Україна переносить боротьбу з російською ракетно-дроновою загрозою на територію держави-агресора, атакуючи виробництво, запаси та технологічні ланцюги. Така стратегія може стати ключових способів зменшення потенціалу Росії.
Невдовзі осінь, й Flamingo полетіли
У ніч на 19 серпня Росія зазнала чергової масштабної української атаки: у Дзержинську Нижньогородської області удару, ймовірно, зазнав 53-й арсенал Головного ракетно-артилерійського управління (ГРАУ) міноборони РФ, повідомив Telegram-канал Astra з посиланням на інформацію своїх OSINT-аналітиків.
"Під ударом одразу два надзвичайно важливі для російської військової машини об'єкти: п'ятдесят третій арсенал... та завод по виробництву вибухівки імені Свердлова",- зауважив в етері Newsaderжурналіст Олександр Кушнарь.
За словами Кушнаря, нічні кадри з відео, що потрапили у Мережу, залишають серйозні підстави розглядати версію застосування не тільки безпілотників, а й крилатих ракет типу F-5 "Фламінго" дальністю до 3000 км і з бойовою частиною у 1150 кг вибухівки.
"На одному з відео спочатку виникає потужний спалах, потім в небі з'являється об'єкт, що швидко рухається. Після цього слідує ще один сильний розрив з розльотом розпечених фрагментів. Зауважте, характерного гулу тихохідного ударного дрону на записі не чути... Якщо завдання полягає не тільки в тому, щоб просто долетіти до території великого військового об'єкту, а саме пробити капітальну споруду, або викликати важкі руйнування всередині комплексу, тонна вибухівки набуває зовсім інше значення", - наголосив він.
Водночас українські Сили оборони послідовно атакують таким чином російські підприємства, що забезпечують виробництво ракет, боєприпасів, компонентів для безпілотників та іншої військової продукції.
Наш Генштаб, зокрема, офіційно повідомляв про ураження підприємства "ВНИИР-Прогресс" у Чебоксарах (виробляє електронні компоненти, супутникові навігаційні системи, ГНСС-приймачі, антени, зокрема блоків типу "Комета", що використовуються у російському військовому комплексі як системи наведення та захисту для дронів "Шахед/Герань" та ракет "Іскандер" і "Калібр"), а також виробничих потужностей у Воткінську (на заводі збирають оперативно-тактичні ракети "Іскандер", а також міжконтинентальні балістичні ракети "Орєшнік", "Тополь-М", РС-24 "Ярс" та Р-30 "Булава").
Ще показовішим став удар по комбінату "Каменський"у Ростовській області. Це підприємство пов'язане з виробництвом компонентів для ракетного озброєння та вибухових речовин. Сам факт ураження об'єкта підтверджував Генеральний штаб ЗСУ, що демонструє: українська стратегія дедалі більше орієнтується не лише на знищення готової зброї, а й на розрив виробничого циклу противника.
Окреме значення має атака по ракетно-космічному центру "Прогрес"у Самарі. Генштаб повідомив про ураження виробничих потужностей підприємства, зокрема цеху складання двигунів для ракет-носіїв сімейства "Союз", а також об'єктів авіаційного заводу "Авіакор". Пожежа після удару охопила близько 5 тисяч квадратних метрів.
Цей епізод важливий не тільки через власне ракетне виробництво. За оцінкою Генштабу, продукція "Прогресу"використовується для космічних запусків і розгортання російських супутникових угруповань зв'язку в інтересах російської армії. Отже, удари по таких підприємствах мають ширший ефект: вони здатні впливати на розвідку, зв'язок, навігацію та управління військами.
Саме у цьому й полягає логіка української кампанії далекобійних ударів: змусити Росію витрачати ресурси не лише на війну, а й на відновлення власної військової промисловості, переміщення виробництва, додаткове прикриття підприємств та пошук альтернативних компонентів.
Суттєве доповнення до засобів перехоплення
Ця стратегія набуває особливої ваги через проблему, котру сама Україна неодноразово називала критичною, - нестачу систем і ракет протиповітряної оборони, здатних ефективно протидіяти балістичним цілям. Станом на серпень 2026 року дефіцит PAC-3 є вже не просто прогнозом, а реальною проблемою і для США та союзників, і особливо для України.
Так,у 2025 році Lockheed Martin виробив близько 620 PAC-3; на початку 2026-го США домовилися з Lockheed про розгортання потужності до 2 000 PAC-3 на рік, тобто більш ніж утричі; у квітні армія США вже уклала з Lockheed контрактну угоду на 4,7 млрд долл. для прискорення нарощування виробництва PAC-3 MSE.
Але 2 000 на рік - це майбутня потужність, а не кількість ракет, котрі зараз виробляються. І навіть 2 000 на рік - це приблизно 167 на місяць на весь світ.
Є ще одна важлива цифра: у бюджеті Пентагону на FY2026 було передбачено закупівлю лише 245 PAC-3 MSE. CSIS також зазначає, що реальний випуск PAC-3 MSE досі істотно відстає від майбутніх цілей виробництва, хоча темпи вже почали зростати.
До речі, президент України Володимир Зеленський ще у квітні 2025 року наголошував, що Україна має дефіцит засобів ППО. У 2026 році питання постачання перехоплювачів залишилося одним із головних у переговорах із партнерами.
Це створює принципову асиметрію. Росія може виробляти й запускати ракети та дрони значно швидше, ніж Україна або її союзники можуть відновлювати запаси дорогих перехоплювачів. Тому виникає питання: що робити, якщо збити кожну потенційну ціль у небі неможливо?
Й одна з очевидних відповідей - зменшувати кількість самих російських засобів ураження ще до того, як вони опиняться біля українського кордону.
Саме тут далекобійні удари набувають стратегічного значення. Знищення виробничого обладнання, складів, компонентної бази або енергетичної інфраструктури підприємства не дає миттєвого ефекту на кшталт збитої ракети. Проте воно може створити значно довший ланцюг наслідків: зупинка або уповільнення виробництва, ремонт, дефіцит комплектуючих, перенесення потужностей, додаткові витрати на охорону та ускладнення логістики.
Це принципово інша модель оборони: не намагатися перехопити абсолютно все, що запускає противник, а поступово зменшувати його здатність це запускати.Й Україна вже демонструє, що така модель стає системною.
Але чи здатна ця тактика сама по собі завершити війну? Ні,і було б перебільшенням стверджувати протилежне:Росія має велику промислову базу, запаси, можливості імпорту компонентів та здатність адаптувати виробництво.Однак стратегічний ефект може бути накопичувальним: якщо кожна наступна хвиля українських ударів змушує РФ витрачати більше ресурсів для виробництва меншої кількості ракет і дронів, а паралельно Україна нарощує власні далекобійні можливості, співвідношення витрат і можливостей поступово змінюється.
І саме це може наближати завершення війни: не один "вирішальний удар", а системне скорочення російської здатності вести довгу війну.
У цьому сенсі українська стратегія далекобійних ударів є не альтернативою ППО, а її доповненням. Поки союзники нарощують виробництво перехоплювачів і забезпечують Україну системами протиповітряної оборони, Сили оборони намагаються зробити так, аби дедалі менше російських ракет і дронів взагалі доходило до стадії запуску.
І якщо ця тенденція збережеться, головним результатом стане не кількість яскравих відео з пожежами у російському тилу, а поступове скорочення військово-промислового потенціалу РФ.
Саме такий результат,у поєднанні з тиском на фронті, санкціями, дипломатією та посиленням української оборонної промисловості,здатний перетворити далекобійні удари з тактичного інструменту на один із механізмів примусу агресивної Росії до завершення війни.
Ірина Носальська