За наявності яких умов ймовірність російського військового втручання підвищується - розповідає авторитетний американський експерт.
Експерти продовжують спроби розгадати план президента Росії Володимира Путіна на тлі нарощування російських військ біля кордонів України. Серед них - і американський політолог Юджин, який понад десять років пропрацював старшим аналітиком з Євразії в компанії геополітичного аналізу Stratfor.
Аналітик, який спеціалізується на політичних, економічних питаннях та питаннях безпеки, що стосуються Росії, Євразії та Близького Сходу, на сторінках автортетного видання Foreign Policy пояснює, що вторгнення РФ в Україну малоймовірне, але не неможливе. Корреспондент.net наводить переклад статті.
Які цілі переслідує Путін
Світ дивиться на кордон між Україною та Росією зі страхом – і не дарма. Росія зосередила там близько 120 тисяч військовослужбовців, а протягом останніх днів бойові дії на лінії зіткнення між промосковськими сепаратистами та українськими силами безпеки активізувалися.
Верхи теж не віщують нічого доброго. 17 грудня Росія опублікувала свої пропозиції, де докладно виклала гарантії безпеки між Росією та США і чітко окреслила свою червону лінію:
жодного розширення НАТО на схід у бік України та інших колишніх радянських республік.
А президент Росії Володимир Путін 21 грудня
зловісно застеріг про "військово-технічну" відповідь на нібито "агресивні" заходи Заходу.
Офіційні особи США та інших західних країн вже вважали низку російських пропозицій "неприйнятними", хоча гострота ситуації все ж таки вимагала переговорів щодо безпеки між США та Росією у січні.
Багато хто зараз ворожить на кавовій гущі і аналізує, чи правда президент Путін вторгнеться в Україну, однак для розуміння та прогнозування російського військового втручання на пострадянському просторі буде корисним поглянути на речі ширше. І за всіх різких слів із Москви російська історія показує, що вторгнення малоймовірне.
Які конкретні цілі поставить собі Путін, запустивши вторгнення? Відповідь на це питання має будуватися на геополітичних імперативах Росії, які визначають рішення Москви.
А ключові імперативи Росії – це внутрішньополітична консолідація тилу, захист від зовнішніх загроз (чи то з боку сусідів чи світових держав) та розширення впливу як на регіональному рівні (особливо у країнах колишнього Радянського Союзу), так і за його межами, наскільки це можливо.
Розширення НАТО до колишнього радянського блоку, таким чином, порушило ключовий імператив Росії: Москва почувається абсолютно незахищеною як від сусідів, що вступають до НАТО, так і від зовнішніх держав, що підтримують їх, насамперед США.
Зупинити розширення НАТО в Центральній Європі та країнах Балтії у 1990-х і на початку 2000-х років Росія була не в силі, але вже у 2008 році в Грузії та 2014 році в Україні Москва була готова розпочати війну, аби цього не сталося.
Але це рішення не далося Кремлю легко і невимушено, - і це повертає нас до загальних принципів російських військових інтервенцій.
У своїх рішеннях про військові інтервенції на території колишнього СРСР Росія стратегічно спирається на п'ять змінних факторів:
1. "спусковий гачок" або причина
2. підтримка на місцях
3. очікуваний військовий відгук
4. технічна можливість
5. відносно низькі політичні та економічні витрати, особливо коли йдеться про невійськові відповіді на кшталт санкцій чи дипломатичних обмежень
Якщо жодна з умов не виконується повністю або в принципі відсутня, то Росія навряд чи піде на військове втручання навіть на пострадянському просторі. За наявності всіх цих факторів ймовірність російського військового втручання набагато вища. І коли Росія помиляється, це дорого їй коштує.
Так було в Грузії у 2008 та Україні у 2014
Візьмемо, наприклад, вторгнення Росії до Грузії в 2008 році - кожну з п'яти змінних було дотримано. Спусковим механізмом став обстріл південноосетинських сіл Грузії.
Місцева підтримка російської інтервенції була сильною, але обмежувалася Південною Осетією та Абхазією, при цьому сухопутних військ до Грузії, де місцева підтримка була набагато слабшою, Росія не відправляла.
Далі Росія мала прямий доступ до Грузії через Рокський тунель, а збройні сили Грузії набагато поступалися російським, тому втручання було технічно здійсненне.
Грузія не входила до НАТО, і Москва розраховувала, що відповідь Заходу буде відносно обмеженою, а витрати цілком посильними. Росія прагнула підірвати членство Грузії в НАТО і результатом стала російсько-грузинська війна 2008 року.
У разі російського вторгнення на сході України у 2014 році всі п'ять змінних знову виконувалися. Спусковим механізмом став Євромайдан – революція, яка скинула проросійського президента Віктора Януковича.
Місцева підтримка російської інтервенції була найсильнішою в Криму та на сході України, але вкрай обмеженою в решті країни. З логістичної точки зору Росія вже мала війська в Криму та прямий доступ до Донецької та Луганської області, але просування вглиб України означало б утруднене постачання та ворожість місцевого населення.
Як і Грузія, Україна на той момент не входила до НАТО, і Москва розраховувала, що блок не втручатиметься. Метою Росії було підірвати прозахідний уряд України та не дати країні вступити до НАТО. Результатом стала анексія Криму і сепаратистський конфлікт на сході України, що триває досі.
Є й інші випадки, коли Росія не втручалася, попри очевидну мотивацію. Так, Росія не вторглася в Естонію в 2007 році після інциденту з Бронзовим солдатом, хоча мала очевидне виправдання - захист етнічних росіян. Причина: Естонія вже була членом НАТО, і потенційні витрати військового втручання виявилися надто високі.
Не втручалася Росія і в етнічні сутички між киргизами та узбеками на півдні Киргизії у 2010 році, незважаючи на прохання киргизького уряду. Досягненню російських імперативів це ніяк не сприяло, і навіть без загрози з боку НАТО витрати явно переважали вигоди.
Чи буде нове вторгнення в Україну
Отже, ми повертаємося до вихідного питання: чи збирається Росія знову вторгнутися в Україну? По-перше, яку конкретну мету переслідуватиме таке вторгнення? На це питання однозначної відповіді немає – крім подальшого підриву українського уряду, посилення внутрішньої підтримки шляхом реваншизму та сигналу Заходу.
Але таке рішення може мати неприємні наслідки і ще більше підштовхнути Україну до членства в НАТО, порушивши один із головних російських імперативів. І хоча кожна з п'яти змінних мала місце у разі російського вторгнення 2014 року, багато хто з них змінився.
Так, нинішня Україна користується значно більшою підтримкою Заходу, навіть не входячи до НАТО, і економічні, політичні та потенційно військові витрати для Росії виявляться значно вищими.
Підтримка ж російського вторгнення на території України буде, навпаки, набагато нижчою, ніж у 2014 році, за винятком існуючих опорних пунктів на Донбасі та в Криму, де Росія вже має війська.
Таким чином, шляхом екстраполяції можна припустити, що великомасштабне вторгнення Росії в Україну малоймовірне.
Однак це не виключає альтернативних, нетрадиційних військових заходів з боку Росії: гібридну війну, таємну діяльність, політичні маніпуляції, кібератаку, пропаганду та дезінформацію, включаючи сигналізацію про потенційне вторгнення, яке ми зараз спостерігаємо.
Нарешті, є можливість для нарощування російської військової сили в інших місцях, наприклад, розміщення зброї в Калінінграді або в країнах, більш дружніх до Москви, на зразок Білорусі.
Російське вторгнення в Україну аж ніяк не неможливо, оскільки умови, безумовно, можуть змінитися, а з ними і розрахунок Москви. Більше того, це не конкретний план, який будується на конкретних політичних документах, а скоріше емпірична модель, заснована на спостереженнях за тенденціями та російськими рішеннями у військовій сфері за Путіна.
Але уважний погляд показує, що Росія в епоху Путіна, хоч і здається агресивною та непередбачуваною, насправді застосовує силу цілком консервативно і до ризику в принципі не схильна.
У кожному конкретному випадку Кремль ретельно зважує витрати та потенційні вигоди. Спираючись на ці рамки, можна не тільки зрозуміти військові російські інтервенції в Україні та інших частинах колишнього радянського простору, а й передбачати їх заздалегідь.