Уявіть, що ви раптом не впізнаєте маму, чоловіка чи дружину, власну дитину. Ви бачите їх, але ваш мозок не здатний обробити інформацію – ви не можете визначити, чи усміхаються вони і взагалі, що вони відчувають, пише Габріела Торрес для BBC Mundo.
Це сталося з Девідом Бромлі після ураження мозку, внаслідок якого він захворів на "сліпоту на обличчя".
Медичний термін для Девідової хвороби – прозопагнозія. Хворі на неї бачать очі, ніс, рот, – те, що зветься "контекстом" – але не сприймають все це, як одне ціле. Вони не розпізнають жестів і емоцій.
"Я можу впізнати дружину, якщо приходжу додому і знаю, що вона тут, – каже Девід. – Але якщо вона пройде повз мене на вулиці, коли я її не чекатиму – я її не впізнаю".
Девід, мешканець Ессексу, жив з патологією зорової системи від народження, сам того не знаючи, – як виявилось, в нього переплутані вени й артерії. Згодом це призвело до часткової втрати зору і пошкодження мозку, яке й спричинило прозопагнозію.
Мабуть, найважча особливість цього стану – те, що люди не відразу помічають, що з ними щось не так.
Утруднення спілкування
Девід пригадує, як він вперше усвідомив проблему: "Я був на зустрічі старих друзів, з якими не бачився вже 30 років. Колись ми були дуже близькі, але потім наші шляхи розійшлися".
На зворотньому шляху він обговорював зустріч зі своїм шурином: "Френ і Мікі анітрохи не змінилися! Точно такі ж, як були! – поділився я враженнями, аж тут задумався. – Чекай, вони були в майках?"
Насправді Девід бачив не друзів, а свою стару згадку про них: "Мій мозок підказував, що вони тут і виглядають так-то, але в дійсності це було не так".
Після цього він дізнався, що має сліпоту на обличчя.
Є дві основні форми прозопагнозії: природжена, коли в мозку не розвивається здатність обробляти риси обличчя (за приблизною оцінкою, від цього потерпають 2% населення), і набута, що виникає набагато рідше внаслідок ураження мозку.
Д-р Ашок Джансарі, спеціаліст з когнітивної нейропсихології з Університету Східного Лондона, пояснює: "Набута прозопагнозія надзвичайно рідкісна, оскільки мозок має бути уражений в певній маленькій ділянці. Має постраждати задня частина правої півкулі, а саме, права потилично-скронева ділянка".
Девід розмірковує: "Не знаю, що гірше: не впізнавати людей все життя або – як це було зі мною – раптово втратити цю спроможність".
Він додає, що найгірший наслідок – це утруднення і конфузи у спілкуванні. "Ми відпочивали на Кубі й пішли поплавати з аквалангом. Я якраз переговорювався з іншим туристом з Данії, як до нас підпливла жінка і сказала "буенос діас". Я відповів: "Добрий день, радий знайомству", – думаючи, що це дружина данця, тоді як насправді це була моя дружина, яку я не впізнав".
Девід прекрасно бачить людей, але через 10-15 хвилин вже не може їх впізнати. Тепер він пояснює клієнтам: "Якщо я вас ігнорую, це не прояв грубощів. Я просто вас не впізнаю".
Страх втратити роботу
Мешканка Лондона Сандра, яка не схотіла називати свого прізвища, також боїться проблем зі спілкуванням. 14 років тому вона хворіла на енцефаліт (запалення мозку), після якого в неї розвинулась прозопагнозія.
Хоча в неї помірно важка форма, – вона впізнає тих, кого знала ще до хвороби, – вона старається, щоб ніхто про це не дізнався, бо не хоче, щоб її вважали неповносправною.
"Жити з прозопагнозією дуже соромно", – каже вона.
Сандра працює вчителькою, і на роботі майже ніхто не знає про її хворобу.
"Якщо я бачу дитину щодня, я її впізнаю. Та коли хтось з дітей вітається до мене на вулиці, я знаю, що це учень зі школи, а хто саме – не знаю. Але дітям я нічого про це не кажу, просто щодня докладаю зусиль, щоб запам’ятати їхні обличчя".
Сандра пояснює: "Мабуть, я роблю з того таємницю, бо не хочу, щоб хтось подумав, ніби я не можу впоратись з роботою, – це не так. Не хочеться відчувати сором, або щоб люди думали, що я якась неповноцінна".
Доктор Джансарі розуміє почуття та страхи Девіда і Сандри. Йому відомі випадки, коли через цю хворобу люди втрачали роботу – зокрема, вчителька, яка не завжди впізнавала учнів, адже це створювало проблеми, коли в кінці дня за ними приходили батьки.
Наразі прозопагнозію не відносять до хвороб, що обмежують працездатність, але, на думку доктора Джансарі, в деяких випадках слід ставитись до неї саме так.
Цей стан невиліковний. "Якщо йдеться про набуту прозопагнозію, уражена ділянка мозку вже не відросте, тому вирішити проблему не вийде, – каже Джансарі. – Що ж до природженої прозопагнозії, ми поки не знаємо, що її спричинює. Але теоретично, якщо коли-небудь буде встановлена генетична причина захворювання, йому можна буде зарадити. Втім, це ще дуже віддалена перспектива".
Хоча хворі виробляють різні стратегії подолання своїх труднощів, вони не завжди надійні, адже люди змінюють свою зовнішність.
Джансарі усміхається: "Якось Девід побачив у мене фотографію і вирішив, що на ній Джордж Майкл – проте це був я, ще з тих часів, коли носив цап’ячу борідку й золоте кільце у вусі!"
Джерело: ВВС Україна