ГоловнаШоу-бізнесКультура
 

Корреспондент: Інтерв’ю з режисером Поводиря

Корреспондент.net, 13 листопада 2014, 07:57
0
742
Корреспондент: Інтерв’ю з режисером Поводиря
Фото: Таїсії Стеценко
Олесь Санін у своєму фільмі не зробив жодного комп'ютерного кадру

Напередодні виходу в прокат свого фільму Поводир режисер Олесь Санін дав інтерв’ю Корреспонденту.

Він розповів, як збирається дати бій Бреду Пітту, і пояснив, чому не став знімати авторське кіно про Майдан, пише Анна Давидова у №44 видання від 7 листопада 2014 року.

Київський продакшен Pronto Film, що займався зйомками Поводиря, розташований у промзоні на Подолі, на самому березі Дніпра. Прямо поруч зі студією пришвартована біла яхта, на борту якої виведено назву – Романтик. Гарне місце для зустрічі з режисером, чий новий фільм, що виходить у прокат 12 листопада, повністю називається Поводир, або Квіти мають очі.

Важко було придумати більш поетичну назву для картини, що розповідає про зовсім не романтичний – навпаки, по-справжньому трагічний момент української історії – розстріл з'їзду кобзарів у Харкові в середині 1930-х. Ці події Олесь Санін показує очима хлопчика – сина американського інженера, який приїхав в УРСР допомагати будувати соціалізм.

Після загибелі батька сироту рятує сліпий лірник, і хлопчина стає його поводирем. У цього персонажа теж був реальний прототип: є відомості, що взимку 1934 року на залізничних шляхах дійсно була знайдена обморожена дитина, яка назвалася сином американського інженера. Правда, нічиїм поводирем вона не стала – загинула від тифу.

Кобзарство для Саніна – дуже особиста тема. Він сам грає на старосвітській бандурі і колісній лірі, вміє виготовляти музичні інструменти і перебуває в Київському кобзарському цеху під псевдонімом Олесь Смик.

- Кажуть, ви самі колись були поводирем у кобзаря. Вам зараз 42 роки, а отже, якщо це й було, то максимум років 30 тому. Невже тоді ще залишалися автентичні представники цієї культурної традиції?

- Не зовсім так – не можна сказати, що я був поводирем. Але так, ця тема зацікавила мене ще в старших класах. Я дізнався, що на Волині живе Іван Власюк, якого називали останнім лірником, і вирушив до нього в село. Коли я з ним познайомився, в Івана вже не було музичного інструменту – його колісну ліру забрали в музей. Але він все ще продовжував грати, хоч і на баяні. І тоді я загорівся ідеєю зробити для нього нову ліру. Пізніше, коли вже навчався в Києві, знайшов майстерню, зібрав інструмент і знову вирушив до Власюка, але приїхав вже на його могилу ...

У Київському кобзарському цеху моїм учителем був Микола Будник, який перейняв традицію від Георгія Ткаченка – одного з небагатьох кобзарів, які уникли тих репресій, про які розповідає мій фільм. Але під них потрапили його вчителі.

- В радянські часи ця тема була під забороною.

- Але історія про кобзарський з'їзд, що закінчився масовим розстрілом, все одно тихесенько обговорювалася. Тільки я в неї не вірю – точніше, не вірю, що кобзарі пішли туди добровільно. Так, когось обдурили: пообіцяли видати дозволи грати на вулицях. Адже міліція їх заарештовувала. [Борючись з «кобзарським націоналізмом», ЦК ВКП (б) видала чотири постанови – Про заборону жебрацтва, Про обов'язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС, Про затвердження репертуару в установах народного комісаріату освіти і положення Про індивідуальну музично-виконавську діяльність.]

Пряма заборона сприймалася суспільством досить агресивно – втім, як і зараз. Адже заборона – це прояв слабкості. Але з кобзарями так нічого і не вийшло

Спочатку кобзарів всіляко намагалися ввести в систему радянських інститутів, навіть спеціально Думу про сокола Сталіна написали – співайте, мовляв, хто ж вам заважає. Пряма заборона сприймалася суспільством досить агресивно – втім, як і зараз. Адже заборона – це прояв слабкості. Але з кобзарями так нічого і не вийшло: були арешти, звинувачення в націоналізмі, бродяжництві й іншому. І з часом все це перетворилося вже на тотальні неприкриті репресії.

Крім ідеологічного вони мали і практичний бік: ну кому потрібні сліпі? Валити ліс вони не можуть, а в тюрмі їх потрібно годувати. І фізичне знищення було дуже прагматичним рішенням. В ситуації, коли голодом були виморені цілі регіони країни, вбивство такого незначного числа людей пройшло непоміченим. Але при цьому воно мало величезне значення, адже кобзарі були носіями історії, пам'яті, справжніми живими музеями і храмами.

- Ваш фільм був готовий ще рік тому. Чому прем'єра тільки зараз?

- Все почалося з того, що ми не могли отримати прокатне свідоцтво: то не було ручки, то папірця, то чиновника – звичайна історія. І так тривало кілька місяців. Ми чекали, чекали ... Дійшло до того, що я вже був готовий стати першим піратом власного фільму!

Ми шукали якісь можливості, фестивалі, але тільки почали впритул цим займатися, як сталася революція. І тут вже було не до кіно – ні до свого, ні до якогось ще. Ми взяли камери і почали знімати Майдан, сім'ї перетворилися на якісь волонтерські організації – все як у всіх. А потім ... Потім з'явилося відчуття того, що картина стала не те щоб складною для сприйняття – скоріше вона пройшлася б по оголених нервах.

- Але ж нерви і зараз оголені – війна ж, по суті, не закінчилася.

- Так, не закінчилася. Зате ми зробили якісь висновки для себе, досягли якихось перемог, навчилися себе цінувати. Ми зрозуміли, що ми разом. Усвідомили свої загальні цінності – те, що ми любимо, що ненавидимо, чому навчаємо своїх дітей, за що готові померти. Це і називається культура. У нас з'явилося не просто населення, яке живе на певній пострадянській території, а народ. Загалом, фільм не змінився – змінився глядач.

- Ви знімали на Майдані як простий оператор для іноземних телеканалів. Режисер з ім'ям, велика людина – як так?

- І що? Там були всі люди з ім'ям – тільки кому яке діло до твого імені в такій ситуації? Знімати там щось заради власної слави – для мене це було неможливо. Той самий Вавілон'13 – інша справа: це не авторські роботи, там не написано, хто режисер. Зняті ними кадри потрясали тоді і потрясають зараз – це наша історія свободи.

І ще один момент. Знаєте, в чомусь я просто ховався за камеру. У мене є спортивна і навіть військова підготовка. Але при цьому я розумів, що я слабка людина – слабка в тому сенсі, що не можу вдарити іншу. Я дуже поважав людей, які могли це зробити. А я – ні: моя моральна проблема – я не можу бити іншу людину. Не можу взяти камінь, палицю або пляшку із запальною сумішшю. Насильство веде лише до насильства.

Коли ти береш в руки камеру, ти теж там стоїш, ти теж захищаєш, ти робиш потрібну справу, але при цьому не йдеш врозріз зі своїми переконаннями

І коли ти береш в руки камеру, ти теж там стоїш, ти теж захищаєш, ти робиш потрібну справу, але при цьому не йдеш врозріз зі своїми переконаннями. От ви сказали «велика людина». Так, я велика людина – я такого розміру, що можу прикрити собою двох-трьох людей, і це важливо. А на початку подій на Майдані, коли камер ще боялися, журналісти й оператори в принципі були своєрідним буфером між демонстрантами і міліцією.

Пізніше, звичайно, все змінилося. Але як ти в такий час можеш бути вдома? Або думати: «Ну, зараз я зніму свій авторський фільм про Майдан». Для мене це дикість. Але я знаю, що багато хто сприймає по-іншому. Можливо, це неправильно для професії. Але правильно для мене.

Ймовірно, не варто так говорити, але мені набридло. Я не хочу так більше жити. Для мене, як і для багатьох, правда стала щитом

Ймовірно, не варто так говорити, але мені набридло. Я не хочу так більше жити. Для мене, як і для багатьох, правда стала щитом.

- Ви робите багато чого з того, чого більшість оминула б. Зокрема, відшукали для зйомок одного епізоду Поводиря раритетну камеру Parvo Debrie. Воно того варте?

- Фільм починається з показу кіножурналу про американський трактор – така пропагандистська радянська агітка. І цей кіножурнал ми дійсно знімали на Debrie. Кажуть, що це саме та камера, з якою працював Дзига Вертов [один із засновників документального кіно, чий фільм Людина з кіноапаратом (1929) вважається однією з найвидатніших документальних стрічок в історії]. Не знаю, так це чи ні, але модель у нього дійсно була така сама. Ми знайшли цю камеру в Едуарда Тімліна – оператора, викладача, відомого колекціонера такої техніки.

Чи варто було так «заморочуватися»? Знаєте, ми «морочилися» з приводу дуже багатьох речей – для нас був дуже важливий фактор справжності.

У нас знімався трактор № 4, який з американських запчастин зібрали в перший день роботи Харківського тракторного заводу. Він 50 років простояв на постаменті, а потім, коли завод був проданий, трактор, грубо кажучи, вкрали – зняли з постаменту і відвезли. І ось знайшлися ентузіасти, які, знаючи, що нам такий потрібен для фільму, його відновили – він їхав у кадрі!

Ми робили дуже багато чого з того, що зазвичай не робиться в «декораційному» кіно, – у фільмі немає жодного «комп'ютерного» кадру

Ще заради картини ми реконструювали старовинний потяг, відтворили вокзал. Ми робили дуже багато чого з того, що зазвичай не робиться в «декораційному» кіно, – у фільмі немає жодного «комп'ютерного» кадру.

- Але навіщо?

- Якби я відтворював епоху на комп'ютері, то результат виглядав би як «кіно-кіно» – ну, немов Володар кілець. Тільки Володар кілець – це ж не історія реальності.

Ось всі питають: «Навіщо ти зібрав майже 200 незрячих людей? Можна ж було просто лінзи масовці надіти». Тільки питають рівно доти, доки не побачать усе в кадрі. Звичайно, з лінзами було б простіше, але справжні сліпі – вони ж рухаються по-іншому. У них все по-іншому! І це принциповий момент – фіксувати правду.

У нас є маленька сцена, де з актриси Ольги (Джамала) ліплять скульптуру. Всі знають, що для пам'ятника Тарасу Шевченку в Харкові – де Кобзаря оточують герої його поем – позували актори театру Березіль Амвросій Бучма, Наталія Ужвій та ін. Але прообраз одного персонажа – комсомолки з книжкою – завжди був загадкою. Так, Шевченко не писав про комсомолку, але ось вона – стоїть прямо біля підніжжя його кам'яної фігури. І ми знайшли легенду, що дає відповідь на це питання: відповідно до неї, комсомолка – це ще одна актриса театру, яку недолюблюють колеги (саме її грає Джамала).

У фільмі епізод зі скульптурою – крихітний. Але цю скульптуру по-справжньому ліпив народний художник України. Є маленькі сцени – 20 с, 30 с, – на які пішли місяці роботи.

Ми зробили більше 20 музичних інструментів – не декорації, не реквізит. А після зйомок віддали їх сліпим, які у нас знімалися. І ті почали вчитися грати. Їхнє життя набуло сенсу: вони не просто збирають розетки в УТОСі – тепер у них є щось більше. Адже чому серед кобзарів було стільки незрячих? Бо ці люди вміють бачити світ серцем. Їм все одно, як людина виглядає, багата вона чи бідна, – вони оцінюють зовсім по-іншому.

- Прагнучи до «справжності», ви вибрали на головну роль американця Антона Гріна. Де ви його відшукали?

- На кастинг подавалося близько 2 тис. дітей. До мене дійшло щось близько сотні, але вийшло так, що за тиждень до зйомок у нас ще не було головного героя. Я знову повернувся до всіх цих відборів, електронних листів і знайшов цього диво-Антона, який приїхав до нас з Детройта. У нього бабуся з України, він бував тут на канікулах, але про країну майже нічого не знав. Мову розумів, хоча майже не розмовляв. А через три місяці зйомок для нас несподівано стало проблемою, що у нього фактично зник акцент. В Антона чудовий слух: батьки – музиканти, сам теж займається музикою. І він схоплював звучання мови просто на льоту.

Чому був потрібен хлопчик-іноземець? Адже ви завжди впізнаєте іноземця – за поглядом, за усмішкою, за іншою реакцією на якісь звичні нам речі, за зосередженістю, з якою він намагається зрозуміти чужу мову. І це дуже складно, майже неможливо зіграти.

Хоча Антон надзвичайно обдарований – справжній актор. Перед тобою стоїть звичайний сучасний хлопчик десяти років, американець – зі своїми якимись гаджетами, іграми. Але ось перший дубль, і – клац! – він перетворюється на зовсім іншу людину з іншого часу. Щоразу для нас це була загадка.

- Сьогодні ваш фільм з американським хлопчиком висунутий від України на приз Американської кіноакадемії. Але автори іншого кандидата – фільму Плем'я – називають рішення українського оскарівського комітету заангажованим.

- Я не коментую цю тему. Я не брав участі у всіх цих суперечках у фейсбуці, в цьому #ShitBucketChallengeUkrainianFilm, або як це назвати. Хлопці перейшли всі межі професійного спілкування, образили дуже багатьох людей. Скажу одне: час покаже.

- Час може показати ще ось що: донині жоден український фільм не окупився в прокаті – максимально наблизилися Тіні незабутих предків, але, здається, навіть у них не вийшло. Ви сподіваєтеся це переломити?

- Сподіваюся не я – сподівається прокатник. Був тестовий перегляд в Рівному. Не найбільше місто – сеанси в одному кінотеатрі, в одному залі, по одному на день. Ми зробили тижневий прокат, і заповненість залів була 90%. І так на кожному показі. На ОМКФ – два аншлаги, на благодійному Тижні українського кіно на допомогу Олегу Сенцову – 600 осіб у залі на 400 місць. Так що так, у прокатника великі надії. Він хоче довести, що українське кіно може бути конкурентоспроможним.

Мені просто соромно ходити і розповідати: «Ми не змогли, тому що...» – і далі довгий список чому. Якщо з цим не боротися, нічого не зміниться. Не хочу все життя говорити, чому не вдалося. Навіть якщо не вдасться, хочу спробувати

Я для себе прийняв рішення – хочу знімати кіно для людей. Адже для чого ще цим займатися? Я багато чого вмію – можу робити музичні інструменти, малювати, ліпити, знімати рекламу. Але мені просто соромно ходити і розповідати: «Ми не змогли, тому що ...» – і далі довгий список чому. Якщо з цим не боротися, нічого не зміниться. Не хочу все життя говорити, чому не вдалося. Навіть якщо не вдасться, хочу спробувати.

Знаю, що виходжу на ризикову територію: в цьому ж кінотеатрі в сусідньому залі буде йти Бред Пітт, термінатори, трансформери – все що хочеш. Я пішов в цей світ і розумію, що можу отримати по морді. Але якщо ми з цією історією вистоїмо, буде легше.


Цифри Поводиря
 
Амбіційний проект Олеся Саніна зажадав нестандартних рішень і великих ресурсів
 
10 років
знадобилося, щоб Поводир з режисерського задуму перетворився на фільм: здебільшого, робота сповільнювалася через труднощі з фінансуванням
 
87 днів
 
зайняв безпосередньо знімальний процес
 
7 км залізної дороги
 
було відновлено, щоб зняти епізоди з ретропоїздом
 
200 незрячих
 
приблизно стільки сліпих з усієї України зіграли у фільмі бандуристів. Серед них, зокрема, бронзовий призер Паралімпійських ігор - 2004 Ігор Засядкович, якого можна побачити в сцені бійки між кобзарем та енкаведистами
 
6 кінотеатрів
 
демонструватимуть Поводиря зі спеціальним тіфлоперекладом для незрячих. Це СінемаСіті в Одесі, Мультиплекс Аврора в Запоріжжі, Мультиплекс Караван у Дніпропетровську, в Харкові, Кінопалац у Львові та Оскар (ТРЦ Gulliver) в Києві
 
Дані інформаційно-довідкової служби Корреспондента

***

Цей матеріал опубліковано в №44 журналу Корреспондент від 7 листопада 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: журнал Корреспондентпрокатрежисер
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах