«Особливий статус» регіону для донеччан – боязка надія, що військове протистояння зменшить оберти й можна буде планувати свій день без побоювання, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №37 журналу Корреспондент від 19 вересня 2014 року.
Головна претензія українського суспільства до закону про особливий статус – нас не запитали і нас не почули, коли його приймали. Здається, взаємні докори у політичній глухуватості стануть головним трендом року, що минає. Варто зайвий раз пригадати знамените гасло президента-втікача «почути кожного». Він пообіцяв, а тепер взагалі ніхто не чує нікого. Напевно, наврочив.
Автори закону, безсумнівно, повною мірою змогли відчути на собі ситуацію, в якій опинилися творці фільму Твін-Пікс, до яких свого часу з одним і тим запитанням звернулася мало не вся країна: «Гей, хлопці, не зрозуміли, а на чому все закінчилося?». Занадто багато людей до цього часу сприймають війну як багатосерійне кіно, яке чомусь транслюють під час випуску новин. А в хорошому фільмі, як відомо, «наші» мають обов'язково перемогти. «І де?!» – роздратовано питає обиватель, струшуючи з дивана на підлогу крихти від попкорну.
Через те що жителі Донецька волею долі опинилися в першому ряду безумного кінотеатру військових дій, у них зовсім небагато бажання додивлятися до кінця стрічку, в якій під час дубляжу слово «війна» замінили абревіатурою АТО. Хоча й особливих сподівань із прийняттям закону теж у донеччан немає. Для більшості з них «особливий статус» регіону – це лише боязка надія, що військове протистояння хоч на якийсь час зменшить оберти і можна буде планувати свій день не зважаючи на те, чи доведеться їхати в обстрілювали район або цього разу варто пересидіти в безпечному місці.
Надія боязка, тому що попередні два тижні показали: на інтенсивність воєнних дій укладання різноманітних домовленостей ніяк не впливає. Навіть більше, позаминула неділя, здається, побила всі рекорди за кількістю випущених по Донецьку боєзарядів. Так сильно в місті не гриміло ще ніколи. Навіть стриманий в оцінках сайт міської ради назвав ту ситуацію «критичною».
На загальну думку, бої знову велися в районі злощасного аеропорту. А ось вибухи мін або снарядів пролунали чомусь у мирних густонаселених районах поруч і не дуже. У підсумку – жахливі руйнування і неминучі жертви серед мирного населення. Офіційна цифра – загинуло шестеро людей. Найбільш емоційні джерела говорили про 20 убитих.
Незважаючи на те що в наступні дні стрілянина в Донецьку була вже не настільки всепереможною, вона, тим не менш, велася. І знову по районах, де ніколи не було і бути не могло ніяких військових об'єктів. Смертоносний метал влучав і в житлові квартали, і в міський транспорт. Гримів Град і наступного дня після того, як у Києві під загальне несхвалення прийняли горезвісний закон. Чи означає наявна активність військових з обох сторін, що всі угоди, домовленості та інші дипломатичні формальності так і не переростуть статусу забрудненого буквами аркуша паперу? Хочеться сподіватися, що все ж ні. Але й раціональних підстав для таких очікувань не так вже й багато.
Ймовірно, головним і поки що єдиним наслідком мирного процесу в Донецьку став ще більший потік тих, хто в'їжджає в місто. Здається, ще трохи, і разом з ними повернеться абсолютно мирна довоєнна атмосфера: гул великого міста, заповнені автомобілями вулиці, перехожі, які поспішають, черги на зупинках, все те, до чого звикли жителі мільйонника і що в одну мить зникло з нього, як кров з розрізаної пульсуючої артерії.
Але занадто багато навколо нагадує про те, що війна не наснилася, та, по суті, і не минула. Позабивані фанерними листами вітрини магазинів. Зловісні візерунки зі скотчу на вікнах. Торговельні центри, які не працюють і на яких усе ще висять оголошення з надмірно, як виявилося, оптимістичними прогнозами Зачинено до 11 серпня.
Багато хто пов'язує збільшену кількість донеччан, які повернулися, з досить великою масою тимчасових емігрантів, які повернулися з Маріуполя. Жити в місті біля моря в невиправдано недешевому житлі і при цьому хвилюватися про ймовірний штурм виявилося менш привабливим, ніж відкотитися до Донецька, де і будинок свій (якщо уцілів) і бойові дії не загрожують (якщо пощастить).
Війна, яка гострим ножем пройшла і йде по країні, поділяючи, калічачи і вбиваючи, розшаровує і монолітний донецький соціум. Дуже багато хто відзначає, що окреслилася тріщинка між тими, хто переживав найгострішу фазу конфлікту в місті, і тими, хто з різних причин виїхав. Ті, хто пережив екзистенцію існування у спорожнілому місті, в якому звичний звуковий фон змінився зловісною тишею, яку порушували канонадою, вибухами, свистом мін і пострілами, з певним скепсисом ставляться до «відпускників», які не зазнали неминучої трансформації свідомості та світосприйняття «блокадника». Втім, у тих, хто виїжджав, дуже часто життя було теж не мед, і з цим ніхто не сперечається. Та й ситуація ще зовсім недалеко відійшла від пікової, щоб не повернутися туди, де було нехай страшно, зате цікаво. Тому шанс прокотитися на «чортовому колесі» війни ще раз є практично у кожного.
А поки що місто прагне ввійти в колишню колію, зализує рани і намагається знайти тих, кого втратило. У тому числі своїх тварин, які чи то втекли, перелякавшись гуркоту вибухів, чи то просто заблукали, як це часто буває з домашніми вихованцями. На одному з найбільш зворушливих оголошень про зникнення чотириногого друга під фотографією милого собачки пронизливе прохання: Поверніть щастя. Слова, під якими, ймовірно, підпишуться навіть ті донеччани, які ніколи не тримали у руках повідець.
***
Цей матеріал опубліковано в №37 журналу Корреспондент від 19 вересня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.