Маріуполь перетворився на символ військового опору і гуманітарної катастрофи у війні. Десятки тисяч людей залишаються у місті без води, їжі та тепла, декому все ж вдалося виїхати. Розповіді трьох очевидців.
Мало про яке місто України ЗМІ та політики по всьому світу від початку війни Росії проти України згадували так часто, як про Маріуполь. Порт на Азовському морі став водночас і символом відчайдушного військового опору в умовах постійних бомбардувань та обстрілів з боку російських військових, й ілюстрацією глибокої гуманітарної катастрофи. Новини про зруйновані внаслідок бойових дій пологовий будинок, де перебували вагітні жінки, а також театр, що слугував прихистком для мирних жителів, приголомшили весь світ.
Фото зруйнованого бомбами пологового будинку в Маріуполі облетіли весь світ
У ЄС назвали дії російських військ у місті масштабним воєнним злочином.
DW зібрала свідчення тих, кому вдалося евакуюватися з міста на підконтрольну Україні територію.
"По місту всюди лежали трупи"
Микола Осиченко, керівник "Маріупольського телебачення" зміг разом з родиною та сусідами виїхати з міста. Його будинок у Маріуполі був розташований неподалік знищеного внаслідок бомбардувань 9 березня пологового будинку.
Будівля цього пологового будинку розташована за 500 метрів від будинку, де я живу. Коли прилетів літак і скинув туди бомбу, ми думали, що влучило в наш будинок - настільки сильною була вибухова хвиля. Це дитяча клініка, пологовий відділ там на третьому поверсі, на другому - дитяча травматологія. За день до цього удару з цієї лікарні виписали мого пораненого сусіда, 60-річного чоловіка. У дитячій лікарні він опинився через те, що більше ніде не було місця. Його латали дитячі медики. У російських ЗМІ писали, що там не було ні дітей, ні жінок, а штаб якогось батальйону. Але там була купа жінок, купа дітей.
У будинку всередині була та сама температура, як і надворі: мінус шість, мінус сім градусів. Ми спали в підвалі нашого будинку в окремій кімнаті, яку можна назвати найтеплішою, адже вона зачиняється. На підлогу постелили ортопедичні матраци, кілька подушок з дивану. На них ми поклали дітей, вони там спали і жили ці дні, до найменших дітей лягали мами. На стільчиках біля стінки сидячи спали бабусі й дідусі. Ми - нестарі люди - спали на сходах, нам що.
Виїжджаючи, розділили ту воду, яка була в нас, між нашими машинами і між тими, хто залишився в будинку. Ми залишили продукти, які у нас ще були. Тому що їжу там взяти нема де. Склади розбиті, розграбовані. Магазини підірвані. Всі готували їжу біля під'їзду на вогнищі. Вогнище потрібно палити, а сухих дерев нема. Люди розбирали на дрова розбомблені школи, рами вікон, будматеріали якісь. Але це все пов'язано із величезним ризиком, бо під час розбору поруч може знову щось бахнути, і все. І таке траплялося. Тобто людей розривало на частини прямо там.
Зруйноване авто в Маріуполі внаслідок обстрілів
Люди намагалися добувати воду спершу в свердловинах, які де-не-де ще залишалися робочими, в джерелах, в парках. Але до джерел треба дійти під вогнем, треба відстояти в черзі під вогнем, набрати води і знову іти під вогнем... Що ще? Покинуті, зруйновані квартири - в них можна було знайти воду. Система опалення - з водою, яку не можна пити. Але люди її кип'ятили і теж пили. Одного дня вночі пішов сніг, ближче до ранку. Ми, як діти, раділи цьому снігу, тому що це вода. Усім будинком вийшли і, поки було тихо, нагрібали лопатками у відра сніг, трамбували його і запасалися ним - тала вода.
Коли ми виїжджали, не побачили жодного вцілілого будинку в місті. Десь вилетіли шибки, десь наскрізна діра в будівлі через чиєсь помешкання. Десь знесло верхній поверх. Ми їхали містом, навколо всюди лежали трупи. Жінки, чоловіки, діти. Ми намагалися відволікти своїх дітей в машині, аби вони не дивилися туди. Це просто жахливо.
Люди в Маріуполі риють могили посеред вулиці
"Моє серце було розбите на три частини"
Медична працівниця Наталія Корягіна, виїхала з Маріуполя 14 березня
Я поїхала з лівого берега Кальміуса в Маріуполі з одним рюкзаком на плечах у приватний будинок у центрі міста, який тоді менше обстрілювали. Я живу із мамою, їй 79 років, їхати зі мною вона відмовилася. Ні мої сльози, ні погрози не вплинули. Я поїхала. За годину після того, як я покинула будинок, "Град" обстріляв школу та два будинки поблизу. У сусідів, у кого вікна на схід, вилетіли всі шибки, у моєї мами залишилися цілі, вимкнули світло і воду. Ми з нею вирішили, що вранці я спробую її забрати. Начебто погодилася.
А я оселилася в будинку з моїми колегами та їхніми сім'ями, квартири яких теж були у небезпечних місцях. Зібралося нас 16 осіб (шестеро дітей). Обладнали спальні місця у підвалі на карематах та надувних матрацах. Часто оголошували повітряну тривогу, і велику частину дня ми проводили у підвалі. Наступного дня доїхати на лівий берег я не змогла. Ми намагалися викликати таксі чотири години, була відповідь: "Бензину немає, на лівий ніхто не поїде". Я благала, пропонувала будь-які гроші - ні. Я у всі групи та знайомим дала її адресу та дані, щоб забрали. Але ніхто не зміг. Подзвонила мамі, вона мене заспокоїла. Сказала: "Вода, їжа є, я потерплю, це ж не буде вічно". Це була остання розмова з моєю мамою.
У цьому будинку в Маріуполі Наталія Корягіна переховувалася разом із колегами
Мій чоловік в армії захищає нашу країну, зв'язку з ним у перші дні не було. Син був у Харкові. Моє серце було розбите на три частини. А тим часом треба було жити. Кільце боїв навколо нашого міста звужувалося. Нам також вимкнули світло, воду, газ. Ми змогли купити певний запас продуктів на ринку. Магазини не працювали зовсім - немає світла, потрапив снаряд, мародери все винесли. Їжу треба готувати на багатті, дрова збирали у всій окрузі під обстрілами з перебіжками.
Наш будинок обстріляли з усіх боків, у нас вибило всі вікна, дірка в даху, другий поверх весь посічений уламками, дві машини наших колег теж зруйнували. Будинок тремтів так, що здавалося, він зараз просто складеться. Але наш підвал вистояв. У будинку на першому поверсі температура була один-два градуси, в підвалі чотири-п'ять. Я досі не можу зігрітися. Найстрашніше - відсутність води. Воду підвозили у певні точки, і наші чоловіки намагалися її діставати, технічної води також не було. Але двічі йшов сніг, ми змогли зібрати дві ванни снігу, це було щастя.
Мобільного зв'язку в будинку не було, щоб упіймати сигнал треба було вийти з дому десь на 900 метрів. Там був слабкий сигнал. Так ми змогли дізнатися про коридор для приватних машин і вирішили, що будемо їхати. Ми завантажували наші машини під моторошну канонаду, металеві уламки летіли прямо в наш паркан. О 12.00 ми виїхали з Маріуполя, навколо бачили суцільні руїни та пожежі. До 21.00 змогли в'їхати до Бердянська, там заночували у школі. Зранку поїхали далі. Було багато машин з дітьми в колоні, їхали дуже обережно, об'їжджаючи снаряди, що не розірвалися. На в'їзді та виїзді до всіх населених пунктів блокпости агресора - їх було десь 30. Перед Запоріжжям підірвано міст, теж виник величезний затор, об'їзд вузькою дорогою і повільно. Ми проїхали це місце, і за годину колону обстріляли з "Граду", є жертви. О 19.00 ми опинилися у Дніпрі.
"Там просто пекло"
Олександр Скоробогатько, співробітник міжнародної гуманітарної організації, виїхав з Маріуполя 15 березня
На початку березня стало зрозуміло, що загроза гуманітарної катастрофи висить над усім містом - продукти та ліки не надходять, у людей почалася паніка. Раніше я про гуманітарні катастрофи чув лише теоретично - в іноземних місіях ніколи не працював, не стикався з такими проблемами.
Разом зі сестрою ми переїхали до одного родича, утрьох жили в однокімнатній хрущовці, спали на підлозі у коридорі - там я відчував себе у безпеці. Якось адаптувалися до обстрілів, до нестачі продуктів, до того, що підірвало сусідній будинок. Багато часу проводили зі сусідами, готували їжу на багаттях.
Гуманітарного коридору чекали дуже довго. Люди втрачали лік дням, втрачали надію, переконували одне одного, що залишатися в місті безпечніше. Коли ми почули по радіо, що 500 машин доїхали до Запоріжжя, то не повірили навіть. Але наступного дня прибіг знайомий та сказав, що планується ще один виїзд. Як? Куди? О котрій? Маршрут тільки приблизний. Зірвалися та побігли за машиною, передали друзям, помчали. За інтуїцією обирали другорядні дороги та кілометрів за 5-10 від міста вперше почули тишу.
Потім були всі ці блокпости, перевірки, нескінченні черги, закінчується бензин, як далі їхати? Двічі перетнули лінію фронту. Я востаннє через лінію конфлікту в 2015 році їздив, і то через офіційний КПВВ, а тут зовсім інше. Але хоч обстрілів не було.
Лише у Запоріжжі, здається, ми остаточно повірили в те, що виїхати з Маріуполя реально. У мене з'явилося почуття провини, адже я не зміг навіть попередити всіх друзів та родичів, а в них діти. Ми з одним добрим знайомим вирішили повернутися і всіх, якщо змога, забрати.
Знайшли машини, взяли більше бензину. Знову перевірки: документи, телефони, сумки, татуювання шукають. А на останньому блокпості перед Маріуполем солдати "ДНР" перевіряли машини і відбирали те, що належать українським підприємствам, у власність "республіки". Відібрали і в мене. Пішов у зворотний бік пішки. У найближчому селі пустили переночувати, нагодували. Вранці на трасі голосував, зупинились добрі люди, підкинули до самого Запоріжжя.Я не хочу нічого забувати, це перевернуло моє життя і залишиться назавжди зі мною. Я не хочу забувати всіх загиблих людей. І хочу максимально використовувати цей досвід у моїй подальшій роботі.
Багато волонтерів зараз якось їздять до Маріуполя, ми обмінюємось досвідом. Але безпеку ніхто не гарантує, навпаки попереджають, що можна і не повернутися. Продовжую шукати варіанти, як вивезти моїх родичів хоча б у найближчі безпечні села. Там просто пекло, там стало удесятеро гірше, я навіть не можу уявити, через які випробування проходять мої близькі.
Джерело: Українська служба DW
Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet