Пишу ці рядки на літньому майданчику одного з ресторанів на Лівобережці в Києві.
Погода тиха і сонячна. Навколо за столиками безтурботно спілкуються кияни, насолоджуючись травневим вихідним днем. Минув місяць, як ми, офіцери громадської організації Офіцерський корпус (ОК), повернулися з тривалого відрядження, пише Сергій Іванча, заступник керівника Офіцерського корпусу, переговорник № 2 Центру звільнення полонених, у колонці, опублікованій у №19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року.
Чи змінилися в Києві люди за рік? На перший погляд, відвідувачі, які безтурботно сидять у кафе, можуть створити оманливе враження, що все залишилося як раніше. Але більшість з них війна, звичайно, зачепила – чи прямо, чи побічно. Або ще зачепить.
Минув рік, який перевернув з ніг на голову все, що багато хто вважав непорушним. Злий рок і чиясь вміла комбінація розділили країну на дві частини. І так само розділили людей.
За цей час офіцери ОК навчилися тримати свою думку при собі, коли на кону стоять життя полонених. Навчилися дивитися на ситуацію згори і збоку. Винятково з точки зору доцільності та інстинкту самозбереження. Саме це дозволило нам не тільки звільнити з полону тисячу осіб, а й зберегти свої життя.
Все почалося рік тому, коли ми дізналися, що офіцер з нашої організації, сотник 28-мої офіцерської сотні Майдану, затриманий у центрі Донецька. Стрімголов, не слухаючи застережень офіцерів організації, Володимир Рубан рвонув до Донецька. Без підтримки силових структур, майже без грошей, без зброї. Ось так народився переговорник № 1.
Він звільнив товариша, потім сам потрапив у полон разом зі ще одним соратником. Довга історія. Їм дивом вдалося вижити і шляхом переговорів звільнитися з полону. Чи змінилися вони?
Це потім налагодився контакт Рубана з низкою представників «ДНР» і «ЛНР», які приймали рішення щодо полонених. Це потім були нічні відрядження, десятки обмінів, передача нам на довірі, під слово офіцера, в односторонньому порядку бійців, які потрапили в полон.
Це потім налагодився процес, потім до нього підключилася СБУ і Міноборони.
Потім були поїздки ОК разом з Русланою Лижичко, яка не побоялася з нами поїхати в Донецьк на переговори до Захарченка. Адже незважаючи на домовленості, ризик був. Завдяки їй вдалося звільнити з полону понад 40 осіб, а в кінці минулого року здійснити ще більший обмін.
Чи змінилися люди? У мене не виходить з голови нелюдський крик жінки пізно вночі біля Дніпропетровської облдержадміністрації, куди ми в кінці серпня привезли чергові два десятки звільнених з полону хлопців, які вижили в Іловайському котлі і потрапили в полон. Так от – брата привезли. А чоловіка не привезли ... Йому за два дні до цього в бою відірвало голову ...
Деякі дуже сильно змінилися. Їх більше просто немає, вибачте за цинізм. Куля, міна та «градина» не цікавляться, військовий ти чи цивільний, воюєш чи ні, і на чиєму боці. А людям, які мимоволі опинилися в цій м'ясорубці, абсолютно не важливо, від чого гинути.
Було б простіше ділити все на чорне і біле, «наркоманів» і «робінгудів», заблуканих овець і захисників вітчизни. Але ж ні, всякого набачилися, з обох сторін
Перетинаючи десятки разів «стрічку» (лінію збройного зіткнення сторін) під час наших відряджень, операцій щодо визволення або обміну полоненими, з цивільним населенням доводилося спілкуватися небагато. Найчастіше траплялася «людина з рушницею». І було б простіше ділити все на чорне і біле, «наркоманів» і «робінгудів», заблуканих овець і захисників вітчизни. Але ж ні, всякого набачилися, з обох сторін.
Чи змінилася мати, яка поховала свого сина? А дружина, якій прийшла на чоловіка спочатку похоронка, а потім йому ж повістка з військкомату? А жінка, яка, звільняючи з полону чоловіка, сама в нього потрапила? І після звільнення нами її і самого чоловіка отримала лист з одного відомства про те, що «вони роблять усе можливе», щоб її чоловік повернувся?
Більшість людей сильно змінилася. У тому числі й ті, хто начебто особливо не переживав: заробив грошей – і куди-небудь у теплі краї. Деякі так і зробили. А деякі вчинили по-іншому – почали допомагати пораненим, біженцям, дітям, які залишилися у дитячих будинках на території розділу, стали допомагати витягувати з полону людей.
Люди змінилися. Хтось став ще більш схильним до пропаганди – цієї страшної надзброї. Хтось став більш людяним. А хтось, навпаки, виявив свої найбільш негативні сторони, що на війні, у критичній ситуації, помітно ще більш яскраво.
Скільки триватиме це божевілля?
Розуміючи, що суть міститься набагато глибше, ніж питання звільнення полонених, також розуміючи, що потрібно дивитися в майбутнє, «копати глибше», як кажуть, ми і повернулися до Києва, додому – щоб консолідувати зусилля людей, які нас знають, підтримують і хочуть побудувати для дітей нормальну країну рівних можливостей, країну з мінімальним рівнем корупції, країну щасливих людей. Можливо, комусь це здасться гучними словами, але ми плануємо цим зайнятися, щоб показати на особистому прикладі, що можна змінити життя на краще. Якщо вийде – рушимо далі.
А війна закінчиться. І на війні потрібно залишатися людиною. Хто рятує одне життя – рятує цілий світ!
***
Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.