Головна
 

Корреспондент: Друга інформаційна. Під час Другої світової війни в Україні проводилася активна пропагандистська робота

Корреспондент.net, 11 липня 2014, 17:11
0
6009
Корреспондент: Друга інформаційна. Під час Другої світової війни в Україні проводилася активна пропагандистська робота
Німецька пропаганда зображувала нацистських солдатів як визволителів українців від радянської влади

У роки Другої світової на інформаційному фронті України розігрувалися гарячі битви. Фашисти підробляли листи остарбайтерів, більшовики масово друкували Кобзар, а націоналісти вчилися чути Південний Схід, пише Роман Клочко у №26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року.

До інформаційної війни нацисти підготувалися ґрунтовно. На території України пропагандою повинен був займатися спеціально створений батальйон U. До його складу входили сім груп – преси, активної пропаганди, культури, друкованої пропаганди, кіно, радіомовлення, а також керівна група.

Зі збережених документів, виявлених українським істориком Дмитром Титаренком, відомо, що працював батальйон з небаченим розмахом. Вже до кінця серпня 1942 року його «бійці» поширили на окупованій території 8 млн примірників друкованої продукції – плакати, брошури, листівки. Паралельно з цим пропагандисти взялися за пресу і кінематограф: під їхнім наглядом перебувало 47 видань і 70 кінотеатрів.

Головним завданням пропаганди було представити німецьку окупацію як звільнення України від більшовицького гніту. З цією метою в новій пресі публікувалися різні антирадянські та антисемітські матеріали.

Німецька антирадянська листівка

Охочих їх писати знайшлося чимало – адже за таку діяльність платили нехай і невеликі, але все-таки гроші. Редактори окупаційних газет отримували чіткі вказівки від влади: про незалежну Україну – жодного слова, критикувати розпорядження нової влади – боже збав. Та й у майбутнє, яке настане після війни, краще не заглядати.

З весни 1942 року на окупованій території почалося активне вербування працівників до Німеччини. Преса, кінематограф, радіо, наочна агітація – все це розповідало українцям про перспективи чудової і високооплачуваної роботи, яка чекає їх на просторах Рейху.

Одним з улюблених прийомів була публікація листів остарбайтерів рідним. У цих посланнях з чужини повідомлялося про сите і задоволене життя працівників у німецьких містах і селах. Основну увагу автори листів чомусь приділяли тому, як їх добре годують. Редакція однієї з газет пояснила це так – за більшовиків, особливо в 1932-1933 роки, люди жили недоїдаючи, тому постійно говорять і думають про їжу.

Від'їзд кожної партії заробітчан відбувався урочисто – поїзди прикрашали, на вокзалах грала музика, та й з людьми поводилися вельми коректно. Спочатку вся ця пропаганда дійсно впливала на українців, і люди їхали на заробітки добровільно. Правда, масового характеру виїзд так і не набув.

Німецькі пропагандисти всяляко розписували принади роботи в Німеччині для українців 

А невдовзі від остарбайтерів полетіли вже справжні листи на батьківщину, де повідомлялося: робота в Німеччині сильно відрізняється від того, що пишуть у газетах. Ряди охочих помітно порідшали, і вже з осені 1942-го людей стали вивозити примусово.

Однак пропаганда на цьому не закінчилася. Замість листів публіці стали влаштовувати зустрічі зі справжніми остарбайтерами, які розповідали своїм землякам про райське життя в Німеччині.

І все ж реальність виявилася сильнішою за пропагандистські прийоми. Ніякі засоби інформаційної війни не могли приховати поразки на фронті, яка з кожним днем ставала все ближчою. Ну а з початком військових дій на території України діяльність батальйону пропаганди взагалі втратила сенс.

СРСР: Газети вголос

Здавалося б, більшовики, з їхнім досвідом пропаганди, повинні були перевершити будь-якого суперника. Проте особливими успіхами в інформаційній війні радянське керівництво спочатку похвалитися не могло. Командування Червоної армії вважало, що у війні головне – сила зброї, а не психологічний вплив на супротивника.

А цивільне населення заколисували розповідями про те, що якщо супротивник і нападе, то війна вестиметься на його території і без особливих втрат. Були й розрахунки на класову свідомість німецьких робітників і селян. Уже в перші місяці війни всі ці переконання розвіялися, як дим – армія змушена була відступати на схід, несучи величезні втрати, а у німецьких робітників і селян так і не прокинулося «класове чуття».

У цей складний період радянська пропаганда спробувала розбудити у народів СРСР патріотичні почуття. У випадку з українцями одним з таких способів стало використання імені та творчості Тараса Шевченка. Слова Великого Кобзаря зазвучали по радіо, в пресі, на плакатах, його ім'ям була названа одна з трьох радіостанцій, що здійснювали мовлення на окуповану територію.

Шевченко користувався популярністю й у фронтовиків. У квітні 1942 року український поет Павло Тичина писав, що з фронту до Спілки письменників України, до Академії наук та інших установ постійно надходили прохання вислати Кобзар. За роки війни радянські друкарні видали понад півмільйона екземплярів цієї книги! Цікаво, що по інший бік фронту ім'я Шевченка теж активно експлуатували, але вже в «антирадянському» образі.

Основну ставку в інформаційній війні радянське керівництво робило на радіо і друковану продукцію. Радіостанції, що були в підпорядкуванні Українського радіокомітету, здійснювали мовлення на окуповану територію 19 годин 35 хвилин на добу, з яких 6,5 годин займала ретрансляція московських передач, а решту часу – власне мовлення.

З акту перевірки роботи відомства комісією Всесоюзного радіокомітету, складеного в жовтні 1942-го, відомий репертуар українських радіостанцій. Слухачам зачитувалися зведення Радінформбюро, статті про героїзм на фронті, про звірства німців на окупованих територіях, про боротьбу партизанів з окупантами. Були спеціальні передачі для молоді і партизанів, випуски сатири і гумору. Частина ефіру призначалася для української діаспори в Америці.

З того ж документа відомі і критичні зауваження на адресу співробітників редакції радіомовлення. Передачі, що транслювалися по українському радіо, часто бували занадто довгими, що в умовах окупації було просто неприпустимо. Редакція постійно використовувала газетні статті, а от власної інформаційної продукції випускала мало. Також критику комісії викликала занадто мала кількість передач про боротьбу з німцями на окупованих територіях (близько 2 годин на місяць) і втрати окупантів на фронтах.

Не менше уваги радянські пропагандисти приділяли і друкованому слову. Газети, листівки, плакати скидалися з літаків, поширювалися партизанськими загонами і підпільними групами. З червня 1941-го по листопад 1942-го на захоплених українських землях було поширено понад 25 млн примірників газет і листівок, надрукованих на «великій землі».

Радянська поштова марка часів Другої світової війни 

Виготовляли агітаційну продукцію і самі партизани. Це були газети Партизан, Червоній партизан, Більшовик та інші, а також листівки зі зверненнями до населення. Займалися партизани й усною агітацією. У визволених, нехай і на короткий час, селах вони проводили звичні для радянських громадян мітинги і збори. А якщо дозволяли умови, то організовували і більш видовищні заходи. Наприклад, 23 лютого 1942 року Путивльський об'єднаний загін, яким командував Сидір Ковпак, провів військовий парад в селі Дубовина на честь дня Радянської армії і флоту.

З початком боїв на території України інформаційна війна вступила в нову фазу. Тепер аудиторією агітаторів сталі і німецькі солдати, яких закликали здаватися в полон, і бійці добровольчих частин, набраних німцями з місцевого населення, яких просили не зраджувати Батьківщину.

Зверталися і до місцевих жителів, закликаючи їх не відступати разом з окупантами. «Ніхто і не подумає карати вас за те, що ви залишилися в тих районах, в які прийшли німці», – заспокоювали громадян в одній з таких листівок. На жаль, реальність виявилася протилежною: на українцях, які не встигли евакуюватися в 1941 році, ще довго висіло клеймо «жили на окупованій території».

ОУН: битва з титанами

Українські націоналісти теж вели боротьбу за уми українців. Їм довелося битися навіть не на два, а на три фронти: з СРСР, польським підпіллям, а пізніше з Німеччиною.

Важливу роль у протистоянні Організація українських націоналістів (ОУН) відводила пресі. Інструкції, складені керівництвом організації перед війною, наказували брати під контроль всі видавничі структури, обладнання, фахівців. Центром видавничої діяльності став Львів, де розмістилися референтури (управління) пропаганди націоналістичних організацій.

Спочатку пропаганда здійснювалася через легальну пресу. Місцеве населення сприйняло появу «своїх» газет з ентузіазмом: люди охоче жертвували гроші на потреби редакцій і навіть за самі газети платили завищену ціну. Але така вольниця тривала недовго.

Офіційний журнал ОУН "Ідея і чин" видавався на українських землях у 1942-1946 роках 

Вже в липні 1941 року, після спроби проголошення незалежності України, почалися арешти членів ОУН. За ґрати потрапив і референт пропаганди Степан Ленкавський, який опинився в сумно відомому Освенцимі. Окупаційна адміністрація швидко взяла під свій контроль друкарні і розподіл паперу, а наявні газети стали зазнавати жорсткої цензури.

Але відмовлятися від своїх намірів оунівці, природно, не збиралися. Із серпня 1941-го їхня видавнича діяльність переноситься в підпілля. За короткий період вдалося створити цілу мережу пропагандистських осередків на українських землях. Це були групи з 3-5 осіб, які проводили агітацію серед населення, друкували і розповсюджували пропагандистську літературу.

З технікою у націоналістів проблем не виникло: про це організація подбала ще перед війною, накопичивши пристойні запаси друкарських машинок і портативного поліграфічного обладнання – ротаторів і склографів. На них можна було друкувати невеликі за обсягом матеріали – газети, листівки, декларації. А у разі загрози обшуку – швидко перевезти в інше місце.

З перших днів війни діяльність українських націоналістів вийшла за межі Галичини та Волині. У Центральну, Південну і Східну Україну вирушили так звані «похідні групи» – підрозділи, які повинні були створити осередки ОУН у цих регіонах і вести там пропаганду.

Протягом осені та зими 1941 року націоналісти створили свою підпільну мережу в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, і навіть у містах Донбасу – Сталіні (Донецьк), Маріуполі, Горлівці, Артемівську, Краматорську та інших. Незважаючи на погром, який незабаром влаштувало націоналістичним структурам гестапо, підпілля все одно збереглося і продовжувало свою діяльність до приходу Червоної армії.

Робота в незнайомих раніше регіонах змусила оунівців, як зараз модно говорити, «почути Південний Схід». Ідея незалежної України тут не була такою популярною, як на Заході, і її ще потрібно було правильно донести до людей.

Втім, не любили тут і тоталітаризм: людям, які пережили більшовицький терор, зовсім не хотілося знову опинитися в країні, де ними керуватимуть члени однієї партії. Щоб розширити свій вплив на ці землі, націоналістам довелося поступово перелаштовуватися на пропаганду демократичних цінностей, звертати більше уваги на соціальні питання.

Керівництво ОУН намагалося вести пропаганду і в радіоефірі, роблячи спроби привернути увагу не лише українців, а й народів СРСР і Західної Європи. Восени 1943 року почало свою роботу радіо Самостійна Україна. Підпільна «студія» розмістилася біля села Ямельниця Сколівського району на Львівщині.

Обслуговуванням радіостанції займалося від 20 до 25 осіб, у тому числі підрозділ служби безпеки ОУН. Керував ними співробітник референтури пропаганди Ярослав Старух, який уже встиг побувати в гестапівській в'язниці і був звільнений своїми соратниками.

Редакторами і ведучими передач стали люди з вищою або незакінченою вищою освітою. Серед них були й іноземці: так, передачі англійською, французькою та німецькою вів випускник Антверпенського університету Альберт Газенбрукс – бельгієць, який втік з німецького полону і потрапив в УПА.

Цілодобово здійснювати мовлення на окупованій території було, звичайно ж, нереально. Тому українські повстанці виходили в ефір кілька разів на день, а передачі тривали від кількох хвилин до півгодини. Ведучі встигали не тільки передавати новини з фронту й України, але працювати «діджеями» – для слухачів програвали українські пісні, записані на патефонні платівки.

Радіостанція Самостійна Україна перебувала під постійною загрозою знищення. У липні 1944 року тут висадився радянський парашутний десант і спробував демонтувати устаткування. Але повстанцям вдалося відстояти своє радіо.

З приходом Червоної армії націоналісти вирішили зробити перерву в роботі станції. Але вже наприкінці 1944-го в ефірі знову зазвучали позивні Самостійної України. А через кілька місяців, у квітні 1945-го, нова влада таки вийшла на слід підпільного радіо.

Два підрозділи НКВС взяли станцію з боєм, знищивши все обладнання, але живою зуміли взяти лише одну людину – того самого Газенбрукса. Додому, до Бельгії, він повернувся лише в червні 1953 року, відсидівши майже 10 років у радянських таборах. Але на батьківщині цей «послужний список» ні на кого враження не справив: Газенбрукса ще довго вважали ... радянським шпигуном.

***

Цей матеріал опубліковано в № 26 журналу Корреспондент від 4 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах