Ще в неділю вона працювала на луганському ринку, а вже в понеділок – зібрала документи, найнеобхідніші речі і з двома дітьми виїхала до сестри в Коломию, що в Івано-Франківській області. Це стало її першою, вимушеною, поїздкою на Західну Україну.
Ще в неділю вона працювала на луганському ринку, а вже в понеділок – зібрала документи, найнеобхідніші речі і з двома дітьми виїхала до сестри в Коломию, що в Івано-Франківській області. Це стало її першою, вимушеною, поїздкою на Західну Україну.
До такого кроку луганчанка Оксана (ім'я змінено на її прохання) вдалася після того, як її багатоповерхівка опинилася на лінії вогню. Це сталося 2 червня, коли озброєні сепаратисти багато годин обстрілювали з житлових кварталів український прикордонний загін.
Як видно з фотографій інформагенцій, бойовики облаштовували свої позиції у дворах і на дахах будинків.
Оксана з повнолітньою донькою та восьмирічним сином жила на дев'ятому поверсі в одному з таких будинків.
Вона розповіла ВВС Україна історію своєї втечі з-під куль.
"Хто не пережив, не зрозуміє"
"2 червня, коли в Луганську сталися зіткнення в південних кварталах, бойовики були прямо під нашим будинком. Він стоїть навпроти прикордонної застави, на яку напали бойовики. У них квартал Мирний, через посадку, а з іншого боку, якраз над посадкою, наш будинок.
Наш будинок обстрілювали. Я не бачила, щоб потрапляли у вікна, але чула, що сусіди збирали скло в квартирах. У мене дев'ятий поверх, і було прекрасно чути все це відлуння, ці кулі. У мене на балконі в рамі слід від кулі, тобто одна куля таки залетіла.
Дуже боялася, бо постріли звучали нескінченно. Дітей під кулі вести не хотілося. Я 6-7 годин не виходила і навіть до вікон не підходила і не бачила, що там. А потім уже зранку дізналася, що люди покидали свої квартири. Але я дочекалася, поки перестрілка припинилася на якийсь час, і потім ми вийшли з дітьми.
Весь цей час ми просто ховалися за стіною, не підходили до вікон, бо куля через бетон не могла пролетіти.
Потім вирішила їхати, злякалася за дітей, дуже страшно було.
Мені здається, ті, хто це не пережив, у кого біля голови куля не пролетіла, не розуміють, як це.
До останнього моменту ми теж нікуди не збиралися їхати, поки воно все відбувалося в області, далеко.
Син прекрасно чув усі кулі, вибухи, сам усе розуміє. Йому було дуже страшно. Зараз спить нормально, спокійно".
"Все нове, все цікаве"
"Ще раніше вирішила, що якщо їхатиму – то сюди, на Західну, до сестри.
Коли їхала поїздом Луганськ-Київ, у нас весь вагон - а думаю, що і весь поїзд - були матусі з дітками. Донецьку область об'їжджали. Навіть провідниця казала, що не знає, як ми поїдемо. І поки до Харкова не доїхали, було страшно. Залізницю патрулюють люди з автоматами - я так розумію, українська армія, але все одно було страшно.
Чи страшно було їхати на Західну з Донбасу? Ні, не страшно. Я взагалі не думаю, що нормальні люди, які працюють, займаються дітьми, думають про те, що їм хтось заважає з російською мовою чи українською. З цього приводу навіть не замислювалася.
На західній Україні насамперед вразила природа, тут вона зовсім інша. А люди скрізь однакові. Звичайно, коли ми перші два-три дні зідзвонювалися зі знайомими з Луганська, мене всі запитували, як там люди ставляться до російськомовних. Я кажу: чудово. Якщо комусь щось і не подобається, може, хтось і скривив пику. Але ніхто мені нічого не сказав.
Спілкуюся тут двома мовами. Те, що можу сказати українською, кажу українською.
Син подружився з сусідською дівчинкою. Може, якихось слів місцевих не розуміє, але вже нахапався українських слів. Адже ми все одно живемо в Україні, українську мову вивчаємо, телебачення українською мовою, так що для дітей це не проблема.
А донька навчається в Луганську в коледжі, вивчає редакторську справу, навчання українською мовою. Закінчила три курси, залишився четвертий.
Тут у нас виходить ніби тривала відпустка. Поки що нічим не займаємося, думаємо, що далі робити. Їздили в Івано-Франківськ, подивитися на місто, нам дуже сподобалося. Потрапили в парк на свято морозива. У нас в Луганську таких маленьких, вузьких вуличок дуже мало.
Ще по Карпатах погуляли. Піднімалися на гору. Це дуже відволікло дітей від усіх цих думок.
Гуляємо по місту. Для нас будь-яка вулиця - все нове, все цікаве".
"50 на 50"
"Що буде далі - не знаю.
Мені здається, треба армією їх звідти виганяти. Але вони ніяк не здаються, не йдуть.
У Луганську армію і бойовиків підтримують, думаю, 50 на 50.
Єдиної думки на Донбасі немає, люди розділилися. Дуже сильно телебачення впливає, дуже багато хто дивиться "Росію 24". По-хорошому, я вважаю, треба дивитися Росію, Україну, інтернет і складати свою думку, думати своєю головою.
З українських у нас показує тільки ТРК "Україна". "1+1", Інтер, думаю, можна дивитися по тарілці.
Ті, хто так, як ми, побачив зблизька, на що вони (озброєні сепаратисти – Ред.) здатні, вони, напевно, поміняли свою думку в бік української армії. Тут неможливо вже думати по-іншому, коли все перед очима.
Те, що бачила я, це бойовики – як ми їх називаємо - ховаються в житлових кварталах за нашими спинами. Почали стріляти (по українських прикордонниках - Ред.) з нашого кварталу, а потім прямо з мого дому.
Хто ці люди? Не знаю. Коли виходила з дітьми, не було ні бажання, ні часу їх розглядати. Можливо, місцеві, з тих, хто вважають, що Донбас варто захищати. Але судячи з того, що бій тривав майже 12 годин, це люди навчені, професіонали".
"...а вдома краще"
"Який найкращий вихід для Донбасу? Припинити бойові дії в будь-який спосіб.
Не думаю, що незалежність Донбасу - це правильна думка, тому що на чолі зараз стоять не зовсім економісти - Болотов (Валерій Болотов, голова "Луганської народної республіки" - Ред.) і ті, хто разом з ним. Люди повинні розуміти, що за тиждень це не буде окрема республіка повністю зі своєю економікою.
Приєднання до Росії - я теж не бачу в цьому виходу.
З родичами по телефону спілкуюся часто, у мене там мама, свекруха. Свекруха по телефону не хоче говорити, а мама, як і ми, чекає на звільнення. Хоче, щоб було, як раніше.
Друзі пороз'їжджалися. З моїх знайомих, з якими я регулярно спілкуюся – людей 10-15 - тільки одна подруга залишилася в місті. Їдуть, хто куди може, дуже багато в Росію.
А взагалі дуже скучаємо, хочеться додому. У гостях добре, а вдома краще".