Однак у 1970-х роках, у міру того як НАТО стало нарощувати наземні сили, ці уявлення почали змінюватися. Насамперед, у Північноатлантичного альянсу з'явилася надія, що в разі протистояння у нього будуть й інші варіанти, крім того, щоб дістатися до Ла-Маншу швидше росіян. Крім цього, обидві сторони почали висловлювати скептицизм з приводу того, що конфлікт обов'язково виллється в застосування тактичної ядерної зброї.
Другим, пише видання, розглядався варіант із застосуванням так званої "активної оборони". Ця доктрина, яка застосовується для бойових дій із застосуванням традиційних озброєнь, передбачала заманювання радянських передових бронетанкових військ на напівстаціонарні відсічні позиції, де б ці війська знищували за допомогою високоточної зброї.
Однак багатьом військовим альянсу не припала до душі "відчутна пасивність" активної оборони, яка давала можливість скористатися останніми розробками в області військової техніки, але при цьому залишала всю ініціативу в руках СРСР, зазначає National Interest.
Третій варіант введення війни з країнами ОВД мав на увазі застосування так званої концепції "повітряно-наземної операції", яка, як і активна оборона, відноситься до бойових дій з використанням традиційних видів озброєння і є відгомоном теорії глибокої операції. Цю теорії в 20-х і 30-х роках минулого століття спільно розробляли Радянський Союз і Веймарська республіка (Німеччина), нагадує видання. Теорія глибокої операції передбачала нанесення серії одночасних атак у глибині ворожих позицій за допомогою артилерії, повітряних сил, а також десантників.
Згідно з концепцією "військово-повітряної операції", сили НАТО повинні були б контратакувати радянські передові бронетанкові війська "майже відразу після досягнення початкового прориву". Метою цих контратак було розладнати оборону противника, обмежити можливість проникнення сил СРСР до життєво важливих структур оборони НАТО. Малося на увазі, що в результаті цих дій радянські війська, навіть захопивши деякі території, не змогли б "знищити боєздатність альянсу". Далі, за задумом, сили НАТО повинні були розбити решту розрізнених передових загонів ворога і перейти в контрнаступ на країни ОВД, що, як сподівалися керівники альянсу, призвело б до падіння урядів у державах-сателітах СРСР.
Четверта концепція ведення війни з Радянським Союзом була військово-морська, пише National Interest. Вона базувалася на висновках представників ВМС США кінця 1970-х - початку 1980 років про те, що в разі війни ВМФ СРСР у першу чергу зосередиться на захисті засобів нанесення стратегічних ударів, а не на атаках на трансатлантичні шляхи сполучення.
США виробили дві схеми, спрямовані на досягнення у великомасштабній війні двох цілей.
По-перше, надводні та підводні сили Сполучених Штатів повинні були активно загрожувати "радянським бастіонам", в яких знаходилися засоби для нанесення стратегічних ударів. Тим самим СРСР був би змушений направити свої ресурси на оборону, крім того, це допомогло б довести Кремль до "достатнього рівня параної", щоб він дав можливість мирного вирішення конфлікту. Проте, відзначає видання, одним із супутніх завдань було не перестаратися з параноєю, щоб у Москви не виникло бажання застосувати ядерні ракети.
По-друге, американські авіаносці і десантні кораблі повинні були б проводити операції уздовж радянських флангів, відволікаючи тим самим увагу від центрального фронту. Такими операціями могли б стати спроби захоплення територій в Арктиці, Тихому океані, Чорному морі.
І нарешті, останнім варіантом ведення війни було застосування ядерних ракет - у разі, якщо конфлікт все ж переріс би в ядерне протистояння. При цьому розкладі США збиралися за допомогою оснащених ядерними боєголовками балістичних ракет Першинг-2 і крилатих ракет Томогавк завдати ударів по позиціях, що знаходяться глибоко на території країн ОВД. Зробити це вони мали намір, як пише видання, "до того, як Союз збагне, що взагалі відбувається".
Тим не менше, до 1980-х років і США, і СРСР прийшли до висновку, що великомасштабна війна цілком може залишитися в рамках використання традиційної зброї. За словами автора статті, "перспектива ескалації конфлікту, який обезголовив б радянський уряд і в мить ока послабив би Червону армію, сильно бентежила росіян".
На закінчення National Interest відзначає, що незважаючи на вироблення цих концепцій ведення війни, військові та аналітики того часу особливо в них не вірили. Як підкреслює видання, навряд чи можна говорити з упевненістю, що сили НАТО виграли б війну.
"На щастя, Радянський Союз вирішив зникнути, а не згоріти дотла, і ми ніколи не дізнаємося, чи спрацював би план НАТО щодо розгрому комуністичного вторгнення", - підсумовує оглядач Роберт Фарлі.