У спорах про проблеми далеких країн слово "обидві", як правило, стає найскладнішим, пише відомий британський журналіст і автор п'яти бестселерів Джонатан Фрідланд.
І Україна в цьому сенсі є наочним прикладом: присвячені їй дискусії швидко переростають у словесні перепалки двох сторін, кожна з яких закидає суперника помилковими дихотоміями, наполягаючи на тому, що всі аспекти кризи можна звести до вибору "або/або", хоча насправді обидві точки зору тією чи іншою мірою відповідають дійсності.
Отже, одна сторона голосно засуджує Росію за її збройне вторгнення до Криму, яке порушує український суверенітет. Яке лицемірство, кричать їхні опоненти. Як сміє Захід критикувати Росію, якщо США, Британія і їхні союзники вторглися в Ірак 11 років тому. У цьому і полягає вибір: або Росія помиляється, або Захід. Такого, щоб помилялися обидві сторони, просто не може бути.
Хоча може. Цілком можливо, що є такі жителі Заходу, які виступають проти як вторгнення Росії до Криму, так і вторгнення США в Ірак - і виступають проти них з однієї і тієї ж причини: ці дії - невиправдане порушення суверенітету. Потрібно визнати, що це досить делікатна ситуація для Джона Керрі, який у 2002 році проголосував за застосування сили щодо Саддама Хусейна - це повинно було змусити його зупинитися на мить і замислитися, перед тим як звинувачувати Володимира Путіна в тому, що той діє "методами 19 століття, вторгаючись в іншу країну під абсолютно надуманим приводом".
Однак нерозумно дорікати Бараку Обамі в тому, що сталося в Іраку. Він став президентом США частково завдяки тому, що в 2003 році він виступив проти вторгнення в Ірак. Саме його позиція в іракському питанні допомогла йому здобути перемогу над Хілларі Клінтон і стати кандидатом від Демократичної партії. Якщо хочете, Обаму можна звинувачувати в тому, що сталося в Лівії, в тривалій війні американських безпілотників, проте конкретний приклад Іраку не робить позицію щодо Криму лицемірною.
Він робить її цілком послідовною. Якщо ми проігноруємо цей факт, якщо ми зробимо нинішню адміністрацію відповідальною за гріхи її попередників - якби Обама і Буш були лише взаємозамінними особами постійної влади в США - це означатиме, що ми ігноруємо головний принцип зміни урядів у демократичних суспільствах. Зрозуміло, в цьому випадку не йдеться про Росію, де Путін керує країною ще з часів адміністрації Білла Клінтона - йдеться про демократичний світ, де саме так все і працює.
І це далеко не єдиний приклад безглуздих альтернатив, що виникають у ході дискусій про долю України. Один табір критикує грубість брехні Путіна - зверніть увагу на прес-конференцію, яку він влаштував на цьому тижні, виставивши себе кремлівською версією "комічного Алі", який заперечує факти і який стверджує, що російські військові, яких усі бачили в Криму, це - українці, які зазирнули в місцевий магазин костюмів і купили там російську військову форму.
Його чарівна заява про те, що в Україну російських військових запросив президент країни, який був усунений від посади, - точно так само, як в 1956 році радянські війська запросили до Угорщини, а в 1968 році - до Чехословаччини - змусила одного коментатора висловити припущення, що Путін збожеволів.
Проти цього табору виступають прихильники протилежного табору, які пропонують нам спочатку придивитися до нових сил, що стали на чолі України. Цей табір робить акцент на впливі ультраправих угруповань, таких як Свобода (яка спочатку мала досить красномовну назву Соціал-Національної партії України) і Правий сектор, які тепер отримали місця в уряді України, а також на фашистських збройних формуваннях, що патрулюють вулиці Києва, які надягають пов'язки зі свастикою і повторюють антисемітські гасла. Вони нагадують нам освітлюваний факелами парад ультранаціоналістів на честь Степана Бандери, героя прихильників української незалежності, що став таким, незважаючи на співпрацю з нацистами під час Другої світової війни.
Проте, можливо, нам варто визнати обґрунтованість обох точок зору, засудивши фактичну диктатуру Путіна в Москві і присутність фашистів в уряді європейської країни в 21 столітті. Тим часом, занадто часто ці два протиборчі табори заплющують очі на одні докази, засуджуючи при цьому інші. Це стосується не тільки коментаторів та експертів, що публікують свої статті в інтернеті і виступають на телебаченні. Генсеку і міністрам закордонних справ США варто зрозуміти, що це ніяк не вплине на їхній протест проти російського втручання у справи України, якщо вони засудять расистів-головорізів, які зіграли важливу роль на Майдані і добилися певного впливу. Вони цілком можуть дотримуватися обох точок зору одночасно.
Насправді, якщо вони цього не зроблять, це означатиме заперечення того, що реальність завжди надзвичайно складна. Візьмемо, наприклад, питання антисемітизму, яке стало одним з центральних полів битв у словесній війні за Україну. Путін вирішив виставити себе захисником пригноблених українських євреїв. Це правда, що деякий час тому лідери партії Свобода заявляли, що Україною керує "московсько-єврейська мафія" - серйозне досягнення, якщо врахувати, що євреї складають лише 0,15% від загальної чисельності населення країни - і називали актрису Мілу Куніс, уродженку України , "брудною єврейкою". Правда також і те, що українські синагоги стали мішенню для коктейлів Молотова і що один з єврейських духовних лідерів злякався настільки, що запропонував євреям залишити Україну заради їхньої ж безпеки.
Проте, правильно також і те, що молоді євреї брали активну участь у протестах на Майдані і навіть сформували власне угруповання, яке виступало проти колишнього уряду. Правильно й те, що, коли лідери єврейської спільноти звернулися до нової влади Києва з проханням захистити будівлі ключових єврейських інститутів, допомога їм була надана негайно. Не варто також забувати і про те, що деякі лідери єврейської спільноти, які вважають, що частина антисемітських нападів - це справа рук проросійських провокаторів, не довіряють новій владі в Києві, так само як і не варто скидати з рахунків лист лідерів української єврейської спільноти, адресований Путіну, в якому вони просять його відступити і звинувачують його у лицемірстві і зловживанні темою антисемітизму.
Іншими словами, склалася ситуація набагато складніша, ніж хотілося б вірити антагоністам та їхнім закордонним чирлідерам. Це правда, що Крим до 1954 року був частиною Росії і що Україні він дістався в результаті вигадливого зигзага історії. Проте правильно також і те, що вторгнення до Криму є порушенням міжнародного законодавства. Правильно те, що росіяни поки не зробили жодного пострілу в гніві, тоді як вторгнення в Ірак забрало сотні тисяч людських життів - але навіть це не виправдовує дії Путіна.
Колись про Тоні Блера говорили, що він вважав, що краще займатися швидше міжнародними справами, а не внутрішніми проблемами своєї країни, бо це давало йому моральне виправдання його невдач вдома. Деякі сторонні спостерігачі сприймають конфлікт між Ізраїлем і Палестиною як зіткнення двох футбольних команд-конкурентів, в якому наші завжди мають рацію, а ваші - ні.