20 вересня в Національному художньому музеї в Києві відкривається перша масштабна виставка художників-сімдесятників Тихий протест 70-х. На її підтримку на сайті Корреспондент.net проходить спецпроект, у рамках якого українці діляться спогадами про життя в 70-х роках.
Розповідає Ернеста Семенівна Ємельянцева, 76 років, пенсіонер. У 70-х - завідувачка книжковим магазином Київкниготорг:
"Сімдесяті - це роки тотального дефіциту. Тоді не існувало слова купити, тільки дістати. Діставати доводилося все: від туалетного паперу до щойно випущеного автомобіля Жигулі. Людину, яка могла щось дістати, поважали і цінували.
Фото надане організаторами проекту
Поїздка в Яремче від Книготорг
Я завідувала книгарнею. У той час був книжковий бум. Книги колекціонували навіть за кольором. Дуже престижним вважалося мати свою бібліотеку, яка прирівнювалася до вигідного капіталовкладення. При цьому ми повинні були задовольняти запити не тільки простих радянських громадян, членів товариства книголюбів і т.д., але і ВБРСВ (Відділу з боротьбі із розкраданням соцвласності) з його, повірте, немаленькими запитами. Книг було мало, охочих їх отримати - багато. У підсумку біля магазину передплатних видань навіть вночі стояли люди. Квитки на виставку, в музей або в кіно ми діставали тільки за книги.
Читайте також у рамках проекту Тихий протест 70-х:
Перейдемо до прикладів. Всіма правдами і неправдами ми купили Жигулі. Не нові, з рук. Радість була неймовірна. Тут же сіли та поїхали. На Лівобережній, біля молокозаводу, стояв шлагбаум. Чоловік в ейфорії його не помітив і протаранив. Із будки вискочила стрілочниця, потім вибігли ще два працівника. Один, видно, старший. Почали погрожувати нам міліцією, дзвінком на роботу, в обком... Чоловік стояв мало не плачучи, а я підійшла і тихо запитала у старшого : "Скажіть, книги вас цікавлять?" Він заспокоївся і сказав: "Три комплекти Дюма. Три мушкетери". І все закінчилося благополучно: заплатили 40 рублів за новий шлагбаум, привезли Дюма - і жодних проблем. Зауважу, що дістати в ті роки твори французького класика було дуже важко. Спочатку довелося б здати 20 кг макулатури, потім отримати талони, дочекатися, поки книга з'явиться в магазині, й тільки тоді купити її за 1 рубль 34 копійки.
Фото надане організаторами проекту
Велика рідкість - листівки з рецептами та порадами з прикраси столу
Пам'ятаю ще один випадок. Новий, 1976 рік, ми вирішили зустріти в Полтаві, звідки я родом. Для святкового столу належало дістати продукти. Особливо всі раділи індичці, яка коштувала 1 рубль 80 копійок за кілограм. Її тоді не обробляли - цілком упаковували в газету (іншої упаковки просто не було), приносили в магазин і натомість тут же забирали добре упаковані книги.
Сайт Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу [email protected] з позначкою Згадати 70-ті.
Новий рік зустріли. Першого січня виїхали раніше (я другого здавала звіт в бухгалтерію). У цей день йшов дощ, який обертався на асфальті на лід. Ми їхали на малій швидкості. Попереду побачили автобус Полтава-Лубни. Він був повний, йшов тихенько. Вирішили обігнати. У результаті автобус розвернуло. Ми опинилися в кюветі. Усі живі. Чоловік із сином залишалися чекати міліцію, яка відтранспортували б машину в Лубни. А мені потрібно було в Київ. Стоїмо. Розмірковуємо, що робити. І тут зупиняються Жигулі. У машині сиділа ціла сім'я, мене запитали: "Вам до Києва?" У дорозі мені кілька разів ставало погано. Вони зупинялися, заспокоювали. Довезли до самого будинку. А грошей, і навіть книги, взяти навідріз відмовилися. Прощаючись, голова сім'ї дав мені шматочок картонки, на якій була написане їхнє прізвище. Дякую вам, товаришу Кухарів! Зараз ніхто б не зупинився. Чи не довіз би.
Фото надане організаторами проекту
Фото надане організаторами проекту
Секрети гарної кухні - дуже рідкісна книга, що містить цінні поради
А в Лубнах у міліції все торованим сценарієм. Чоловік подзвонив, продиктував список. Я сформувала посилку. На 200 рублів! Це при вартості книг з 1,34 , 1,50 - до 2 рублів.
Окрім книг, у Київкниготорзі продавали ще й канцтовари. Вони теж вважалися дефіцитом. Зараз, напевно, не знають, що таке копірка-папір, який вставляли в кожну друкарську машинку. Випускали її в Ризі. Мене і товарознавця Олену послали на Ризьку базу канцтоварів налагодити стосунки та роздобути договір на поставку. Там наші книжки вже не проходили. У Латвію ми повезли київські торти, цукерки і, звичайно, спотикач, горілку з перцем та інші українські напої. Поїздка виявилася успішною. Привезли і копірку, і хороші чеські олівці, які були у величезному дефіциті. Не забули купити і Ризький бальзам - найкращий подарунок для керівника, і найзатребуваніші продукти - шпроти. Ці модні консерви просто так не їли, зберігали роками, берегли на свята або для дорогих гостей. Якось приїхали до нас родичі з Полтави. Попередити або зателефонувати вони не могли - у нас не було телефону. Поїзд прийшов у 22:20, до нас вони дісталися після одинадцяти. Щоб нагодувати гостей, я відкрила привезені з Прибалтики шпроти. Родичі, як тепер кажуть, були в шоці. По-перше, в холодильнику є шпроти. По-друге, я не пошкодувала відкрити їх просто так. По-третє, виставила Ризький бальзам. У Полтаві в колі моїх рідних і знайомих цей випадок передавався з уст в уста: "У неї навіть вночі шпроти є!"
Фото надане організаторами проекту
У Сочі поставили фотокабінках , і на пляжі вишикувалася величезна черга
Через відсутність засобів зв'язку відбувалися смішні випадки. Наприклад, якось у понеділок, мій вихідний день, я пішла за продуктами. Приходжу - в двері сповіщення про телеграмі. Біжу на пошту. Серце вискакує. Перша думка: "Щось сталося! " Прибігаю, читаю: "Купи епоксидку. ОБЗ. Ц.б". Чоловік не знав, як повідомити, що йому потрібна епоксидна смола. Він прийшов би після шести, а до того часу всі магазини би вже закрилися. Чому він склав такий загадковий текст? Усе просто - кожна буква коштувала грошей. Слово "обов'язково" було дуже довге, тому він написав "ОБЗ". А "Ц.Б." це "Цілую. Борис". Я дуже пишалася тим, який у мене кмітливий і економний чоловік.
У чергу на встановлення телефону ми стояли 19 років. Перший телефон в будинку на 162 квартири поставили кореспонденту АПН (Агентство друку Новини). Усі дуже заздрили, але бігли до нього тільки в крайньому випадку: викликати швидку або коли якесь нещастя сталося. Потім телефони почали ставити інвалідам війни, ветеранам, а після - всім іншим.
Фото надане організаторами проекту
Ернеста Ємельянцева: Теплохід Казахстан, наша подорож по Чорному морю
Яскравим спогадом про 70-і став концерт Денні Гудмана. Увесь Київ хотів потрапити на його виступ: послухати і побачити. Ми вважали, що негрів дуже пригнічують в Америці, що вони такі нещасні. Якщо траплялася несправедливість, говорили: "Що ж це таке? Ми хіба в Америці живемо? Ми ж не американські негри!" Хоча насправді думати так було смішно: у Штатах панувала гласність, у нас же багато що було під забороною. Наприклад, фільм Рязанова "Гараж" заборонили відразу ж після виходу. Пам'ятаю, як заступник директора Будинку кіно, за сумісництвом голова товариства книголюбів, запросив нас на закритий показ. І ми дивилися "Гараж" десь у гаражі. Це було щось! Насилу ми діставали платівки Beatles, слухали "Голос Америки", який сильно глушили.
Фото надане організаторами проекту
Ернеста Ємельянцева: Заміж за Бориса я виходила в дуже модних у 70-х чоботях-панчохах
Схожа ситуація склалася і з концертами Володимира Висоцького. Ніхто їх не рекламував, люди передавали один одному інформацію, як сарафанне радіо. Якось подзвонили знайомі: "У Будинок культури КПІ приїжджає Висоцький". Глядачів набилося повний зал. Володимир Семенович співав із таким надривом, із такою енергетикою, що навіть погана акустика ніяк не впливала на силу його голосу. Під "Помедленнее, кони" плакав уся зала. Висоцький міг дозволити собі сказати нам те, чого ніхто не говорив. Він був голосом народу. Народу, який всього боявся. А цей чоловік не знав, що таке страх. Тому кожен хлопчик, який брав до рук гітару, починав відразу з Висоцького.
Як повідомляв Кореспондент.net, 20 вересня у Національному художньому музеї відкриється виставка Тихий протест 70-х. До експозиції увійдуть понад 120 робіт, більшість яких будуть виставлені вперше.
За словами куратора виставки Євгена Березницького, це перша системна спроба дослідити феномен українського мистецтва 70-х років 20-го сторіччя і відкрити глядачеві один з найменш вивчених періодів в історії української культури.
Сімдесяті - знаковий час в українській культурі, пов'язаний з іменами Сергія Параджанова та Василя Стуса, час всесоюзних будівництв - ЧАЕС , БАМу та індустріалізації Сибіру. Це період внутрішньої еміграції радянських громадян, час фарцовників, зачісок "під бітлів", потертих джинсів і бобінних магнітофонів із записами Володимира Висоцького (чиї напівофіційні концерти збирали тисячі глядачів). "Тихий протест..." - дзеркало епохи, можливість згадати, "як це було", і зрозуміти, чим жило покоління 70-х, кажуть організатори виставки.
Художники-сімдесятники брали участь в офіційних виставках, але багато з них йшли в андеграунд, створювали власне середовище і знаходили свого глядача на "квартирних виставках" .
Тихий протест 70-х представить найкращі живописні та графічні роботи (пейзажі, портрети, сюжетні композиції) понад двадцяти авторів, серед яких один з послідовних адептів "суворого" стилю Владислав Мамсиков, майстер ліричної картини Зоя Лерман, одеський нонконформіст Олег Соколов, засновник "панічного реалізму" Петро Беленок, метр натюрморту Валентин Реунов та інші. Виставка триватиме до 20 жовтня.
Сайт Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу [email protected] з позначкою Згадати 70-ті.