Софі Лелуш, режисер французької комедії Париж − Манхеттен, якій пророкують успіх культової Амелі, − в інтерв'ю Андрію Алферову розповіла про зйомки свого фільму і про те, як їй вдалося взяти в актори американського режисера-інтелектуала Вуді Аллена. Матеріал розміщено у №16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року.
Французька
романтична комедія Париж - Манхеттен − про паризьку аптекарку середнього віку,
що нудиться без кохання. А кохання від неї все вислизає. Утримати хоч якусь
рівновагу допомагає їй режисер-інтелектуал Вуді Аллен − манхеттенський
відлюдник фактично зіграв у фільмі самого себе. Він приходить до дівчини кожного
вечора та надає їй послуги, що укладаються в формат психотерапевтичної
допомоги.
Здавалося б,
нехитрий сюжет стараннями молодого режисера Софі Лелуш перетворився у цілком
прийнятне кіно, яке вже порівнюють зі знаменитою комедійної мелодрамою Амелі,
діалоги називають такими ж їдкими і, отже, обіцяють чималий успіх.
Ситуацію
"посилює" участь Аллена, який взагалі рідко знімається в інших і тим більше у
режисерів-початківців, до яких належить і Лелуш. Участь у фільмі знаменитого режисера
говорить багато про що − із цих позицій говорять критики про касовий
потенціал фільму. Його українська прем'єра запланована на липень.
Після паризької
прем'єри і за три місяці до української Лелуш розповіла Корреспонденту про свій
фільм, а також про те, яким чином їй вдалося заручитися підтримкою Аллена і ким
вона доводиться знаменитому французькому режисерові Клоду Лелушу.
− Прізвище Лелуш вам якось допомагало у становленні
кар'єри чи, навпаки, заважало?
− Ні те ні інше. Утім, дивлячись у якій компанії
опинишся. (Сміється.) Знаєте, адже Лелуша недолюблюють у Франції. Особливо
сноби-інтелектуали, що вважають його фільми чимось на кшталт сентиментальних
романів, куплених на вокзалі: прочитати і викинути, подивитися і забути. Коли
мене про це запитують, я завжди відповідаю правду: у мене просто таке ж
прізвище, як у автора фільму Чоловіки і жінки.
От і все.
− Ваш знаменитий однофамілець у своєму найбільш
відомому фільмі фантазував на тему випадкової жінки, що гуляла з дитиною і
собакою на узбережжі. Наскільки Париж − Мантехеттен − особиста фантазія?
− О, це дуже особисто − починаючи від пошуку
ідеалу в житті і закінчуючи кіноманською захопленістю Вуді Алленом. Він − той
самий ідеал, який, з одного боку, надихав, а з іншого − гальмував мене. Тому що
інакше я б постаралася зняти свій перший фільм набагато раніше. (Сміється.)
Мені все хотілося знімати, як він, але це була недосяжна вершина. Загалом, я
... соромилася довгий час.
− А як довго довелося вмовляти Вуді Аллена на це
чудове камео [поява знаменитості в епізоді]?
− Зовсім не довелося. Прочитав сценарій і практично
відразу погодився.
− А як ви взагалі на нього вийшли? Адже до самої
зустрічі потрібно було якось із ним списатися, агенти, листи, прохання ...
− Як вийшла? Ну, я з Вуді Алленом одного разу
зустрічалася в Нью-Йорку. А коли закінчила сценарій і набралася сміливості,
відправила рукопис у його компанію в Нью-Йорк. Так і почався мій фільм.
− Життя вашої героїні починається після того, як із
нього йде кіно та Вуді Аллен. Ви вважаєте, що кіно заважає людям жити своїм
життям?
− Ну, я винятково у символічному плані мала це на
увазі. Вона звільняється від ідеалу, який її гальмував ... Адже потрібно велике
терпіння і хоробрість, щоб приймати власні рішення, знайти свою дорогу, нехай
навіть для цього доведеться помилятися.
− Часто в історії французького кіно було так, що
багато видатних місцевих авторів були захоплені американським, −
Жан-П'єр Мельвілль був буквально одержимий усім американським і, зокрема,
фільмами Джона Х'юстона, Франсуа Трюффо обожнював Джона Форда, Орсона Уеллса і
Альфреда Хічкока, а ви от прославляєте Вуді Аллена. Це що − "немає пророка у своїй
Вітчизні"?
− Просто Вуді Аллен − унікальний приклад
повної гармонії автора і ліричного героя, гармонії, що переходить у діалектичну
єдність. І тому з його появою моя історія заіскрила.
− Ваша героїня по-справжньому закохується, коли їй
перевалює за 30. Ви самі як вважаєте, із віком кохається по-іншому?
− Я абсолютно впевнена, що так. Причому це
стосується не тільки кохання. Ось, наприклад, я тільки недавно зрозуміла для себе
справжній зміст виголошеної Джульєтт Льюїс у Чоловіках і дружинах [фільмі Вуді
Аллена] фрази "Життя наслідує не мистецтво, а погане телебачення". Тепер я знаю
це напевно.
***
Цей матеріал опублікований в № 16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.