Журналістові Володимиру Познеру пощастило, як мало таланить його побратимам по цеху. Він народився в Парижі, дитинство провів у Нью-Йорку, навчався в Берліні, працював у великих телекомпаніях США та СРСР. Впливовість його програм – досі недосяжна висота російського телебачення. Корреспондент публікує 12 витягів з його книги Прощання з ілюзіями, де журналіст аналізує причини того, чому впала радянська наддержава і порівнює ту державу з її наступницею – Російською Федерацією. Матеріал розміщено у №44 видання від 9 листопада 2012 року.
Влітку 1946 року виходить доленосна постанова Президії
Верховної Ради СРСР "Про поновлення у громадянстві СРСР підданих Російської
Імперії, а також осіб, які втратили радянське громадянство, що мешкають у
Франції". Величезна частина російської еміграції повірила, що перемога Радянського
Союзу у війні з фашизмом змінила владу більшовиків, зробила її більш демократичною. У найближчі роки натовпи вигнанців повернулися на свою омріяну батьківщину.
Незабаром переважна більшість гірко про це пошкодувала, оскільки відразу відправилася
або в Сибір, або до в’язниці, або в забиту голодну глибинку.
Ця сама рееміграція привела в СРСР і сім'ю Володимира
Познера, нині успішного російського журналіста, ведучого авторського ток-шоу на
Першому російському телеканалі. "Я їхав з Америки підлітком. Я знав, що мама
моя француженка, що народився я в Парижі, я знав, що мій тато – росіянин, я
знав, що саме на його батьківщині, яку називали СРСР, існує по-справжньому
справедливе суспільство, іменоване "соціалізмом", що там немає ні бідних, ні
багатих, ні безробітних, немає нетрів, немає расизму. І я хотів бути росіянином",
– згадує Познер.
В СРСР життя американських емігрантів сім'ї Познерів
склалося непогано. Познер, який відмінно розмовляв англійською, отримав посаду
редактора в престижному журналі Soviet Life (він видавався урядом СРСР і
поширювався в США в обмін на поширюваний в Союзі журнал Америка).
Познер ініціював проведення першого телемосту між двома наддержавами, чим фактично відкрив еру радянського інтерактивного телебачення
Його відмінне розуміння віскі, джазу, бейсболу підкупили
навіть найзапекліших антирадянників у США. Він зав'язав дружбу з Філом Донах’ю, тоді найпопулярнішим телеведучим у США. Заручившись
підтримкою американського друга, Познер ініціював проведення першого телемосту
між двома наддержавами, чим фактично відкрив еру радянського інтерактивного
телебачення.
Це тут у 1987 році, під час телемосту Ленінград – Бостон,
від учасниці шоу прозвучала фраза, яка відразу пішла в народ: "У нас сексу
немає". Мало хто тоді звернув увагу, що ця цитата вирвана з контексту. Мова
йшла про те, що в радянській рекламі для просування товарів не експлуатується
тема сексу. Так чи інак, у кінці 1980-х найпопулярніший шоумен Познер вніс в
пізню радянську журналістику п'янкий дух свободи.
Він був одним з тих, хто загнав свій цвях у труну комунізму,
що дихав на ладан. "Я залишався соціалістом, але вже не комуністом", – пише він
у своїй автобіографічній роботі Прощання з ілюзіями.
1
"Американський журналіст не повідомить нічого, не
перевіривши досконально факти, не переговоривши з різними джерелами інформації,
не переконавшись у тому, що це його повідомлення точне і достовірне. Цим він
принципово відрізняється від своїх російських колег. Зараз 80% всіх
[російських] ЗМІ або належать владі – федеральній або регіональній, або
опосередковано контролюються нею. За такого стану речей говорити про свободу
друку не просто смішно, а навіть образливо".
- Про різницю між американським і російським журналістом
2
"Такі титани, як Рокфеллер, Дюпонт, МакКормак, Форд,
Вандербільдт та інші – всі вони свої статки заробили. Так, проливали при цьому
чужу кров, так, скоювали злочини, так, крали, все так, але їм не відмовиш в
одному: вони починали з нуля, їм ніхто нічого не давав за безцінь на так званих
заставних аукціонах. І дозвольте зауважити, що поведінкова і психологічна прірва
пролягає між тим, хто свої статки заробив, і тим, хто їх отримав".
- Про відмінності між західними та російськими
мільярдерами
3
"Російський капіталізм" виражається, зокрема, у появі
безлічі "рубльовок", будинки казкових розмірів і не менш казкової потворності
височать над хатами напівзлиденних людей, які живуть поруч. Комуністична
верхівка приховувала від народу свої привілеї: закриті поліклініки та лікарні,
закриті санаторії і будинки відпочинку, закриті магазини, спецпайки,
спецрозподільники, спецкнижні списки. Ці ж не приховують нічого. Замість "спец"
у них "VIP": трибуни, входи і виходи, місця, обслуговування ... Все чекаю не
дочекаюся VIP-сортирів".
- Про тотальний розрив між бідними і багатими – останнє
досягнення російського світу
4
"Незбагненно, як швидко забувається минуле: до кінця
брежнєвського правління корупція стала загальною, анітрохи не меншою за
масштабом, ніж сьогодні. Хабарі давалися за все: за позачергове отримання
автомобіля, за ту чи іншу довідку, за дефіцит. Риба, як влучно визначає
російське прислів'я, гнила з голови – абсолютно так само, як сьогодні. Різниця
полягає лише в тому, що тоді гроші мали меншу силу, ніж нині, але суть та
масштаб корупції не змінилися".
- Про вічну російську проблему
5
"Щодо Путіна, то при ньому ми стали свідками певного
"повернення" Йосипа Віссаріоновича, якоїсь його реабілітації. Ми побачили
переписування підручників історії СРСР, в яких побіжно, наче випадково,
згадується про сталінські репресії, проте докладно і з безсумнівним пієтетом
говориться про його великі діяння, серед яких – колективізація,
індустріалізація і перемога у Великій Вітчизняній війні. Щоправда, мовчанням
обходиться питання про те, якою ціною це було досягнуто, скільки десятків
мільйонів людей було знищено"
- Про небезпечну героїзацію темних сторінок радянської
історії
6
"Чим пояснити очевидні успіхи в розвитку
громадянського суспільства та демократії в таких країнах, як Польща, Чехія та
Угорщина, в країнах Балтії? Головним чином тим, що до керівництва цих країн
прийшли противники колишнього режиму – Валенса, Гавел і їм подібні. До важелів
управління не було допущено колишнє керівництво. А в Росії? У Росії абсолютно навпаки.
Михайло Сергійович Горбачов був найбільшим партійним функціонером, майже такий
само – Борис Миколайович Єльцин; Володимир Володимирович Путін – не тільки
частина партійної машини, а до того ж і колишній працівник КДБ.
Вчора весь світ дізнався про те, про що майже всі
здогадувалися: Володимир Володимирович Путін замінить Дмитра Анатолійовича
Медведєва на посту президента Росії. А шкода. Не тому, що я програв суперечку й
одній людині винен ящик віскі, а іншій – ящик вина Cheval Blanc. Шкода Росію.
Шкода ще й тому, що я потай плекав мрію: доживу до дня, коли зможу сказати
собі, що Росія стає демократичною, сучасною країною, що викликає у світі не
страх, не гримасу презирства, а повагу й усмішку. Не доживу".
- Про те, чому у
союзників СРСР по соцтабору перехід до демократії відбувся, а у гегемона – ні
7
"Я ставлюся до релігії цілком терпимо. Інша річ Церква.
Про це я теж казав і продовжую казати: зажерлива, агресивна, владолюбна, вона
бере на себе функцію єдиного посередника між людиною і Богом – що саме по собі,
на мій погляд, неприпустимо. Але мене відштовхує від Церкви головним чином
глибоке протиріччя між тим, що вона проповідує, і тим, як живуть
священнослужителі. Тут є пряма паралель – те, що проповідувала КПРС, і те, як
жило її керівництво.
РПЦ швидко пристосувалася до нових часів, наприклад, до
ринкових умов – треба сказати, вельми диким – нової Росії. Вона зуміла здобути
для себе привілеї, зокрема, право торгувати спиртними напоями та тютюновими
виробами, не сплачуючи за це податки. Я не втомлююся дивуватися аморальності
церкви і церковників, приголомшливій невідповідності між тим, що проповідується,
і тим, що робиться".
- Про відповідальність ієрархів за розкладання церкви
8
"За останні роки я об'їздив близько п'ятдесяти
російських міст, великих і малих: повно автомобілів, магазини забиті товарами,
немає горезвісного радянського дефіциту, немає черг, зате у населення є гроші.
Але вони – більшість – незадоволені. Одні нудьгують по рівності в злиднях – ті,
хто більш старший. Інші заздрять більш заможним. Але не це головне. Коли людина
– раб, коли вона не може підняти голови, коли їй немає коли озиратися,
порівнювати своє буття з існуванням інших, вона і не замислюється про своє
життя-буття. Але варто їй зажити трохи краще, трохи випростатись – і вона
починає бачити, починає порівнювати ... Здається, я вже згадував безсмертну
фразу Жванецького: "Хто не бачив інших туфель, наші туфлі – во!" Але в тому-то
й справа, що побачили"
- Про різницю між рівнем забезпеченості та задоволеності
життям
9
"Психологи стверджують, що характер людини переважно формується
до п'яти років. Якщо наші батьки, наше суспільне оточення вселяють нам, що люди
з чорною шкірою, католики і, скажімо, велосипедисти тупуваті і жадібні, погано
пахнуть, зрадники і недолюди, ми сприймемо це як істину. Засвоєне з молоком
матері, це сформує нашу психіку з такою ж певністю, з якою молоко матері формує
наше тіло. Це стане вірою: "Велосипедисти – не люди". Подолати подібне
переконання вкрай важко.
Двадцятирічного само складно переконати в такій істині.
Доросла людина скаже: "Так, деякі велосипедисти і справді мало схожі на людей",
інші ж – "чудові хлопці". Глибинні забобони йдуть від цінностей, нав'язаних у
ранній молодості. Забобони не мають відношення до логіки, але мають
безпосереднє відношення до незнання".
- Про те, як з'являються забобони
10
"Американців, на мій погляд, вирізняють деякі
абсолютно чудові риси: дивовижна і зовсім не європейська відкритість, дивовижне
і зовсім не європейське відчуття внутрішньої свободи, дивовижне і зовсім не
європейське відношення до роботи. Є, звичайно, і риси інші – теж не
європейські: зокрема, відсутність цікавості до всього, що не є американським,
досить низький рівень шкільної освіти".
- Про деякі американські особливості
11
"Людина переконана, людина, віддана справі, здатна
вистояти в найбільш нелюдських умовах – вона не ламається під тортурами ні
фізичними, ні моральними, не поступається ретельно розрахованій дикості концтабору,
зберігає силу духу навіть тоді, коли його знищують бузувірськими методами. Але
відніміть у неї справу її життя, позбавте її віри – і ця людина розвалиться на
дрібні частини, самознищиться – в тому числі і буквально. Інші підуть у пияцтво,
у насильство, але так чи інак втратять своє нутро. Можливо, саме це відрізняє
нас від тварин? Те, що ми не можемо жити без віри".
- Про силу і значущість віри
12
"Я часто думав про Булгакова, який так і не побачив
видання свого шедевра Майстер і Маргарита ні в своїй країні, ні в інший. Я
думав про те, як не дожив він до всенародної слави; як його оповідання, п'єси,
романи були зустрінуті хамською критикою, улюлюканням, як потім його книги були
заборонені, як він просився, щоб його, очевидно не потрібного Росії, відпустили
на всі чотири вітри (у чому Сталін відмовив йому), як врешті-решт все той самий
Сталін дозволив йому служити у МХАТі працівником сцени, і як він помер, не
доживши до п'ятдесяти років, у повному забутті. І тим не менше переміг. Слава
Булгакову! Слава всім, знаменитим і безвісним, хто не здався!"
- Про несправедливість і силу духу
***
Цей матеріал опубліковано в № 44 журналу Корреспондент від 9 листопада 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.