Колгоспники, комсомольці, колабораціоністи і військовополонені взялися відновлювати економічний потенціал Східної України, коли на заході УРСР ще йшли важкі бої, - пише Володимир Гінда в рубриці Архів в № 49 журналу Корреспондент від 14 грудня 2012
Друга світова війна була не тільки протистоянням
армій, але й битвою економік. Лідери обох сторін конфлікту усвідомлювали роль
промисловості для перемоги, хоча й
не завжди знаходили відгук серед військових.
"Мої генерали нічого не розуміють у військовій
економіці", - вигукнув у серпні 1941 року Адольф Гітлер, фюрер Німеччини,
на одній з нарад, намагаючись довести воєначальникам, що замість наступу на
Москву Рейху вигідніше рухатися на південь - через промислово розвинену Україну
до нафти Кавказу.
Радянському лідеру Йосипу Сталіну було простіше:
генерали йому не суперечили. Господареві Кремля не доводилося нікого
переконувати в тому, що перемога створюється в тилу - на заводах, фабриках,
нафтопромислах.
У 1943-му, коли війська звільнили головну промзону
України, її східний регіон виглядав жахливо
У довоєнному Союзі найпотужніший
виробничий потенціал був сконцентрований в Україні. Відступ, евакуація і два
роки панування німців завдали тяжкої
шкоди цьому індустріального серця СРСР. У 1943-му, коли війська звільнили
головну промзону України, її східний регіон виглядав жахливо.
У руїнах лежали 16 тис. підприємств, 164 доменні і
мартенівські печі. Тільки на Донбасі постраждали 882 шахти, які до війни за рік
видавали понад 115 млн тонн вугілля на рік. Припинили існування електростанції, лінії електропередач,
залізниці.
Москва стала відновлювати важку промисловість сходу
України чи не в перші дні після визволення регіону. Сюди звозили робочі руки з
усієї республіки і з-за
її меж. Стали в нагоді молоді,
старі, селяни, робітники, фронтовики, мародери, колишні колабораціоністи і військовополонені.
У жахливих побутових умовах вони за пару останніх воєнних років змогли
реанімувати частину
об'єктів, внісши свій внесок в остаточний розгром Німеччини.
У Кремля є план
Червона армія ще тільки почала звільнення України, а
Держплан СРСР та інші органи під керівництвом Державного комітету оборони (ДКО)
розробили план реанімації регіону. Ідеологи проекту зосередилися на відновленні важкої
індустрії, а також видобутку вугілля.
Величезний масштаб задуму вимагав робочих рук. А з
ними країна в 1943 році мала проблеми: лише 17% трудівників виробництва були
тоді кадровими працівниками. Крім того, за час окупації населення України в
цілому скоротилося на 13,6 млн осіб,
тому
пошук робітників, здатних відновити місцеву промисловість, перетворився на складне завдання.
Вже через кілька місяців, до осені 1943-го, керівництво східних
областей України стало скаржитися "наверх", що набрати достатню
кількість робочих вони не можуть
Влада доручила
справу Комітетові з обліку та розподілу робочої сили при Раднаркомі СРСР та обласним військкоматам. Ці структури
повинні були вербувати охочих попрацювати, а також мобілізовувати людей, які з
якихось причин не могли служити в армії. Та й самі відновлювані підприємства
отримали карт-бланш на наймання персоналу.
Спочатку трудова мобілізація проходила успішно. Агітація,
розгорнута комітетом, знайшла відгук серед активної молоді: комсомольці з
різних куточків СРСР добровільно їхали на Донбас.
Однак уже через пару місяців, до осені 1943-го,
керівництво східних областей України стало скаржитися "наверх", що
набрати достатню кількість робочих вони не можуть.
Причиною стала типова проблема місцевої
управлінської школи - огидна організація процесу. Ще Лев Толстой, учасник
Кримської війни 1853-1856 років, у вірші, присвяченому діям російських
генералів у
цьому конфлікті, сформулював її в рядку: "Чисто писано в бумаге, да
забыли про овраги, как по ним ходить"
Деякі керівники відправляли завербованих на
виробництво людей йти пішки 100-150 км до пунктів на залізничних станціях
Радянські органи теж "забули про яри":
вирішивши, на які об'єкти скільки людей потрібно знайти, вони не створили умов
навіть для їх перевезення. У деяких містах завербовані кадри місяцями жили на
збірних пунктах.
Наприклад, Борис Муттер, який очолював будівельні
роботи в Краматорську Донецької області, 17 жовтня 1943 скаржився керівнику
української компартії Дмитру Коротченку,
що у нього немає транспорту і фінансів для вербування і перевезення робітників
з Харківщини та Сумщини.
Про подібні проблеми свідчить й офіційна довідка про міграцію
робочої сили на шахтах Донбасу за той же рік. У папері наводяться приклади
того, як деякі керівники відправляли завербованих на виробництво людей йти
пішки 100-150 км до збірних пунктів на залізничних станціях.
Тісно і не тепло
Умови праці на Донбасі теж виявилися непростими –
багатогодинний та виснажливий робочий день, а їжі,
яку можна було купити на зароблене, не вистачало.
Вирішити проблему могли б заводські їдальні. Але
хоча в багатьох з них годували тричі
на день, якість і калорійність страв
були низькими. Та й саме вживання
їжі
ставало непростим завданням: не було виделок, ложок, навіть тарілок, не
вистачало місць, а за порцією потрібно було вистоювати годинні черги. На деяких
об'єктах працівників взагалі годували по одному разу на день, як, наприклад, в
їдальні дніпропетровського заводу Червоний Профінтерн.
Умови праці на Донбасі теж виявилися непростими -
багатогодинний, виснажливий робочий день, а їжі, яку можна було купити на
зароблене, не вистачало
Добре попрацювавши
і трохи поївши,
робочі йшли по домівках. Під словом "дім" у ті роки розумілося що завгодно - від
цегляних бараків до землянок.
Наприклад, на комбінаті Ворошиловградвугілля -
об'єднанні видобувних підприємств Ворошиловградської (нині - Луганської)
області - в нормальних гуртожитках мешкали лише 39,7% співробітників, інші
тіснилися хто де.
Навіть ті робітники, хто жив у гуртожитках, не мали
столів, стільців, були відсутні сушарки для одягу, а також кухні.
Заввідділом вугільної промисловості українського ЦК
партії в доповіді керівництву коротко, але чітко описав жахливі умови життя
працівників: через відсутність мила вони не миються по два - два з половиною
місяці, вугілля для опалення житлових приміщень не привозять, в гуртожитках немає
води, світла, відер.
"Робітники сплять на голих дошках, постільних
комплектів немає. Прання білизни не організоване, і робітники змушені спати в тому
одязі, в якому
працюють ", - писав чиновник.
Добре попрацювавши
і трохи
поївши, робочі йшли по домівках. Під словом "дім" у ті роки розумілося що завгодно - від
цегляних бараків до землянок
Не дивно, що підприємства страждали від великої зміни кадрів. На схід почали везти вже не тільки добровольців,
але і мобілізованих жителів звільнених територій. Однак цей контингент виявився
ще чутливішим до
умов життя і розбігався при першій же можливості.
На початку 1944-го Коротченко отримав доповідь про
те, що з 79 тис. працівників, мобілізованих для Донецького вугільного басейну,
майже 9,7 тис., тобто 12%, дезертирували. А в довідці Про використання молодих
робітників у вугільній промисловості Сталінської (сьогодні - Донецької) і
Ворошиловградської областей за березень 1944 року про це вказувалося: "Мимовільний
відхід робітників з підприємств вугільної промисловості Донбасу набув масового характеру і збільшується в міру прибуття нових
робітників".
Щоб утримати людей, до них стали застосовувати
кримінальні покарання за законами 1941 року. Відповідно, робітник, який самовільно пішов із підприємства, отримував строк від трьох до восьми
років. Лише за липень-серпень 1944-го влада покарала за цією статтею більше 30 тис. осіб.
З примусу
Вже в кінці 1943 року український уряд зіткнувся з тим, що темпи мобілізації
працівників для відновлення вугільної промисловості Донбасу знизилися. У деяких
районах Чернігівської, Запорізької та Сумської областей, як свідчать документи того періоду, влада взагалі нікого не змогла зібрати для відправки на схід.
Частково це пояснювалося розквітом хабарництва серед
місцевих уповноважених з мобілізації. Першим про це в грудні 1943-го повідомив
Іван Пугач, уповноважений Наркомвугілля
СРСР. У листі Сергію Бережному, завідувачу вугільним відділом ЦК української
компартії, Філін вказав: "Хабарництво процвітає в Харківській і Полтавській
областях".
Вже в кінці 1943 року український уряд зіткнувся з тим, що темпи мобілізації
працівників для відновлення вугільної промисловості Донбасу знизилися
Наприклад, якийсь Федір Поляков, уповноважений із мобілізації Зачепилівського району
Харківщини, був невимогливий - брав все: самогон, курей, сушені яблука,
соняшникову
олію. Тих, хто давав
хабар, він з метою конспірації довозив до збірного пункту в Краматорськ, а там
вже відпускав по будинках.
Аналогічно діяв
колега Полякова з Лубен Полтавської області, який за хабарі звільняв від
мобілізації жінок, що працювали на рядових посадах в окупаційних
адміністраціях, або повій. Адже
саме вони повинні були бути в перших рядах відновників важкої промисловості.
Зі ще
більшими труднощами влада зіткнулася на заході, в Галичині.
Українські повстанці активно поширювали серед місцевого
населення інформацію про ті
жахливі умови, якими підприємства Донбасу зустрічають
працівників. Регіональні органи влади активно залучали сили безпеки до
фізичного знищення подібних антиагітаторів, свідомо відмовившись від примусової
мобілізації місцевого населення. Але зовсім уникнути "вербування" в робочі вони не змогли.
Спецкомісія ЦК української компартії ще за
підсумками 1944 встановила, що в деяких районах Дрогобицької області (сьогодні
- південна частина Львівської області) при наборі людей для промисловості і
транспорту місцева
влада не
намагалася
пояснити населенню всі вигоди такої праці,
а насильно відвозила
потенційних працівників.
Українські повстанці активно поширювали серед
місцевого населення інформацію про ті
жахливі умови, якими підприємства Донбасу зустрічають
працівників
Схожої схеми органи влади дотримувалися й надалі.
Влітку 1946 року в селах Добромильського і Рудковського районів Дрогобицької
області за вказівкою місцевого обкому партії регулярно проводилися збройні
облави на сільське населення з метою його трудової мобілізації.
"Вербувальники" здійснювали нальоти на
церкви під час
богослужіння, обходили будинки. Захоплених людей, серед яких були і хворі, і
багатодітні матері, під конвоєм відправляли в райцентри, де "заробітчани"
в ізоляторах очікували посадки на поїзди, що йдуть на схід.
Аналогічно
завзяті "вербувальники" діяли в селах Івано-Франківської (тоді -
Станіславської) області, на Сумщині, Київщині та в інших регіонах Центральної
України. У відповідь селяни, згадуючи окупаційний досвід ухилення від
примусових робіт у Німеччині, тікали.
Показовою стала історія з жителями Прилук, яких у
грудні 1943 року відправили на Донбас ешелоном. У вагони влада завантажила 1.018 осіб,
але до кінцевої станції доїхали 854 робітники.
По засіках
Бачачи, що людей все одно не вистачає, влада з
другої половини 1944 року стала
залучати робочу силу з колгоспів на договірних засадах. Уряд УРСР спільно з
Наркоматом вугільної промисловості розробив правила співпраці шахт і сільрад.
Кожен колгосп повинен був направляти на Донбас на
півроку-рік по одному-двоє робітників із села без права дострокового відкликання. У свою чергу вугільні трести забезпечували
цих працівників зарплатою, житлом, постільною білизною, спецодягом та харчуванням. Люди з одного села чи
району повинні були працювати разом.
Кожен колгосп повинен був направляти на Донбас на
півроку-рік по одному-двоє робітників із села без права дострокового відкликання
Колгоспниками влада не обмежилася. На шахти стали повертати людей, які
працювали там до війни. Наприклад, за постановою ДКО від 26 жовтня 1943 року з чинної армії на підприємства Донбасу
відправили 600 інженерно-технічних працівників, які раніше працювали у вугільній
промисловості.
Людей все одно не вистачало, і влада пішла
перевіреним шляхом - стали використовувати працю злочинців. На Донбасі поруч із фронтовиками працював
"спецконтингент" - люди, які служили німцям, а також
військовослужбовці Червоної армії, які побували в полоні. Донбас підіймали з руїн і військовополонені. Станом
на червень 1945-го в Україні на роботах із
відновлення
важкої промисловості працювало майже 500 тис. німців.
Титанічні зусилля принесли плоди. До кінця війни на
Донбасі відновили роботу 123 великі шахти і 506 середніх і малих. За два
останніх військових роки
вони видобули 64 млн тонн
вугілля, що дало можливість регіону знову посісти перше місце в країні за видобутком цієї корисної копалини. Крім того, до
результату світового конфлікту на металургійних заводах України робітники
відновили функціонування багатьох доменних і мартенівських печей, і ці
підприємства змогли дати 23% довоєнної вироблення чавуну і сталі.
І все одно повне відновлення східноукраїнської
промисловості було ще попереду.
***
Цей матеріал опубліковано в №49 журналу Корреспондент від 14 грудня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.