Головна
 

На два фронти. Жителі зони АТО легко підлаштовуються під обставини

Корреспондент.net, 31 березня 2015, 13:22
0
1011
На два фронти. Жителі зони АТО легко підлаштовуються під обставини
Фото: Reuters
На Донбасі жителі продовжують пасивно спостерігати за ситуацією, отримуючи допомогу й лаючи українську владу

Багато людей в зоні АТО звикли жити на дві сторони і легко підлаштовуються під ту владу, яка контролює їхнє місто чи село.

Це виглядає довготривалим Весіллям у Малинівці: хто хитріший і лояльніший, тому легше виживати на цій неоголошеній війні, пише Яна Сєдова у №12 журналу Корреспондент від 27 березня 2015 року.

У бінокль видно свіжовикопані окопи. Гірки піску, розкидані по схилу пагорба, не залишають сумнівів: бойовики по той бік річки Сіверський Донець в районі сіл Лобачове і Жовте на Луганщині будують укріпрайони. Військові кажуть, що там постійно працює екскаватор. Раз у раз підганяють нову техніку.

«Таке враження, що вони там полк зарити хочуть», – зауважує один з українських офіцерів 92 окремої бригади ЗСУ, що дислокуються в сусідньому містечку Щастя і стежать за діями сепаратистів. До найближчого блокпоста в Жовтому від нашої спостережної точки – лише 200 метрів.

«Ну, що, подивилися? – запитує військовий. – А тепер краще відійдіть за дерева». Перебувати на відкритій місцевості небезпечно, хоча останні дні тут тихо і стріляють рідко.

Сіверський Донець – це тепер межа не тільки між селами, а й між державою Україна та самопроголошеною ЛНР. Лобачове перебуває під контролем української армії, протилежний берег – це село Жовте, де, за даними військових, певний час стояли бойовики харківського Оплоту, представники якого воюють на боці сепаратистів. Тепер замість «оплотівців» на пост мали заступити російські козаки.

Те, що в Жовтому з'явилися нові обличчя, підтверджують і місцеві – в Лобачовому у кожного по той бік річки є родичі, і цивільні постійно ходять один до одного в гості чи у справах. Наприклад, у магазин: в Жовтому хліб поки що коштує 5 грн, тоді як на українській стороні – вже всі 10. Місцеві пенсіонерки кажуть, що на блокпостах сепаратистів дійсно тепер стоять незнайомі люди, а вздовж дороги на тому боці тепер з'явилися таблички з написом «міни».

До речі, в Жовтому колись народилися і жили два Герої Радянського Союзу – Федір Клейбус і Дмитро Остапенко. Обидва отримали звання за виконання бойових завдань під час Другої Світової війни. До нової війни в рідному краю вони не дожили. І це, мабуть, на краще: у зоні АТО чимало учасників тієї далекої війни та їхніх дітей уже пенсійного віку, які тепер з жахом говорять, що цю нову війну вони не переживуть та миру на своїй землі не побачать.

Ех, дороги

Лобачове – це, по суті, лінія фронту. Але цивільних це не бентежить. Місцевий депутат Любов Василівна прямо перед нашим приїздом діловито розвантажує старенькі Жигулі: невеликий магазинчик, куди вона заносить продукти, належить її дочці. Це – єдина продуктова крамниця в селі на 150 жителів. За словами військових, тутешні жителі пересуваються дорогами району досить вільно, навіть тими, які прострілюються, – очевидно, якось домовляються із сепаратистами, і ті їх не чіпають.

А ось волонтерам і українським військовим зі спеціального підрозділу CIMIC (civil and military cooperation – цивільно-військове співробітництво), які їх супроводжують, доводиться пробиратися в Лобачове «городами».

Волонтерська група Крила щедрості та турботи везла в село памперси для дітей і 100 продуктових наборів, в які входять крупи, консерви, соняшникова олія. Доставили цей вантаж в Лобачове з пригодами: через погану прохідність доріг гуманітарку довелося двічі перевантажувати. Один раз – з причепа волонтерів в мікроавтобус CIMIC на блокпосту в Щасті, другий – коли машина офіцерів СІМІКу застрягла в піску в лісопосадці. Виручив більш серйозний транспорт – ГАЗ-66, який пригнали з Лобачового військові 92-гої окремої бригади ЗСУ.

Поки наша група розвантажує пакети з продуктами у відведеному Ларисою Василівною приміщенні поряд з магазином, з усіх кінців села починають підходити люди – сарафанне радіо в зоні АТО завжди працює безвідмовно.

Одна з жінок, 77-річна Ніна Константинова, скаржиться на своє життя: через військові дії її онучка і зять втратили роботу на шахті, а дочка ніяк не може отримати пенсію, оформлену ще в липні минулого року. Дочка із сім'єю живе на тому боці, в Жовтому, але сподівається, що зможе, як і багато пенсіонерів з Лобачового, отримувати виплати в Новому Айдарі, підконтрольному ЗСУ. Константинова лає владу в Києві і вважає її винною у війні.

«Порошенко і Яценюк он куди повели! Навіщо прогнали Януковича? – обурюється вона. – Так, гріб під себе, але він і нам допомагав: і пенсії додавав, і субсидії платив. А зараз політики воюють! Нехай мене розстріляють, але я люблю правду. Я задоволена будь-якою владою, але навіщо людей бити? Виробництво порозбивали, Донбас громлять».

Вона каже, що отримує пенсію вчасно, але дуже незадоволена тим, що їй не дали субсидію. Тепер її борг за газ перевалив за 2 тис. грн, а як його погасити, пенсіонерка не знає. На питання хто, на її думку, воює на тому боці, Константинова знизує плечима: напевно, якась армія. Але точно не російська, вперто заперечує старенька. Вона впевнена, що обстріли ведуть ЗСУ.

Один з офіцерів CIMIC, полковник Володимир Хохленко, погоджується з тим, що українські військові теж помиляються, але намагається пояснити пенсіонерці, що вести масований обстріл регіону, який потім доведеться відновлювати своїми ж руками, – не в інтересах української армії. Він дивується тому, що Константинова у всіх бідах звинувачує Порошенка і Яценюка, і дивується, чому за стільки років на Луганщині місцева влада так і не спромоглася покласти асфальт якщо не між населеними пунктами, то хоча б навколо будинків у районних центрах.

Військовий: Таке враження, що ви живете на якійсь інший планеті. На Західній Україні люди намагаються заробити, так, їдуть закордон, але гроші вони сюди везуть 

«Ми до вас їхали – дороги взагалі немає, – каже він. – Таке враження, що ви живете на якійсь інший планеті. На Західній Україні люди намагаються заробити, так, їдуть закордон, але гроші вони сюди везуть. Біля двору дивляться, щоб дорога була нормальна, смикають депутатів. А тут дороги в XXI столітті немає! За всі ці роки не можна було асфальт покласти? Таке враження, що звідси війна і не йшла».

Константинова киває, але, в свою чергу, нарікає, що депутати завжди багато обіцяють, а користі від цього мало. Написали про когось, що він хороший – ось народ і голосує, пояснює невигадливий підхід виборців пенсіонерка.

Мені "положено"

Серед цивільних, які вишикувалися за гуманітаркою, несподівано з'являються чоловік і жінка з Жовтого. Як вони дізналися про те, що в Лобачове прибули волонтери, і як їм вдалося прийти сюди так швидко, залишається загадкою. Зрозуміло одне – свого ці селяни не впустять.

Чоловік напирає: «Я пенсіонер, мені «положено» [отримати гуманітарку]!» На що жінка з місцевих, яку поставили на роздачі допомоги, відповідає: «Так ти ж на тому боці отримував!». Чоловік не здається: «Так і ти на тому боці отримувала!». Словесна сутичка закінчується на його користь і він переможно бере пакет з продуктами.

На тому боці зараз проживає не менш ніж 900 осіб і, незважаючи на соціальні ціни на хліб, ситуація там набагато гірше, кажуть українські військові. Люди працездатного віку сидять без роботи, а пенсіонери або чекають переоформлення виплат на українській території, або сподіваються на керівництво так званої ЛНР.

Війна змушує багатьох хитрувати і, якщо вже з'явилася можливість отримувати гуманітарку по обидва боки конфлікту, ті, хто спритніші і нахабніші, «отоварюються» і тут, і там

Днями сепаратисти заявили, що найближчим часом налагодять видачу пенсій у рублях, але, очевидно, мало хто в це вірить. Тому війна змушує багатьох хитрувати і, якщо вже з'явилася можливість отримувати гуманітарку по обидва боки конфлікту, ті, хто спритніші і нахабніші, «отоварюються» і тут, і там.

Серед старих раптом з'являється дівчинка шкільного віку. Її звуть Жанна Покришка, їй дев'ять років. Вона переїхала в село з Луганська ще влітку, рятуючись від війни. Разом в чотирма іншими дітьми Жанна кожен день на човні переправляється через річку на той бік – школа є тільки в Жовтому, там зараз навчаються 98 дітей. Цікавлюся у мами дівчинки – що будете робити, якщо тут почнуться бої? Вона відповідає: поїдемо далі, до родичів у Новий Айдар.

Деякі місцеві жителі, отримавши пакети з гуманітарною допомогою, зазирають у магазин. Чоловіки беруть пиво, жінки більше просто цікавляться, що привезла в продуктову крамницю Любов Василівна.

У маленькому передбаннику магазину знайомимося зі ще однією мешканкою – Любов'ю Будановою. Вона живе в Лобачовому разом з дітьми та онуками. Жодного разу за весь час військових дій сім'я не залишала рідне село. Коли починаються обстріли, і всім доводиться спускатися в підвал, то маленькій онучці, якій лише 3,5 роки, Буданова пояснює – граємо в хованки, поки нагорі гримить грім.

Головне, вважає жінка, не показувати дітям, що ти сам боїшся. Такий підхід дає свої плоди: дівчинка, яка живе в епіцентрі бойових дій, не боїться обстрілів і поки що продовжує вірити дорослим на слово.

Українській армії Буданова вдячна – військові привозять гуманітарку і діляться своїми продуктами. «Я народилася в Україні, – каже вона. – Ми хочемо жити в мирі в цій країні, тут є перспективи. Навіть якщо та сторона прийде сюди, ми все одно будемо жити у себе вдома».

«Не будете чинити опір наступу?» – намагаюся з'ясувати у жінки. Вона скептично дивиться у відповідь: мовляв, як вона зможе комусь протистояти? «Але у вас в родині є чоловіки, що вони думають?» – не відступаю я. «Це у них треба запитати, – відповідає Буданова – Ми сподіватимемося, що наша земля залишиться українською». Але робити щось для цього місцеві, схоже, не збираються.

Така пасивність уже не дивує, але намагаюся хоч якось достукатися до здорового глузду: показую на гуманітарну допомогу і кажу, що ці продуктові набори привезли сюди завдяки киянам і харків'янам

Така пасивність уже не дивує, але намагаюся хоч якось достукатися до здорового глузду: показую на гуманітарну допомогу і кажу, що ці продуктові набори привезли сюди завдяки киянам і харків'янам, які хочуть їх підтримати і вважають, що ми – одна країна й один народ. На кожному пакеті з продуктами – жовто-синій рятувальний круг і напис двома мовами: «Тримайся за Україну», – так волонтери групи «Крила щедрості та турботи» намагаються достукатися до жителів сходу і показати їм, хто насправді про них дбає і допомагає.

Дозволяю собі трохи агітпропу і питаю: може, війна прийшла сюди саме тому, що занадто багатьом було все одно, і вони віддали перевагу відсидітися в своєму кутку замість того, щоб зупинити сепаратистські настрої і запобігти теророві і війні? Любов Буданова тільки скептично посміхається у відповідь і каже, що у них не було і немає можливості протистояти таким глобальним процесам.

Внутрішній ворог

На однакове запитання «Хто, на вашу думку, воює на тому боці?» практично кожен, з ким розмовляв Корреспондент, розводив руками: мовляв, не знаю. А одна з пенсіонерок, Ніна Куринська, заявила: «Окопи риють ополченці. Але ми нормально до них ставимося і не вважаємо це бандитизмом. Вони нас не ображають, ми в Жовте на ринок ходимо». При цьому Куринська запевняє: «Ми за Україну, хай буде Україна».

У такій позиції ніхто тут не бачить протиріччя. Хоча складно оцінювати по одному селу, але здається, що рівень агресії і неприйняття України як держави на Луганщині менше, ніж у Донецькій області. Це підтверджують й українські військові.

Те саме Щастя, де дислокується 92 окрема бригада ЗСУ, до України ставиться дуже лояльно. Тут ніхто не кричить «Забирайтеся з нашої землі!», воліючи мовчати і не вступати в дискусії. Тут беруть, коли дають, і біжать, коли стріляють. Але водночас народ не соромиться приїхати за гуманітаркою на своїй машині, знаючи, що свій продуктовий набір вони все одно отримають.

Наш провідник, військовослужбовець 92 бригади Ратибор, колоритний козак із сережкою у вусі і заплетеним у косичку і заправленим за вухо оселедцем, по дорозі в Лобачове розповів Корреспонденту про те, що навіть місцеві діти навчилися отримувати користь з війни. Якось товариші по службі показали йому фото двох шестирічних хлопчаків, які в Новому Айдарі роблять на патріотизмі бізнес: вони стоять на дорозі в касках і балаклавах, вітаючи військових українськими прапорами.

«А наші, добра душа, зупиняються. Хто цукерки дасть, хто печиво, хто тушонку. Ось так і заробляють. Тут теж такі хлопчаки зустрічаються. Патріотизм це чи меркантильність? Швидше, друге», – вважає Ратибор.

За час своєї служби він побував у різних населених пунктах Луганщини – від Трьохізбенки до Станиці Луганської, і, за його спостереженнями, відкритої агресії місцеві не виявляють.

«Вони зараз не в тому становищі, тому більше мовчать. Відчули торік російський світ на собі, коли їх бомбили, – розповідає Ратибор. – Ми їм продуктами допомагаємо, зайве віддаємо в місцевий будинок-інтернат [у Щасті]. Місцеві побачили, що ми не фашисти. Може, це зіграло свою роль. Вони розуміють, що без нашої допомоги це не припиниться».

Військовий згадує, як недавно зайшов в магазин у Щасті. До нього підійшла жінка, запитала: «У тебе немає грошей?». Військовий відповів: «Є». Але жінка все одно сунула йому в кишеню 100 грн. Це нашого провідника дуже здивувало.

Військовий: Сьогодні усміхаються, а завтра здадуть. Треба бути обережним – це вже, напевно, психологічне

І все-таки тут намагаються бути напоготові і не довіряють нікому. «Сьогодні усміхаються, а завтра здадуть. Треба бути обережним – це вже, напевно, психологічне», – каже Ратибор.

Так само недовірливо ставляться військові й до жителів Лобачового. Кажуть, що двічі за наводкою місцевих їх обстріляли – з міномета й автоматичного гранатомета АГС.

Довга дорога в пісках

Роздавши гуманітарку, ми повертаємося тією ж дорогою у Щастя. Мікроавтобус знову в'язне у піску і нам доводиться чекати, щоб вже знайомий ГАЗ-66 витягнув нас на ґрунтову дорогу. Офіцери CIMIC часу дарма не втрачають: поки ми стоїмо в лісопосадці, вони за лічені хвилини накривають «польовий стіл» прямо тут, в мікроавтобусі. Пригощають консервами та печивом. Після безсонної ночі в дорозі і цілого дня на ногах скромний сухпайок іде на ура.

Навколо нас по обидва боки дороги видно невисокі сосни, висаджені тут колись турботливою господарською рукою. Вони виділяються на піщаному ѓрунті незвичайним цегляним кольором і нагадують знаменитий Рудий ліс неподалік від Прип'яті, який після аварії на Чорнобильській АЕС прийняв на себе концентровану хмару радіоактивного пилу.

Але природа луганського Рудого лісу зовсім інша: якщо придивитися, можна помітити випалену навколо дерев землю, обгорілі чагарники і почорнілу траву. За словами військових, тут в минулому році був полігон сепаратистів. Понівечена територія простягається уздовж дороги протягом не менше півтора кілометрів.

З'являється наш рятівник – ГАЗ-66. Офіцери CIMIC так само швидко складають «польовий стіл», і нас на буксирі витягають з лісопосадки. На виїзді в одному з сіл на дорогу вибігає хлопчисько років восьми. Він махає військовим. Наш мікроавтобус зупиняється.

Хлопчина, замурзаний, у забруднених штанях і куртці, яка йому явно велика, підходить до машини. Водій вискакує з кабіни і віддає хлопчиську печиво – стільки, скільки він може понести. Той стоїть біля краю дороги, притиснувши до себе це печиво, і мружиться на сонці. Такий заробіток для нього, схоже, звична справа.

***

Цей матеріал опубліковано в №12 журналу Корреспондент від 27 березня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

СПЕЦТЕМА: ПРОТЕСТИ І ВІЙНА НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах