Життя Івана Мазепи могло б стати сюжетом для багатотомного авантюрного роману, пише історик Олександр Борисович Широкоряд. Його статтю публікує Независимая газета
5 листопада 1708 року на майдані у Глухові (нині райцентр Сумської області, Україна) були поставлені в стрій полки російської армії, сотні малоросійських козаків, а також численні представники православного духовенства. В центрі майдану на ешафот поставили шибеницю. Кат підтягнув до неї ... величезну ляльку. Вона досить точно копіювала гетьмана Івана Мазепу і була у відповідних шатах з усіма належними регаліями. Кавалери ордена Андрія Первозванного, які зійшли на ешафот, - Олександр Меншиков і Гавриїл Головкін пороздирали виданий Мазепі патент на цю нагороду і зняли з ляльки Андріївську стрічку. Після чого опудало загойдалось на мотузці...
У Москві митрополит Стефан Яворський піддав Івашку Мазепу анафемі. І от уже рівно три століття в Російській імперії, в Радянському Союзі, у РФ проклинають гетьмана як зрадника інтересів російського й українського народів, оголошують вмістилищем усіх людських пороків.
Зате наприкінці XIX століття Мазепу піднімає на щит в Австро-Угорщині українство - галицькі ультранаціоналісти. А в ХХ столітті він став символом всіх русофобів як на території самої України, так і в українській діаспорі.
У 1991 році Україна здобула незалежність. Але, на жаль, у неї був відсутній настільки необхідний для національної держави атрибут, як історія. І її терміново почали вигадувати. Правда, розповіді про те, що Ной та Христофор Колумб були щирими (тобто справжніми) українцями, про 400-річну династію українських князів від Кия до Аскольда і т.п., які виявилися для цього малопридатні.
Історію України, і то з великою натяжкою, можна починати з середини XVII століття. Але знакова фігура того часу - гетьман Богдан Хмельницький страшенно дратує помаранчевих дослідників минулого незалежної держави. Тому героями і захисниками вільної Украйни стають лише наступні гетьмани від Виговського до Дорошенка.
Що ж відбувалося в Малоросії з дня смерті Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року до укладання в 1686 році Вічного миру між Росією і Річчю Посполитою?
Влада в регіоні належала гетьманом, якого обирали ті чи інші групи малоросійських або запорізьких козаків. Більше в Малоросії було відразу по два, три, а іноді і по чотири гетьмани. Природно, вони перманентно воювали між собою. Кожен запрошував союзників - росіян, поляків, кримських татар та турків. Варто зауважити, що московський вектор був головним не завжди. Іноді російські війська були відсутні в Малоросії по кілька років, але війна там не тільки не затихала, але й розгорялися ще більше.
Зрозуміло, ці гетьмани ніколи не думали про вільну Украйну як у сенсі створення незалежної держави, так і в плані устрою вільного життя селянства. Гетьмани хотіли волі при наявності безправних хлопів лише для себе і свого оточення. Задля цього вони по черзі брали підданство російського царя, польського короля і турецького султана.
Тут слід не забувати ось про що. Російські князі та бояри разом з повністю зросійщеними литовцями правили Малоросією до Люблінської унії 1569 року. А з кінця XVI і до середини XVII століття російські князі і дворянство на Малій Русі повністю полонізувалось, тобто взяли католицизм, польську культуру і стали вважати себе поляками. Від шляхти вони перейняли безмежну жорстокість до підлеглих їм селян, ненависть до православ'я і презирство до королівської влади. Колишні російські православні магнати в Малоросії, подібно до польським феодалів, були таким собі незалежними господарчиками і обзавелися приватними арміями.
Зазначу, що вітчизняні історики стверджували, що Богдан Хмельницький весь час воював з польською армією. Насправді він не настільки часто бився з королівськими військами, скільки з приватними арміями Єремії Вишневецького - вихідця з руського стародавнього князівського роду.
Малоросійське населення відштовхувало малоросійських дворян-ренегатів, так само як і польських поміщиків. Почалися повстання під проводом багатих козаків. Але за рідкісним винятком з часом і ці отамани виявляли бажання стати польськими магнатами.
Результат 30-річного правління гетьманів - повне руйнування Малоросії. Цю епоху самі українські історики красномовно назвали Руїною.
У 1686 році до Росії відійшла лише лівобережна частина Малоросії, а Правобережжя залишилося у складі Речі Посполитої. Зазначу, що якщо на лівому березі Дніпра запанував спокій і мир, то на правому - лише зменшилися масштаби війни. Польсько-козачі розбірки не припинялися ні на один рік.
Влітку 1687 року російська рать на чолі з князем Василем Голіциним спробувала вторгнутися в Крим, однак зазнала невдачі. Недруги малоросійського гетьмана Івана Самойловича, серед яких був і генеральний осавул Мазепа (командир полку найманців), подають Голіцину донос на свого начальника. Той нібито підпалив степ, щоб перешкодити просуванню царського війська. Князю і його воєводам теж треба було знайти винних. Василь нажалівся правительці Російської держави царівні Софії, і через два тижні Самойлович був позбавлений гетьманської булави, закінчивши свої дні у засланні.
25 липня 1687 року на річці Коломані зібралася Рада, на якій вольними голосами малоросійських козаків і генеральської старшини було обрано гетьманом Мазепу. Його обранню сприяв Василь Голіцин. Іван Степанович негайно віддячив князю, давши йому 10 тисяч рублів, вилучених у Самойловича.
Хто ж був Іван Мазепа? Покоєвим шляхтичем польського короля Яна-Казимира - по-перше. Ротмістром надвірної хоругви правобережного гетьмана Дорошенка, союзника Туреччини та Польщі ворога, - по-друге. Генеральним осавулом при лівобережному гетьмані Самойловичу, ворогу Дорошенка і васалу Москви, - по-третє. Гетьманом Війська Запорозького його царської величності - по-четверте. Союзником короля Швеції Карла XII, ворога його царської величності, - по-п'яте ... Перед нами гравець, а не герой. Так охарактеризував Мазепу український історик Олесь Бузина. Характеристика трохи спрощена, але в цілому справедлива.
Про діяльність Мазепи можна написати багатотомний авантюрний роман, який буде читатися на єдиному подиху. Я ж зупинюся лише на кількох епізодах його життя.
Почну з того, що ні Самойлович, ні Мазепа не користувалися любов'ю або навіть довірою населення. Причому на це не міг не вказати і відомий український націоналіст, історик Михайло Грушевський: «Знаючи народне невдоволення та недовіру, вони не довіряли навіть козакам і поряд з козацькими полками заводили собі наймані полки з усякого збіговиська - так званих сердюків і компанійців; просили також у московського уряду московського війська для України».
Мазепі дісталася лише лівобережна частина Малоросії. Якщо б гетьман був великим патріотом України, він би, напевно, зробив усе, щоб об'єднати її. І як вірний підданний російської корони він зобов'язаний був зробити те ж саме, тобто докласти всіх зусиль, щоб приєднати Правобережжя. Однак гетьман не був ні патріотом України, ні вірнопідданим московського самодержця. Він обстоював виключно особисті інтереси.
А між тим Правобережжя було готове, як перестигле яблуко, саме впасти до ніг царя. До 1686 році значна частина Правобережжя опинилася під владою самозваних козацьких полковників. Найбільшу популярність серед них придбав Семен Гурко, що одержав прізвисько Палій. Він зробив своєю резиденцією місто Фастів або, як його тоді називали, Хвастів.
У 1688 році Палій звернувся до Москви з проханням про прийняття його в російське підданство, але царівна Софія, зайнята палацевими інтригами, злякалася війни з Польщею та відмовила полковнику.
З 1694 року Мазепа почав всіляко інтригувати проти Палія. Фастівський правитель був дуже популярний на обох берегах Дніпра, а Івану Степановичу загалом і цілому було плювати і на православ'я, і на народ малоросійський, його основна мета полягала в утриманні гетьманської булави. Тому Мазепа намагався всіма засобами дискредитувати потенційного суперника.
До кінця 1702 року загони Палія взяли Бердичів, Немирів, Білу Церкву і Бар. Їм підкорилось майже все Правобережжя аж до Дністра.
Але Мазепа так і не надав допомоги Палію і його сподвижникам - ні явної, ні таємної. А гетьману самому нічого не треба було робити, лише не заважати малоросійським і запорізьким козакам перебратися через Дніпро.
В кінці 1703 року полякам вдалося відтіснити загони повсталих до російського кордону. Між тим Мазепа строчив царю Петру донос за доносом на Палія, що той має стосунки з Панами Любомирськими і хоче вступити на службу до шведського короля Карла XII.
1 серпня Мазепа запросив у свою ставку Палія, заарештував його і відправив до ув'язнення в Батуринський замок.
На початку 1705 року Мазепа направив до царя чергову кляузу на Палія, заявивши, що тримати його в Малоросії небезпечно. За царським указом Палія в березні 1705 року доставили в Москву, а в кінці літа заслали до Сибіру, в Томськ на вічне поселення.
Так закінчилася паліївщина запорізьких та місцевих козаків, яка могла привести все Правобережжя під скіпетр російського царя.
Але щодо цього нашого героя. Мазепа займався не тільки боротьбою з Палієм, він зумів перетворитися в найбагатшого поміщика не тільки Росії, але, думаю, навіть всієї Європи. Іван Степанович до 1708 році володів 100 тисячами душ в Малій Росії і 20 тисячами в навколишніх великоруських повітах. Нагадаю, що душею тоді вважали лише чоловіків - батьків родин.
І ось благоденство гетьмана опинилося під загрозою. 11 вересня 1708 року армія шведського короля Карла XII зупинилося біля Старишів - прикордонного містечка по обидва боки великої дороги на Москву. Звідси до Смоленська було всього близько 14 верст.
Чотири дні Карл був у нерішучості. За наказом царя Петра російські війська розоряли власну країну так само, як раніше - Річ Посполиту. Шведи потерпали від голоду, коні гинули.
15 вересня король віддає наказ про похід на Україну. Його армія повертає на південь і рухається на місто Стародуб, не дочекавшись 16-тисячного корпусу генерала Левенгаупта, який ішов з Риги. Внаслідок чого той 21 вересня неподалік села Лісова був наголову розбитий російськими військами, і лише його залишки чисельністю близько 6500 людей 12 жовтня з'єдналися з королівської армією.
Коли до гетьмана прийшла звістка, що Карл від Смоленська повернув на Україну, він вигукнув: «Диявол його сюди несе! Всі мої інтереси переверне, війська великоросійські за собою всередину Украйни впровадить на останню її руїни і на погибель нашу!»
Мазепа краще, ніж будь-хто інший в Україні, знав і особисто бачив 300-400-верстову зону випаленої землі, яку створювали російські перед супротивником. І він не без підстав припускав, що війна буде лихом для України. Був у нього, однак, і особистий мотив. Адже розорення припишуть не королю або царю, а йому особисто. Тому навіть у разі перемоги Петру доведеться змінювати гетьмана. А претендент вже був - Олександр Меншиков давно мітив у гетьмани і всіма правдами й неправдами ліз в малоросійські справи.
У жовтні 1708 року Мазепа зробив остаточний вибір. Його посланці запропонували військовий союз Карлу XII. Грушевський писав: «У якому сенсі було встановлено між ними (гетьманом і королем. - А.Ш.) угоду, про це не маємо ніяких точних відомостей і тільки з пізніших актів можемо зробити висновок, чого хотіли Мазепа і старшина, приєднаюючись до шведського короля:
«Україна по обидва боки Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросійським повинна бути навіки вільною від усякого чужого володіння». Швеція та інші союзні держави ні з метою звільнення, ні з метою піклування, ні з якими іншими видами не повинні претендувати на владу над Україною і військом Запорізьким або на яке-небудь верховенство, не можуть збирати яких-небудь доходів чи податків. Не можуть захоплювати або займати своїми гарнізонами українських фортець, які були зброєю або трактатами добити в Москви. Повинні зберігати Україну в цілості і не дозволяти кому-небудь іншому поневолити її. Повинні свято зберігати цілість кордонів, недоторканність свобод, прав і привілеїв, щоб Україна на вічні часи користувалася вільно своїми правами і вольностями без будь-якої шкоди».
Начебто б Мазепа є борцем за вільну Украйну. На жаль, цей документ - пізня фальшивка, і далеко ходити за доказами не треба. Є сотні незаперечних свідчень про те, як поводився Карл з польськими магнатами і самим королем Речі Посполитої Станіславом Лещинськім. Так що навіть після чотирьох Полтав самозакоханий шведський монарх ніколи б не підписав подібного договору з Мазепою.
24 жовтня Мазепа виїхав з гетьманської столиці Батурина і через два дні прибув до шведського табору. Разом з ним до Карла перейшло, за різними даними, від півтора до п'яти тисяч козаків. 29 жовтня Мазепа був прийнятий королем.
Треба віддати належне оперативності Меншикова, який вже 31 жовтня влаштував облогу Батурина. Представники нечисленного гарнізону Батурина (трохи більше чотирьох полків) заявили, що вони залишаються підданими Петра, але російських солдатів, ні тим паче самого Олександра Даниловича, в місто не пустять.
Царським військам вдалося ввірватися в Батурин завдяки допомозі старшини Прилуцького полку Івана Носа. За наказом Меншикова солдати перебили не тільки мазепинський гарнізон, а й усіх мешканців міста. Сама гетьманська столиця була спалена вщент. До речі, через два дні після цієї розправи Меншиков отримав наказ Петра: «Батурин в знак зрадникам (бо боронились) іншим на приклад спалити весь». З іншими містами, де відмовляться впустити російські війська, цар наказав чинити, як з Батурином.
У підсумку вся Малоросіяя, за винятком запорізьких козаків, залишилася вірна Петру. І тут позначилася, зрозуміло, не стільки острах репресій, скільки було відчуття єдності всіх російських православних людей. Зазначу, що шведське військо поводилося з місцевим населенням набагато жорсткіше, ніж царські солдати.
Подальше відоме всім зі шкільних підручників. Карл XII був розбитий під Полтавою. Король і гетьман втекли в турецькі володіння.
Іван Мазепа помер 22 серпня 1709 року. Його поховали поблизу Бендер, але потім труну викопали і відправили в Ясси. На Україні довго жила легенда, що поховання були фіктивні, а насправді Мазепа проник до Києва, прийняв схиму в Печерській лаврі, і він помер в покаянні.
Отже, старий гетьман помер невідомим. Але незабаром народяться міфи про величного злодія і про українського патріота, який разом з найкращими представниками цивілізованої Європи боровся проти агресії Москви.