Звідки "ноги ростуть". Яке геополітичне коріння української кризи - французький експерт

Незадовго до початку української кризи, в якій зараз Київ і Захід протистоять Москві щодо сепаратистського Криму, мало хто з нас дійсно вірив, що холодна війна давно закінчилася. А від взаєморозуміння у відносинах Вашингтона і Москви (основою стали події 11 вересня, відповідальність за які лежить на спільних ворогах росіян і американців) залишилися лише далекі спогади. Хто сьогодні ще пам'ятає, що коли Володимир Путін прийшов до влади в грудні 1999 року, він був політичним спадкоємцем першого президента Бориса Єльцина (який зруйнував Радянський Союз і почав зближення із Заходом) і мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака (лідера «прозахідного» клану)? Хто ще пам'ятає, що тоді Путін виступав за зміцнення відносин з НАТО та Європейським Союзом, що повністю суперечить його нинішній «євразійській позиції? Як так вийшло, що через 30 років після розпаду СРСР Росію все ще сприймають як загрозу, а НАТО відноситься до Москви зі стабільною ворожістю? 

 

Насправді Володимир Путін відмовився від спочатку прозахідного курсу на користь антизахідного «євразійського» проекту через другу війну в Іраку в 2003 році (була націлена на повалення світського, націоналістичного і проросійського режиму Саддама Хусейна) і західної підтримки перших антиросійської революції в Україні в 2004 році, яка отримала назву «помаранчевої». Дві ці події переповнили і без того вже «непорожню» чашу терпіння, оскільки в 1990-х роках Росії довелося миритися з розділом союзної і братської православної Сербії. Все це відбувалося в найкращих традиціях розчленування колишньої Югославії, метою якого було полегшення розширення НАТО на схід і формування прозахідних міні-держав (Македонія, Боснія, Хорватія, Чорногорія, Косово і т.д). 

 

Оточення Росії американськими та натовськими силами (основою стали війни в Іраку і Афганістані), заблокований вихід в Індійський Океан, Перська затока і Середземне море, входження в ЄС і/або НАТО держав, які прагнули покарати Росію за радянську окупацію (Прибалтика, Польща, Чехія, Словаччина), - все це остаточно переконало Путіна, що Захід йде за стратегією стримування його країни, вирішальним «доказом» чого став американський проект розгортання в Центральній Європі "спрямованої проти Росії системи протиракетної оборони". 

 

Що стосується України, то Путін вважає, що ні в якому разі не може дозволити радикально налаштованому антиросійського уряду керувати країною в його сфері стратегічного впливу (в ближньому зарубіжжі). Це тим важливіше, що значна частина громадян України - росіяни або російськомовні. На думку російського лідера, на кону стоїть геополітичний вплив Росії. 

 

Відповіддю на формування пронатівського режиму в сусідній Україні стала коригування її кордонів. Так, Захід і українські націоналісти, що повалили проросійського президента Віктора Януковича, стверджують, що Росія порушила умови підписаного після розпаду СРСР міжнародної угоди: пострадянська Росія Бориса Єльцина відмовлялася від домагань на Крим (хоча історично він завжди був російським) і зобов'язувалася стежити за недоторканністю українських кордонів в обмін на збереження військових баз у Криму і відмову України від її ядерного арсеналу. Проте, як зазначає фахівець з Росії Жак Сапір (Jacques Sapir), не можна заперечувати і того, що поспішне визнання Заходом антиросійської «революції» в Україні в лютому 2014 року (вона привела до формування ворожого до попереднього юридичного порядку тимчасового уряду) де-факто і де-юре звільнило неворожо налаштовані до Москви регіони від зобов'язань інших частин країни. Москва відчула себе вільною від міжнародного зобов'язання відмовитися від Криму: воно було тісно пов'язане з російсько-українським альянсом, який у Києві тепер вирішили розірвати. 

 

У період з 1999 по 2007 рік держави НАТО підтримали і визнали сепаратистську албаномовну владу сьогодні вже незалежного Косова, хоча її основу і склала антисербська терористична організація. Захід назвав Косово «вільним» від усіх юридичних і конституційних угод з Сербією. У такому випадку неминуче виникає питання, якою логікою керується Захід, коли називає таким, що «відповідає міжнародному праву», відділення Косова від Сербії (на основі проведення голосування для підтвердження цього відділення), але в той же час вважає незалежність Криму (його теж затвердили на референдумі) таким, що «суперечить міжнародному праву»? 

 

Нам можуть відповісти, що Крим був «окупований» російською армією, але на це можна заперечити, що російські військові «звільнили» Крим від України без єдиного пострілу, тоді як натовські держави «звільнили» Косово за допомогою масованих бомбардувань, які призвели до загибелі тисяч мирних жителів і руйнування стратегічної інфраструктури Сербії ... 

 

На думку Москви (та й будь-якого стратега), за подібними виборчим обуренням приховані очевидні стратегічні інтереси (американські бази в Косові), що в цілому цілком можна зрозуміти. Як би то не було, не варто дозволяти обдурити себе і піддаватися чорно-білому сприйняттю дійсності, яке зовсім не сприяє зближенню Заходу і, в першу чергу, Європи з Росією. На думку Володимира Путіна, оскільки Захід відстоює свої бази всюди у світі, аж до самих російських кордонів, то і у Росії є повне право захищати власні стратегічні бази, які дають їй вихід до теплих морів (Сирія, Крим і т.д.). Крім того, варто нагадати, що Крим, російський «Лазурний берег», став українським всупереч волі його населення: його «подарував» Україні радянський диктатор Хрущов. Те ж саме відбулося і з Нагорним Карабахом: Сталін віддав Азербайджану цей вірменський регіон, який згодом став джерелом безупинного конфлікту двох країн. Крім того, викликає подив і той факт, що Захід, який прагне покарати Путіна за Крим, воліє закривати очі на дії Туреччини, яка з 1974 року незаконно окупує і колонізує частину Кіпру (до речі, держави-члена Європейського Союзу) ... Але ж Туреччина - важливий і впливовий член НАТО, і це, судячи з усього, дає їй якісь інші права ... Все це свідчить про обмеженість принципу «недоторканності кордонів» в міжнародному праві, якому протистоїть інший найважливіший принцип ООН, а саме - «право народів на самовизначення». 

 

Як би то не було, найважливіший принцип міжнародних відносин - це все ж реалізм. Він нагадує про те, що мета НАТО з розширення впливу до «ближнього зарубіжжя Росії» (справжня причина кризи) не може бути реалізована безперешкодно. Справа в тому, що у Росії є можливість вставити Заходу палиці в колеса і численні (у тому числі енергетичні) важелі тиску, не кажучи вже про тисячі ядерних боєголовок. Все це закликає до обережності ... Нинішні західні санкції проти Росії назвали «найжорсткішими з часів холодної війни», однак вони дуже обмежені і не особливо турбують Москву. Звідси і жарт впливового радника Володимира Путіна Владислава Суркова, який назвав великою честю те, що опинився в списку ... Якщо в найближчі тижні Москва розпочне операцію на сході України, то санкції можуть торкнутися більш близьких до влади людей, але економічний та енергетичний контекст свідчать про те , що ніхто сьогодні не зацікавлений у санкціях, які можуть завдати серйозної шкоди владі Володимира Путіна. Той зараз користується як ніколи високою популярністю в народі і цілком може завдати у відповідь удару: заморожування активів західних підприємств, які працюють у Росії, зупинка поставок газу залежних від нього європейським країнам (Німеччина, Італія, Прибалтика) і т.д. 

 

По суті, головна мета санкцій - «не дати Путіну піти далі і, наприклад, взяти під контроль міста на російськомовному сході України, такі, як Донецьк і Харків», вважає експерт з України та Росії Фаб'єн Боссар (Fabien Baussart). За його словами, ці санкції вкрай помірні, оскільки європейські країни пасують через енергетичну залежність від Росії: реальна альтернатива поставкам російського газу з'явиться не раніше, ніж через кілька років. США не залежать від Росії в плані постачань енергоносіїв, а й у них в цілому зв'язані руки, тому що їм потрібна Москва для роботи з іранського і сирійського питань, як показали досягнуті в Женеві домовленості. 

 

На завершення хочу зазначити, що ніхто не зацікавлений у поверненні до «холодної війни», нехай навіть менталітет обох таборів несе в собі глибокий відбиток тієї епохи. Хоча, звичайно, не можна не визнати, що із західного боку ціла низка натовських стратегів і політичних лідерів спробували по-максимуму скористатися «перемогою» над СРСР, продовжувачкою якого, на жаль, вважається Росія. 

 

Я сам вже не перший рік виступаю за «примирення» Росії з Європою і Заходом у рамках своєрідної "панзахідної" системи: для цього Заходу потрібно відмовитися від зарозумілого універсалістського світогляду і зосередитися на власних цивілізаційних ідеалах, християнсько-іудейській самосвідомості і стратегічному просторі на тлі нових викликів багатополярного світу. Росія, до речі, приймає його, а Захід продовжує наполегливо заперечувати в ім'я утопії, яка веде до змішання понять універсалізму та глобалізації: перше - це небезпечна утопія неоімперського типу, тоді як друге - лише поле дій і товарообміну суверенних держав.