Проблема в тому, що ЄС і його члени дуже обтяжені фіскальними обмеженнями, щоб підтримати Україну в обсязі, необхідному для її виживання і процвітання. Однак це обмеження можна зняти, якщо переглянути з цією метою програму макрофінансової допомоги ЄС. Ця програма вже використовувалася для надання Україні помірної допомоги; однак для розкриття всього її потенціалу необхідна нова рамкова угода.
Програма макрофінансової допомоги (ПМД) представляється привабливим фінансовим інструментом, оскільки вона не вимагає виділення коштів з бюджету ЄС. Замість цього, ЄС запозичує кошти на ринках (спираючись на свій майже невикористаний кредитний рейтинг на рівні ААА), і надає ці кошти в борг урядам країн - нечленів ЄС.
Виділення коштів з бюджету ЄС може знадобитися тільки у випадку, якщо і коли країна, позичивши кошти, оголошує дефолт. За діючими правилами, на поточний бюджет доводиться навантаження всього в 9% від загальної суми позики, у вигляді безготівкових витрат як гарантія на випадок подібного ризику.
Нова рамкова угода дозволила б використовувати ПМД масштабніше і гнучкіше. У даний час ПМД може використовуватися для підтримки бюджету, але не в якості страховки від політичних ризиків, і не для стимулюючих інвестицій у недержавний сектор. Більше того, кожне виділення коштів повинні схвалити Єврокомісія, Рада Європи, Європарламент і всі країни-члени ЄС. Внесок ЄС у лютневий пакет допомоги Україні від МВФ оформлявся до самого травня.
Стратегія допомоги Україні, яку я пропонував на початку цього року, натрапила на три перешкоди.
По-перше, реструктурування державного боргу, яке мало скласти 15,3 мільярда доларів з другого пакету допомоги Україні під керівництвом МВФ (загальним обсягом 41 млрд доларів), просунулося лише незначно.
По-друге, ЄС навіть не приступив до підготовки нової рамкової угоди за програмою макрофінансової допомоги.
По-третє, лідери ЄС не показали жодних ознак того, що вони готові «зробити все необхідне» для допомоги Україні.
Канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд прагнуть забезпечити успіх другої мінської угоди, під якою стоять їхні підписи. Проблема в тому, що українська сторона укладала цю угоду під тиском, а російська сторона свідомо зробила її неоднозначною.
Ця угода закликає до переговорів між українським урядом та представниками донбаського регіону, але не уточнює, хто ці представники. Український уряд хоче вести переговори з представниками, обраними відповідно до українського законодавства. Путін же хоче, щоб український уряд вів переговори з сепаратистами, які захопили владу силою.
Європейська влада прагне вийти з цього патового становища. Однак, зайнявши нейтральну позицію відносно неоднозначності другої мінської угоди і тримаючи Україну на короткому повідку, європейські лідери мимоволі допомагають Путіну домогтися його цілі: спровокувати загальноукраїнську фінансову і політичну кризу (замість того, щоб захоплювати території на сході країни).
Підкидання Україні фінансових крихіток поставило її економіку на межу колапсу. Нетривка фінансова стабільність нині досягається за рахунок прискорення економічного спаду. Хоча політичні та економічні реформи ще тривають, вони можуть втратити темп.
Під час недавнього візиту я помітив тривожний контраст між явним погіршенням реальної ситуації і реформістським завзяттям "нової" України. Коли президент Петро Порошенко і прем'єр-міністр Арсеній Яценюк діють спільно, вони можуть переконати парламент піти за ними. (Зазвичай це трапляється напередодні отримання якогось зовнішнього фінансування: наприклад, коли за два дні були виконані умови отримання допомоги від МВФ). Однак таких можливостей стає все менше.
Більше того, Порошенко і Яценюк будуть суперниками на місцевих виборах у жовтні, на яких, згідно з останніми опитуваннями громадської думки, можуть отримати серйозну підтримку опозиційні партії, підтримувані олігархами.
Це стало б кроком назад на тлі значних успіхів останніх місяців, коли вдалося перешкодити олігархам вкрасти великі грошові суми з державного бюджету. Уряд переміг у гострому протистоянні зі своїм найгіршим і найсильнішим противником, Ігорем Коломойським. І хоча австрійський суд не дав згоди на екстрадицію в США Дмитра Фірташа, українська влада нині конфіскує деякі його активи і бере під контроль його газорозподільну монополію.
Більше того, хоча українська банківська система ще не завершила рекапіталізацію і залишається вразливою, Національний банк України домігся ефективного контролю над ситуацією. Є певний прогрес і у введенні електронного уряду та забезпеченні прозорості держзакупівель. На жаль, розчаровують зусилля з реформування судової системи та імплементації ефективних антикорупційних механізмів.
Наріжний камінь українських економічних реформ - газовий сектор, радикальне перетворення якого може забезпечити енергетичну незалежність від Росії, викорінити наймасштабніші форми корупції, закрити найбільший пролом у бюджеті і внести істотний внесок у розвиток єдиного газового ринку в Європі.
Усі реформатори сповнені рішучості максимально наблизитися до ринкових цін на газ. Це вимагає введення прямих субсидій малозабезпеченим сім'ям до початку наступного опалювального сезону. Помилки і зволікання у реєстрації нужденних сімей можуть викликати вибух обурення і підірвати шанси урядової коаліції на майбутніх місцевих виборах.
Цю небезпеку можна усунути, запевнивши населення, що протягом одного опалювального сезону всі прохання про субсидії будуть задовольнятися автоматично; однак це може зажадати додаткової бюджетної підтримки. Гірше того, багато хто в уряді зараз вагається щодо введення ринкових цін на газ - не кажучи вже про олігархів, яким вигідний нинішній стан справ. Порошенку і Яценюку ще належить спільно взяти на себе особисту відповідальність і побороти всяку опозицію реформі. Інакше реформістський запал України може ослабнути.
Враховуючи погіршення зовнішньої економічної реальності, при збереженні ЄС його нинішнього курсу, українські реформи цілком можуть вичерпатися. Радикальна реформа газового сектора може зазнати невдачі, після чого складно буде уникнути нової хвилі фінансової кризи, а урядова коаліція може втратити суспільну підтримку.
Більше того, в найгіршому сценарії не можна виключати навіть перспективу збройного бунту, можливість якого обговорювалася відкрито. В Україні сьогодні налічується більше 1,4 мільйона внутрішньо переміщених осіб; більше двох мільйонів українських біженців можуть наводнити Європу.
З іншого боку, "нова" Україна неодноразово дивувала всіх своєю стійкістю; вона може здивувати нас знову. Однак союзники України, зокрема ЄС, можуть вчинити краще. Переглянувши свою політику, вони можуть гарантувати успіх нової України.