RU
 

Корреспондент. Герой без пафосу. Новий фільм Анджеліни Джолі

Корреспондент.net,  11 лютого 2015, 11:10
0
365
Корреспондент. Герой без пафосу. Новий фільм Анджеліни Джолі
Фото: Universal Studios
Готуючись до зйомок, у жовтні 2013 року Анджеліна Джолі зустрілася з Луї Замперіні, якому на той час було 96 років

Корреспондент одним з перших подивився нову режисерську роботу Анджеліни Джолі.

Незламний – байопік про великого бігуна і бомбардира ВПС США Луї Замперіні, який протримався 47 днів в океані і вижив в таборі для військовополонених.

Кажуть, красива жінка помирає двічі: один раз як усі, а до цього – коли перестає бути красивою, пише Анна Давидова у №3-4 журналу Корреспондент від 30 січня 2015 року. На жаль, жорстока правда. Особливо якщо ця красива жінка – актриса, чий успіх у першу чергу ѓрунтується на зовнішніх даних. Після 50 у Голлівуді затребуваними залишаються переважно ті, хто із самого початку прославився завдяки таланту, а не екстер'єру: досить згадати Меріл Стріп, Дайан Кітон, Сьюзан Сарандон, Джуді Денч, Сігурні Вівер.

Анджеліна Джолі не з таких. За винятком кількох картин на кшталт Джиа (1998) або Перерване життя (1999, Оскар за найкращу жіночу роль другого плану) вона запам'ятовувалася скоріше своїми приголомшливими формами й обличчям упалого ангела, ніж видатною акторською грою. При цьому Джолі ніяк не можна назвати пустоголовою лялькою: вона багаторічний посол доброї волі ООН, засновниця безлічі благодійних фондів, кавалерственна дама Великобританії.

Усвідомлюючи, що в червні цього року їй виповниться 40 років, Джолі все частіше говорить про те, що «було б добре перестати зніматися – я щаслива, коли знімаю сама». Актриса вже зараз робить все, щоб виглядати у режисерському кріслі органічно.

Новий фільм Джолі, Незламний, здається, покликаний остаточно закріпити за нею прізвисько «Клінт Іствуд у спідниці»

Режисерський дебют відбувся у 2011-му з драмою В краю крові і меду про стосунки між сербом і боснійською мусульманкою на тлі війни в Боснії. Картина отримала в цілому непогані відгуки критиків. А новий фільм Джолі, Незламний, здається, покликаний остаточно закріпити за нею прізвисько «Клінт Іствуд у спідниці».

До речі, сам Іствуд знімати кіно почав, коли був трохи старшим, ніж зараз Джолі: трилер Заграй мені туманно (1971) він зняв у 41 рік. Зараз 84-річний Іствуд – володар чотирьох Оскарів у номінаціях Найкращий режисер і Найкращий фільм року: він визнаний майстер жорстких психологічних драм про людей, які зуміли вистояти незважаючи ні на що. І Джолі ця тема більш ніж близька.

Кола пекла

Незламний – це велика справжня історія, за яку взялися чудові сценаристи: глави журі майбутнього Каннського кінофестивалю, брати Ітан і Джоел Коени, а також Річард Лагравенезе і Вільям Ніколсон.

Луї Замперіні (Джек О'Коннел) – син італійських емігрантів, у якого були всі шанси стати банальним вуличним бандитом. Але замість цього хлопець, який відкрив у собі талант легкоатлета, став зіркою спочатку шкільної, а потім університетської команди з бігу.

У 1936 році Замперіні фінішував восьмим у бігу на 5 тис. м на Олімпіаді в Німеччині. Він вважався надією США на Олімпійських іграх 1940 року в Токіо, але цим надіям не судилося збутися – почалася Друга світова війна. Ігри скасували, Замперіні пішов на фронт бомбардиром ВПС США і в підсумку за злою іронією долі все-таки опинився у заповітній Японії – як військовополонений.

Фільм Джолі починається із захопливої і страшної сцени повітряного бою, внаслідок якого бомбардувальник Замперіні «на чесному слові і на одному крилі» ледве дотягує до бази. Літак не можна відновити, і команді видають інший – у жахливому стані.

«Це все одно що управляти сараєм, сидячи в сортирі», – каже один з пілотів, перш ніж у машини відмовляють двигуни і вона падає в океан.

У катастрофі вижили троє – Замперіні, пілот Рассел Аллен Філліпс (Філ), який отримав поранення в голову, і Френсіс Макнамара (Мак). Зв'язавши два рятувальні плоти, вони рушили до, здавалося б, неминучої смерті.

У Незламному показаний їхній шлях по безкрайній тихоокеанській гладі: дивлячись, як поступово висихають тіла ще недавно міцних хлопців, як їхні обличчя вкриваються пухирями від нещадного сонця, а губи – кіркою, в якийсь момент перестаєш замислюватися, що дивишся кіно, переймаючись їх відчаєм, до якого все одно домішується дещиця нічим не мотивованої надії.

Солдати пережили напад акул, витримали страшний нічний шторм, під час якого Замперіні пообіцяв, якщо виживе, присвятити себе богу. На 33-й день не стало Мака. А на 47-й знесилених Луї і Філа знайшли японські військові – так, замість порятунку з пекла, хлопці потрапили в чергове його коло.

За великим рахунком відносно спокійно Незламного можна дивитися лише зі спойлерами: знання того, що головний герой виживе, якось примиряє з жорстокістю того, що відбувається.

Японець на прізвисько Пташка – комендант табору, куди потрапляє Замперіні, – патологічний садист, чиї нескінченні знущання над полоненим здаються абсолютно не мотивованими, якщо не замислюватися над їхнім внутрішнім змістом. Зломити чемпіона, олімпійця, не зламаного 47 днями океану, – чи це не виклик, це чи не задачка? Але вона виявляється Пташці не до снаги.

Вернися живим

Головна відмінність Незламного від багатьох схожих (у тому числі й українських) фільмів – принципова відсутність натужного громадянського пафосу. Замперіні не герой війни: він за великим рахунком і повоювати надто не встиг. Він не борець за демократію, громадянські свободи та інші корисні для душі речі, що б'є себе п'ятою в груди. Він просто сильна людина, яка бореться за своє життя. Але для нього це означає не одне лише фізичне виживання, але й збереження власної особистості, чи то пак її основоположних принципів, без яких він, навіть живий, вже не був би собою.

Головна відмінність Незламного від багатьох схожих (у тому числі й українських) фільмів – принципова відсутність натужного громадянського пафосу

Здається, в Незламному слово «Америка» звучить лише один-єдиний раз – коли Замперіні відмовляється зачитати в міжнародній японській радіопередачі пропагандистський текст. Відмовившись від ситого життя колабораціоніста, він без будь-якої патетики повідомляє своє рішення: «Такого говорити про Америку я не буду», – розуміючи, що ці слова прирікають його на повернення в табірну клітку до Пташки.

Полонений не плює в обличчя свого мучителя, не проголошує гучних промов і не кличе співтабірників на барикади. Він мовчки і покірно виконує всі вказівки, але робить це так, що жертва і кат немов би міняються місцями: Пташка мучиться від безсилля зламати його дух.

Кульмінація протистояння – сцена, де змучений в'язень тримає над головою величезну балку: варто впустити, і його розстріляють. Завдяки операторській роботі Роджера Дікінса кадр з тінню від балки і людської фігури викликає явні асоціації з розп'яттям Христа. І ця тема – добровільної жертви і прощення – є ключовою й у фільмі, і в долі самого Замперіні.

Після війни він виконав свою обіцянку, дану в океані, – став оратором-мотиватором, близьким до євангелістських рухів. Пізніше Замперіні відвідав Японію і зустрівся з табірними наглядачами, висловивши кожному з них своє прощення. А єдиним, хто відмовився від зустрічі з колишнім в'язнем, став Пташка.

Безумовно, у фільмі Джолі вистачає мінусів: це і безліч кліше на початку картини, і її явна затягнутість (стрічка триває 2,5 години), і натужно згадувана тема материнської любові (світлий образ місіс Замперіні вийшов абсолютно штучним), і фізичні дивацтва. Наприклад, нелегко повірити, що після того, як за наказом Пташки кожен (!) ув’язнений табору з усієї сили вдарив головного героя по обличчю, у того залишилися цілими всі зуби.

І при всьому цьому критики відгукуються про стрічку загалом позитивно. А рейтинг 7 з 10 на порталі IMDB свідчить про те, що і глядачі з ними згодні.

Як сприйме українська аудиторія фільм, що стартує в прокаті 5 лютого, передбачити складно. Безумовно, на тлі новин із зони АТО будь-яке кіно на військову тему здається дещо недоречним.

З іншого боку, можливо, саме цей фільм допоможе комусь поглянути на деякі речі під іншим кутом. Наприклад, на тезу «нас зливають». Самого Замперіні – не просто солдата, а чемпіона, спортивну зірку, – вживаючи популярну термінологію, «злили» без жодних сумнівів, спочатку підсунувши несправний літак, потім швидко відмовившись від пошуків бійців, які зазнали катастрофи (це вам не Врятувати рядового Райана), а потім взагалі офіційно оголосивши хлопця загиблим.

Кожен його вибір, кожне його відчайдушне «так!» життю незважаючи ні на що – свідчить лише про одне: людину «злити» неможливо, поки вона не «зіллється» сама

Але всі наступні події – кожен його вибір, кожне його відчайдушне «так!» життю незважаючи ні на що – свідчить лише про одне: людину «злити» неможливо, поки вона не «зіллється» сама.

«Коли я побачив їх – побіг до батьків, до моєї сім'ї, – я просто відчував, що повернувся живим. Ви знаєте, я був мертвий, і я повернувся живим», – згадував Замперіні про свої перші миттєвості на батьківщині після повернення з полону.

Замперіні помер 2 липня 2014 року у віці 97 років у своєму будинку в Лос-Анджелесі. На жаль, він так і не побачив фільм про себе, хоча і брав участь у його створенні: зустрічався з Джолі і навіть подарував їй талісман на удачу – золотий кулон-кросівок (один з особистих призів).

Зате свою Олімпіаду в Японії Незламний все таки пробіг. 81-й день народження Замперіні зустрів на вулицях Нагано з олімпійським факелом у руках. Як то кажуть – за вірою вашою.

***

Цей матеріал опубліковано в №3-4 журналу Корреспондент від 30 січня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: прокат
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Читати коментарі