Суспільство накопичило претензії до уряду в політичній і соціальній сферах. Однак сформулювати свої цілі і проконтролювати їхнє досягнення Кабміном у нього не виходить, пише Артем Горячкін у №30 журналу Корреспондент від 1 серпня 2014 року.
Уряд Арсенія Яценюка в очах людей, безсумнівно, є «урядом Майдану». Тому громадяни, які асоціюють себе з подіями на головній площі країни, вважають природним оголосити свій список завдань для Кабміну і зажадати його виконання.
Формальна відставка прем'єра привела до того, що невдоволення діяльністю уряду зазвучало голосніше звичайного, стали робитися спроби оцінити підсумки діяльності Кабміну з точки зору певних вимог Майдану.
Спроба виявити цей початковий список завжди зводиться до розмитого переліку тез, сформованого швидше пресою, ніж конкретними громадськими об'єднаннями. Саме відсутність чіткої програми і структур для контролю дала новій владі простір для вільних інтерпретацій, що зводить нанівець будь-які спроби дати об'єктивну оцінку діяльності уряду з виконання так званих народних вимог.
Корреспондент проаналізував, як Кабмін вирішує проблеми за основними напрямами, найчастіше вже озвученими на мітингах як вказівки народу владі.
Зміна системи і принципів діяльності влади. Це було однією з головних вимог, яку в пориві народного гніву персоналізувалося і звелося до питання відставки вищого керівництва країни. Конкретно – Віктора Януковича і його оточення, що й було реалізовано.
Але оскільки та сама громадськість не змогла сформулювати єдині вимоги і погляди на подальші кроки з реформування державної системи, то нова влада конкретизували їх самостійно, повернувши 22 лютого дію колишньої редакції Конституції.
Хоча ця версія і має назву «політреформа», повернення до неї реформою таки не є. Для системних змін, здатних позитивно вплинути на функціонування держави, потрібні серйозніші кроки.
Кабмін навіть спробував їх зробити навесні, ініціювавши спільну з депутатами роботу комісії з розробки нового Основного закону. Але після президентських виборів уряд затих на цій ниві (докладніше див. Корреспондент № 27), передавши всі турботи щодо Конституції її гаранту.
Від ініціатив Кабміну в суспільній свідомості залишилася лише ідея децентралізації влади. Формально нею продовжує займатися віце-прем'єр Володимир Гройсман, але його увага зараз поглинена проблемами ЖКГ та регіонів напередодні прийдешнього непростого зимового періоду.
Люстрація і боротьба з корупцією. Слово, що потрапило в лексикон політично активних українців ще на початку нульових і супроводжувало помаранчеву революцію. Всі ці роки громадськість чекала звільнень з органів влади чиновників, які себе скомпрометували. Але на практиці це закінчувалося лише рідкісною зачисткою рядів, та ще й на самому низовому рівні.
Не дивно, що вимога люстрації держслужбовців прозвучала і на Євромайдані. Навіть більше, почалося формування структур для її проведення у прямому сенсі з низів – колишній журналіст, активіст і нині політик Єгор Соболєв із соратниками очолив Люстраційний комітет.
Цей орган повинен був розробити принципи «зачистки» чиновників, критерії оцінки їхньої колишньої роботи, сформувати списки тих, хто підлягає перевірці. Зі зміною режиму комітет та його глава розгорнули широку активність з поїздками в регіони. Проте офіційного статусу він так і не домігся. І, швидше за все, вже не отримає. У липні Соболєв звинуватив уряд в обмані громадськості: мовляв, публічно обіцяли почати очищення влади, але так і не наважилися.
У значно кращій ситуації опинилася соратниця Соболєва Тетяна Чорновіл, яка вибрала антикорупційний напрямок. Їй вдалося ще в березні отримати статус уповноваженого з антикорупційної політики. Незабаром вона навіть представила свою концепцію боротьби з цим явищем, але далі справа не пішла.
Можливо, уряд не поспішає, очікуючи створення Державного бюро розслідувань зі схожими функціями. Тільки це відбудеться не раніше внесення змін до Конституції.
Правоохоронна і судова системи. Після зимових подій у Києві здавалося, що зі зміною влади МВС, СБУ і суддівський корпус чекає в кращому разі низка звільнень. Але військова ситуація внесла свої корективи. Навички та вміння тих, хто недавно розганяв мітинги в столиці, потрібні були батьківщині.
Проводити будь-які структурні зміни у відомствах, задіяних у масштабній антитерористичній операції, не можна, і з таким аргументом згодні навіть ті, хто свого часу потрапив під роздачу на Майдані.
Лише глава МВС Арсен Аваков періодично повідомляє про звільнення міліціонерів, які заплямували себе негідною поведінкою, небажанням служити в зоні АТО або співпрацею із сепаратистами на сході.
Судова система продемонструвала велику стійкість до впертих спроб її оновити. З'їзд суддів, який відбувся в кінці червня, атаки нової влади відбив. А представники громадських комітетів, у тому числі і сотень Майдану, змогли лише створити шумову завісу і поштовхатися біля входу до будівлі, де проходило засідання.
Вплинути на роботу з'їзду активісти не змогли, що, втім, в цьому випадку було б протиправним. Єдиним легальним важелем впливу на незалежну гілку влади є законодавча діяльність. Але всі пропозиції, концепції та проекти реформування судової та правоохоронної діяльності, які озвучувалися і публікувалися активістами Євромайдану, в кращому разі просто лягли чиновникам і депутатам під сукно.
Закон про відновлення довіри до судової системи (по суті легка версія люстрації) можна вважати єдиною вдалою спробою її оновлення. Приймався закон під вигуки мітингувальників, багато з яких піднялися по вул. Грушевського з Майдану до парламенту, щоб переконати депутатів підтримати документ.
Тим часом у Конституційному суді з травня перебуває подання про конституційність такого закону. Перспективи щодо його долі невизначені. Як і можливість того, що ті самі громадяни повернуться до Верховної Ради, щоб нагадати про свої вимоги.
Зовнішня політика. Євромайдан починався із зовнішньополітичного гасла – підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом на саміті Східного партнерства у Вільнюсі. Потім його непомітно доповнила вимога не входити до Митного союзу та інші євразійські інтеграційні проекти на чолі з Москвою.
Хоча зовнішня політика перебуває у віданні президента, тема євроінтеграції, особливо в економічній її складовій, для уряду була центральною. Цей пункт формально виконаний спільними зусиллями, тому приписувати його собі в заслугу може як Кабмін, так і колишні мітингувальники, а також весь сонм громадських організацій, включаючи так званий Майдан закордонних справ.
Останній очолює Богдан Яременко, колишній генеральний консул України в Стамбулі, який подав у відставку після розгону студентів в ніч на 1 грудня в Києві. Незабаром він став обличчям опору в такому закритому і консервативному середовищі, як дипломатія. Громадське МЗС спочатку створювалося для впливу на зовнішню політику і міжнародну діяльність України.
Але Угода про асоціацію потребує ратифікації, з якою влада не квапиться, чим викликає роздратування у багатьох проєвропейськи орієнтованих громадян. Підігріває невдоволення і той факт, що затримка пов'язана з тиском російської сторони, з якою Київ має, на пропозицію європейців, додатково узгодити умови набуття чинності положень договору.
Як не дивно, але єдиним способом вплинути на логічне завершення процесу цього етапу євроінтеграції люди можуть лише тим самим шляхом, з якого все почалося 21 листопада 2013 року. Тобто вийшовши на вулиці.
Це найкраще ілюструє відносини, що встановилися між урядом і тією частиною громадськості, яка доклала зусиль для його приходу до влади і тому вважає його більш зобов'язаним перед собою, ніж зазвичай між державою і громадянами.
Поведінка влади в цій історії і реакція Майдану на затягування ратифікації може стати новим пунктом відліку: або їм вдасться знайти точки дотику, або шляхи влади і незадоволених громадян знову серйозно розійдуться.
***
Цей матеріал опублікований в № 30 журналу Корреспондент від 1 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.