RU
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net в рамках офіційної партнерської угоди з Deutsche Welle

Жовті фіранки та синя скатертина: хто в Луганську чекає на УкраїнуСюжет

Українська служба DW,  22 січня 2021, 16:39
0
618
Жовті фіранки та синя скатертина: хто в Луганську чекає на Україну
Фото: Reuters
Луганськ взимку (2017 рік)

Чи всі ті, хто залишився на непідконтрольному Донбасі, сепаратисти? Хто у Луганську вивчає українську? Мешканка окупованого міста розповіла про сподівання та страхи тих, хто залишився в ОРДЛО.

Світлана з Луганська погодилася на розмову з DW лише на умовах повної анонімності - без вказівки на її справжнє ім'я та без даних, за допомогою яких її можна було б ідентифікувати. Така обережність не безпідставна: на окупованому Донбасі навіть звичайне спілкування з журналістами іноземних медіа може бути інтерпретоване самопроголошеними органами як "державна зрада" або "шпигунство".

В умовах, коли потрапити в ОРДЛО практично неможливо ні українським, ні західним журналістам, поодинокі суб'єктивні розповіді таких людей, як Світлана, - одна з небагатьох можливостей зазирнути в реальність окупованого Донбасу, де сім років діє комендантська година, а вираз "спустити в підвал" вже давно став сталим.

DW: Світлано, хтось у Луганську нині говорить українською?

Світлана: У місті ще є ті, хто розмовляє суржиком, але в основному це люди похилого віку. У шкільній програмі української мови не залишилося. Є лише можливість факультативу, котрий призначають "нульовим уроком" о 7-ій ранку, що триває 15-20 хвилин. Діти самі кажуть: ніж так вивчати українську мову, краще вже взагалі не вчити її в школі. Краще знайти репетитора - можна домовитися з учителями, які раніше викладали українську. Донька зараз сама вчить. Сказала, це краще, ніж так халатно ставитися до мови і принижувати її. З трьох десятків дітей у класі лише приблизно третина планують вступати у виші в Україні. Решта - в Луганську або в Росії.

А що сталося з вчителями української?

Багато з них тепер викладають російську. Одна колишня вчителька української мови досі говорить: "Українською це буде так і так, дітки, щоб ви знали". Вона дуже любить свій предмет і цього не приховує. Проте для того, щоб жити, їй довелося пройти курси і викладати російську. Зрозуміло, такі люди не говорять про це відкрито, але ж ми знаємо, хто є хто. Але такі не всі - є викладачі, які отримали російські паспорти.

Як війна відобразилась на дітях?

У 2014 році над будинком літали снаряди, коли Станицю бомбили, будинок ходором ходив. Але, слава Богу, не зачепило. Відтоді ми ненавидимо салют, донька досі лякається, хоча до війни це була радість. Все це відбилося на психіці дітей. Це вже не діти - вони ще у початковій школі навчилися, з ким можна спілкуватися, а з ким ні. У нас була ситуація в класі, коли вчителька попередила: "Дивіться, обережно, не все можна говорити, у нас у класі є різні діти і, на жаль, таких, як ви, мало". А раніше був дуже згуртований клас.

Ми не ходили на "референдум", навіть думки такої не допускали. А батьки деяких дітей з нами потім навіть не вітатилися.

Дехто вважає, що ті, хто залишились на окупованій території, - зрадники.

Ось ми - зрадники? Є категорія людей, які залишилися через певний збіг обставин. Таких небагато, відсотків 15-20, але вони є. У знайомого, наприклад, є мама - він за нею доглядає. Багато повертаються, тому що на підконтрольній території їм ніде жити. Ми спочатку теж виїхали, але не змогли там влаштуватися - потягнути житло і стартувати.

За Вашими спостереженнями, чого хочуть люди в Луганську - повернення в Україну чи входження у склад Росії?

Таких, як ми - хто розуміє, що відбувається, і чекає на повернення в Україну, - тут малий відсоток. Але такий же малий відсоток і тих, хто вірить у Російську Федерацію. Вони вже обпеклися, і на них, якщо чесно, зараз смішно дивитися. Сім років тому у них летіли бризки з рота, горіли очі, була агресія і вони були впевнені в своїй правоті. Такого вже немає. А основна маса така: куди їх нахилять, хто переможе, туди вони і підуть.

Чи вдасться, на Вашу думку, після реінтеграції знайти спільну мову з тими, хто воював на боці "ЛНР" або співпрацював з її органами?

Важко віриться, що вдасться знайти взаєморозуміння з тими, хто воював. Є такі, хто каже: "Я пішов воювати, тому що не було чого їсти". Тобто пішов вбивати, бо не було що їсти! А знайти роботу і не влазити у все це? Для них немає іншого шляху, окрім як втікати.

Але є й інші ситуації. Я знаю одну людину, розумний нормальний хлопець, працює в ЖКГ. Якось він каже: "Слухай, ти в курсі, що я тепер рецидивіст?" Я питаю: "У сенсі - ти чого?" Він каже, що принесли списки і сказали: "Зарплату отримувати не будете, якщо ось тут не розпишетеся". Так вони потрапили у "Мир Луганщины" ("громадський рух" "ЛНР", який очолює "глава республіки" Леонід Пасічник - Ред). Каже: "Мені ж родину треба годувати. Я ж нікуди не ходив, на жодні мітинги, а виїхати на підконтрольну територію тепер не можу". Така категорія людей теж є. Це комунальники, "Луганськвода". При цьому я на сто відсотків впевнена у цій людині. Таких потрібно повертати, тому що він нічого такого не підтримував, нікуди не ходив.

Є багато немісцевих - це люди з Російської Федерації. Хтось воював, хтось потім вже на роботу влаштувався. Ось з ними що робити - це питання.

Чи є у Вас можливість дивитися українські телеканали?

Українські канали дивитися можна. Хто хоче - той дивиться. У нас звичайна антена ловить два канали - колишнє луганське обласне телебачення, яке нині у Сєвєродонецьку, та УТ-1 (UA: Перший - Ред.). Ну і, врешті-решт, є комп'ютер. Хто хоче, стежить за новинами в інтернеті - встановлюють VPN і обходять всі обмеження.

Росія наполягає на прямих переговорах з представниками самопроголошених "ЛНР" та "ДНР". Що Ви про це думаєте?

Я не вірю в якісь переговори з "ЛНР". Не для цього все це створювалося. Вони тут - пішаки, нічого не вирішують. Як скажуть зверху, так і буде. А хто каже? Каже Російська Федерація. А для Росії, по суті, територія Донбасу не важлива - вона їй потрібна лише як зона бойових дій, постійного конфлікту, щоб не дати Україні жити.

Я чекаю на той момент, коли сюди повернеться Україна і щиро вірю у це. Звичайно, я відчуваю себе самотньою - тут нелегко. Ми навіть проносили в Луганськ українську символіку. Звісно, сильно ризикували, але проносили. Тому що ми цим живемо. Для нас це було і залишається важливим. У мене в кухні навіть висять жовті фіранки, а на столі - синя скатертина. Хоч ми незнайомих і не пускаємо, але якщо, не дай Бог, у квартиру зайде хтось схиблений, за це можна і поплатитися. Наслідки можуть бути дуже різними. Як мінімум, буде розмова з "органами". Це в кращому випадку. За символіку можуть і в "підвал спустити". Комусь це здасться дикістю, але ми певною мірою адаптувалися до цього - страху вже немає.

Джерело: Українська служба DW

 

Новини від Корреспондент.net у Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua
Читати коментарі

Корреспондент.net в соцмережах