, більше. Хоча б тому, що вони вже вижили. Їх як електорат втрачають тільки боягузливі "батьки нації".
Ми вже рік у стані війни. Україна змінюється. Стає менше байдужих, суспільство розшаровується на відповідальних громадян, людей, які тим чи іншим чином беруть участь у захисті країни, і тих, хто істерично намагається витіснити сам факт війни зі своєї свідомості. Вони вишукують для цього безліч виправдань і тисячі пояснень, вносячи додаткові відтінки у сморід обивательської політики.
Чоловіків стає менше, і не тільки з причини загибелі на фронті, жінки стають усе активнішими й ефективнішими у зміні системи влади в країні. Вимушені переселенці зі сходу найчастіше виявляються більш патріотичними, ніж жителі інших регіонів, колишні фронтовики – менш зловісними, ніж про них пише преса. А політики гарячково шукають нові сюжети для осіннього лохотрону. Досить пересічний бенкет під час чуми, тільки позбавлений смаку і вульгарний.
***
Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.