Президент Франції та канцлер Німеччини
За відсутності американців ситуацію вкрай дестабілізує той факт, що два "локомотиви" Європи – Німеччина та Франція – зупинилися в цей критичний момент.
Євросоюз виявляє нерішучість перед загрозою російського вторгнення в Україну, а Сполучені Штати зайняті внутрішніми проблемами та протистоянням з Китаєм, тому Велика Британія має очолити протидію Москві. Про це пише британський історик, автор газети Telegraph Марк Алмонд.
Корреспондент.net наводить переклад
статті.
Відмова ЄС від України – це ганьба
Поки Європа мовчить, а Америка відволікається внутрішніми проблемами, Британія має спробувати взяти лідерство у настрої своїх союзників проти російської агресії.
Заяви про те, що Німеччина "заблокувала" транспортні літаки Королівських ВПС, які
перевозили протитанкові ракети в Україну, і не дала їм змоги пролетіти над її територією, здаються перебільшенням.
Але правда ще гірша.
Берлін блокував нашу допомогу Києву не більше, ніж він взагалі готовий підтримати Україну, щоб зупинити потенційне російське вторгнення. Його пасивність перед лицем кризи, що насувається, означає, що Берлін є не стрижнем Європи, а вакуумом сили в її серці.
На Заході сподівалися, що відхід Ангели Меркель минулого року призведе до менш комфортних відносин між Берліном та Москвою. Затримка із сертифікацією газопроводу Північний потік-2 дозволяла зробити припущення про жорсткішу лінію Німеччини відносно Росії.
Але зі збільшенням напруженості новий уряд у Берліні, схоже, вважає, що милих розмов у Києві та Москві буде цілком достатньо для того, щоб розвіяти хмари війни.
Коли минулого місяця Анналену Бербок було призначено міністром закордонних справ у новому коаліційному уряді Німеччини, здавалося, що вона об'єднала повістку Партії зелених з повісткою в галузі прав людини, що приводило її до розбіжностей із Кремлем.
Але
заяви Бербок у Києві показали, що її лінія мало чим відрізняється від лінії Ангели Меркель, яка була надзвичайно слабкою після української кризи 2014 року.
Подвійний візит Бербок до Києва та Москви деморалізував українців та надав сміливості росіянам. Вони бачать, що вона має лише слова. Її натяки на санкції говорять, швидше, про те, як мало Німеччина зробить, а не про те, як вона рішуче діятиме.
Не лише Німеччина винна у розколі реакції НАТО щодо України. Президент Франції Емманюель Макрон затіяв велику гру щодо затвердження стратегічного суверенітету "об'єднаної Європи", здатної сконцентрувати всю дипломатичну, військову та економічну вагу континенту.
Але коли насуваються проблеми та наближається боротьба за переобрання у квітні, Макрон обирає шлях стратегічного мовчання. Перефразовуючи Черчілля, велика стратегія Макрона - це "загадка без сфінкса", який міг би її втілювати.
Увага Вашингтона розривається між внутрішньою кризою в Америці, Китаєм, Тайванем, Північною Кореєю та Близьким Сходом. Це робить відсутність Брюсселя за столом переговорів в умовах, коли криза у Східній Європі все наростає, сильною перешкодою на шляху мрій ЄС щодо ролі ключового гравця у справі миру та безпеки.
На жаль, Володимир Путін бачить у Білому домі розсіяного американського президента, а в Лондоні британського прем'єра, що застряг у скандалах. Бен Воллес, міністр оборони Британії, можливо, бачить хмари на горизонті, але хіба може Вайтхолл (британський уряд, – ред.) наодинці надихнути європейських союзників?
За відсутності американців ситуацію вкрай дестабілізує той факт, що два "локомотиви" Європи – Німеччина та Франція – зупинилися в цей критичний момент. Енергетична залежність Німеччини від Росії та залежність Франції від Європейського центрального банку у Франкфурті, де домінують німці, перешкоджають загальноєвропейській підтримці НАТО.
Згадайте, як минулого року Макрон і Меркель хотіли відновити діалог між ЄС та Кремлем, не зважаючи на інших членів Євросоюзу. Париж та Берлін могли стати двомовним голосом Європи, що веде переговори з двоголовим російським орлом.
Ця перспектива була відкинута не в останню чергу завдяки полякам і балтійцям, але на її місце не було запропоновано нічого чіткішого. Тепер Німеччина відродила цю ідею, але навіть без участі Франції.
Італія, як і Німеччина, дуже залежить від російського газу. Як і Париж, Рим шукає керівну силу у Берліні. Володимир Путін, напевно, є, скоріше, опортуністом, ніж великим стратегом, але "Європа без голови" схиляє шальки терезів на його користь, даючи йому можливість захопити стільки, скільки він поки що може захопити.