Економіки Східної Європи опинилися перед загрозою тривожних часів, навіть якщо західні банки збережуть стабільність. Політичні наслідки можуть бути іще гіршими, пише британський журнал The Economist.
Чи стануть колишні комуністичні країни наступною Ісландією? Драматичний колапс економіки цієї країни, поставив під загрозу заощадження вкладників із Британії та звідусіль, кинувши світло на інші ризиковані, але мало знані закапелки світової фінансової системи. Стабільність української гривні, наслідки краху латвійського ринку нерухомості та тривожна схильність угорців до позик у швейцарських франках, – серед інших і ці екзотичні теми тепер захаращують робочі столи політиків.
У часи фінансової нестабільності колишні комуністичні країни Східної Європи опинилися під особливою загрозою. По-перше, тому, що зворотнім боком зростаючого іноземного інвестування був наростаючий дефіцит рахунку поточних операцій (наприклад, у Латвії в третьому кварталі минулого року він сягнув піку у 26% ВНП). По-друге, малоймовірно, що їхні центральні банки й уряди спроможні розгорнути фінансовий потенціал, як це вчинили у великих економіках Заходу. Декілька банків вже збанкрутували; ринки цінних паперів обвалилися, завдаючи удару балансовим звітам і знецінюючи багаторічні заощадження. Ціна кредитно-дефолтних свопів – ринкова оцінка кредитоспроможності позичальників – різниться від переконливої до тривожної. В міру зростання занепокоєння 22 жовтня Центральний банк Угорщини підняв облікову ставку із 8,5% до 11,5%.
В Україні <…> фондовий ринок впав майже на 80%. Нещодавно національна валюта гривня сягнула рекордно низького за сім років рівня щодо долара
Для країн, які скористалися великими грошовими потоками закордонних грошових інвестицій, що їх надавала кредитно стабільна світова фінансова система, коло проблем виглядає загрозливо. У кожній із цих країн, за винятком Росії, є значні дефіцити поточного рахунку, що свідчить про те, що ці країни живуть понад свої можливості. Деякі (але не всі) мають громадський чи приватний сектор зі значними іноземними боргами; їх, можливо, буде важко рефінансувати. Деякі (знову ж таки, не завжди ті самі) мають нестійкі банки і величезний державний дефіцит. У кращому разі, на регіон чекає ще більш неприємний шок, який потребуватиме зовнішньої підтримки таких кредиторів, як МВФ. У гіршому випадку, деякі країни стоять перед лицем реструктуризації боргу, колапсу національної валюти й депресії; що потягне за собою також цілий спектр політичних зрушень.
Найбільш вражаючою є занепокоєння у Росії. У порівнянні з травнем, коли він сягнув піку, ринок цінних паперів упав на дві третини, змушуючи казкових олігархів панічно ліквідовувати свої портфельні активи, щоб задовольнити вимоги банків. Мабуть найбагатший із цих промислових магнатів, особа з хорошими зв’язками Олег Дерипаска, тепер замішаний у британський політичний скандал – він продав дорогі акції західних компаній, які використав як заставу у придбанні за $4,5 мільярдів 25% акцій найбільшого російського виробника нікелю Норильский Нікель.
Україна перебуває в політичному хаосі. Прем’єр-міністр і президент сперечаються щодо легальності наступних парламентських виборів (тепер перенесених аж на 14 грудня). Нового уряду, здатного прийняти важкі рішення, не буде ще упродовж тижнів, навіть місяців.
Ці драматичні зміни у статках викликали у пам’яті крах 1998 року, в результаті якого дефолт і девальвація знищили більшу частину російського приватного банківського сектору. Але мало хто сподівається повторення. Сучасна Росія завдяки $1,3 трильйону прибутку від продажу нафти й газу упродовж останніх восьми років сидить на величезній купі грошей і ліквідних активів, маючи у своїх резервах все ще в надлишку $500 мільярдів у вигляді резервів іноземної валюти й інших фондів. Тепер ще не цілком зрозуміло, як добре Кремль організує рятівні заходи і хто з цього скористається. Нижчі ціни на нафту можуть вплинути на геополітичні амбіції Росії та її союзників. Деякі олігархи можуть стати мінігархами. Але Росії, не потрібно просити грошей у зовнішнього світу.
В Україні, наступній за величиною країні регіону, цілком інша історія. Цього року фондовий ринок впав майже на 80%. Нещодавно національна валюта гривня сягнула рекордно низького за сім років рівня щодо долара. Промінвестбанк, шостий за величиною, зазнав краху. Рейтингові агенції знизили свої оцінки. Економічний ріст сповільнився. Інфляція становить 25%.
Зовнішній світ хоче допомогти. Офіційні особи ведуть переговори з МВФ, щодо надання термінової позики в розмірі до $14 мільярдів – близько п’ятої частини з тих $55-66 мільярдів, які до наступного року має зібрати Україна для того, щоб реінвестувати борги по короткотермінових позиках, виплатити відсотки по інших боргах, і фінансувати решту свого теперішнього дефіциту поточного рахунку. Зазвичай, це вимагає важких переговорів щодо банківської реформи, вищої відсоткової ставки і, щоб обмежити інфляцію, суворого режиму бюджетних витрат.
Найглибша проблема Східної Європи: не так фінансові коливання й слабості, а корумпована й некомпетентна політика
Проблема в тому, що навіть за своїми жахливими стандартами, Україна перебуває в політичному хаосі. Прем’єр-міністр і президент сперечаються щодо легальності наступних парламентських виборів (тепер перенесених аж на 14 грудня). Нового уряду, здатного прийняти важкі рішення, не буде ще упродовж тижнів, навіть місяців. Тим не менше, побоюючись звинувачень у пасивності, МВФ може видати позику.
Зовнішнє рятівне коло
МВФ є одним із джерел допомоги (і, можливо, там втішені, що мають чим зайнятися після років, впродовж яких роль банку в регіоні, як здавалося, зменшувалась). Для країн, ближчих до "старої Європи", іншим можливим рятівним колом є Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). 16 жовтня ЄЦБ надав Угорщині, яка перебуває поза межами зони євро, але тісно з нею економічно пов’язана, короткотермінову кредитну лінію в розмірі ?5 мільярдів ($6,7 мільярдів). Серед турбот щодо боргів, публічних фінансів і перспектив росту, її ринок іноземної валюти мало не паралізувало.
Хоча Угорщина багатша від України, маючи ВНП на душу населення приблизно втричі вищий, у деяких відношеннях вона навіть більш вразлива. Державний борг становить більш ніж 60% ВНП (багато за регіональними стандартами), через звичку часів комуністичної ери жити в кредит і марнотратні уряди. У 2006 році дефіцит бюджету перевищив 9% національного доходу. Дефіцит поточного рахунку цього року склав ?6,8 мільярдів, або 5,5% ВНП. Нещодавні боргові аукціони були скасовані через страйк покупців. Багато угорських фірм і внутрішніх господарств взяли позики у твердій валюті (спершу такі позики видавали за набагато меншою відсотковою ставкою, ніж деноміновані у форинтах позики, з 2006 року вони становлять 90% нових іпотек і 20% ВНП). Фактично, це були особисті ставки, які тепер виглядають погано продуманими, на конвергенцію форинта із євро. Слабкий форинт означає вищі виплати за відсотковою ставкою; якщо ця тенденція триватиме, багато угорців ризикують збанкрутувати.
Страхи декого з представників "старої Європи" на початку 1990-х, що нові сусіди, скоріше за все, будуть уражені бідністю і нестабільністю, експортуючи голодних мігрантів до решти континенту, виглядають недоречно перебільшеними.
Звичайно, економіка Угорщини могла б бути у кращій формі. Зовнішні експерти віддають належне зусиллям влади, якій вдалося скоротити бюджетний дефіцит, тепер він менший 4% ВНП. Уряд розпочав міжпартійні переговори щодо подальшої програми жорстких заходів. Центральний банк Угорщини напрочуд добре керований. Якщо потрібно, МВФ і ЄЦБ готові надати наступні позики.
В Угорщині, як і будь-де, залишається проблема, чи будуть іноземні банки солідарними, вірними своїм місцевим клієнтам, чи підтримають їх. Як і більшість нових членів ЄС, значну частину своїх банків Угорщина розпродала іноземцям. Те, що колись виглядало, як найкращий спосіб для створення надійної фінансової системи, дозволяючи країнам вільно брати позики і швидко рости, уникаючи ризику того різновиду кризи, яку в минулі декади пережили порогові ринки, в ретроспективі виглядає ризиковано. За останнє десятиліття, такі західні банки, як Erste Bank і Raiffeisen (Австрія), UniCredit (Італія) або Swedbank і SEB (Швеція), згуртувалися на порозі нових багатообіцяючих ринків, сміливо надаючи позики й скуповуючи дорого місцеві банки. Тепер, ці величезні абонентні витрати – у випадку Австрії цілих 43% ВНП, порівняно з 5% для Італії та 1% для Швеції – стрімко зростають у той час, коли нестійкі банки можуть відчути, що гроші, яких так бракує, краще розміщати вдома. Подібні депозити за кордоном не покриті страховкою власної країни.
Іноземні банки вже обмежують видачу позик, відмовляючись від іпотек в іноземній валюті і вимагаючи кращих гарантій. Це розсудливо, але чи не запізно? Небезпека полягає в тому, що вони можуть піти набагато далі, скоротивши видачу нових позик або відмовившись реінвестувати дуже значні позики, навіть для солідних позичальників. Це може зумовити різке зростання банкрутств і безробіття. Іншою можливістю є те, що один чи більше банків-засновників можуть виставити на продаж проблемні філії, наприклад для російського покупця. Така перспектива є малоймовірною. Але в таких місцях, як країни Балтії, це викликає нервовий переполох.
На перший погляд, здається, що позиція цих економік більш ризикована. Різке сповільнення тут почалось навіть ще до початку світової фінансової кризи. Естонія, а особливо Латвія, втішалися дивовижним будівельним бумом, щедро фінансованим банківськими позиками. Це один із факторів у їхньому сьогоднішньому колосальному дефіциті поточного рахунку. Бульбашка луснула; ріст, який у 2006 році вимірювався двозначними числами, зупинився.
Це було важке, але досі впорядковане кредитування. Питання, чи воно тепер перетвориться на катастрофічне, залишається відритим. Все ж, борги слід повертати. Рейтингова агенція Fitch, яка цього місяця знизила рейтинг усіх трьох балтійських країн, вважає, що їхні вимоги на наступний рік щодо валового зовнішнього фінансування (гроші, які необхідні для виплат по закордонних боргах і їхньому дефіциту поточного рахунку) в Латвії становлять 400% ймовірного на кінець року резерву іноземної валюти, 350% – в Естонії і 250% – у Литві. Це найвищі співвідношення у новій, пороговій Європі.
Теоретично зовнішній дисбаланс повинен розкрутитись сам по собі. Сповільнення вдома вже скорочує дефіцит валютного рахунку. Якщо через погані позики місцеві банки залишаться без грошей, їхні закордонні власники вишлють їм більше грошей; задіяні суми за балтійськими стандартами є значними, але малими за стандартами банків багатих країн. Наприклад Swedbank має 16% своїх позик у країнах Балтії (190 мільярдів шведських крон, еквівалент $32 мільярдів або ?20 мільярдів). На сьогодні тільки 1,2% із загальної суми виглядають погано, кажуть банкіри. Шведські інспектори стверджують , що без ерозії власного капіталу найбільші банки можуть списати небагато не мало, аж 10% балтійських позик. Цього тижня, щоб стимулювати довіру, Швеція задіяла $200-мільярдний план рятівних заходів.
Ба більше, попри зростаючі закордонні позики для фірм і домашніх господарств, жодна з країн Балтії не має значного державного боргу, яким варто перейматися (Естонія навіть має чисті активи). Публічні фінанси у надійному стані. Уряди все ще мають кредитний рейтинг сприятливого для інвестицій рівня.
Прив’язки та їх небезпеки
Проблема полягає не так у виживанні, як у пошуку вірної політичної суміші для того, щоб мінімізувати наслідки різкого спаду. Валюти всіх трьох балтійських країн прив’язані до євро, або у формальних валютних комітетах (де кількість обігових коштів напряму прив’язана до резервів іноземної валюти) або, у випадку Латвії, подібному, але трішки гнучкішому узгодженні. У 1990-х це був вдалий хід, який допоміг стабілізувати економіку, котра після колапсу радянської планової системи лежала пластом, і це був добрий спосіб рухатися шляхом до членства в зоні євро (щось, до чого в 2006 році Литва не дотягнула на статистичну волосину). На користь безпеки вплинув той факт, що жодна з цих країн не була фінансовим центром: ісландська крона, вартість якої падає – це дитячі іграшки у порівнянні з труднощами спекуляції не надто бажаного на торгах латвійського лата чи естонської крони.
Головним недоліком узгодження є те, що воно обмежує гнучкість політиків. Якщо іноземці раптом виведуть із країни з прив’язаною валютою гроші, грошова пропозиція скоротиться, виникає ризик глибокої депресії. Країна з плаваючим курсом обміну, провівши девальвацію, може спробувати відновити конкурентоздатність і оживити ріст. Для будь-якої з країн Балтії плаваючий курс буде катастрофічним приниженням. Також, це не обов’язково принесе користь: для малих країн ризики валюти з плаваючим курсом набагато більші і набагато менш корисні. Отже, скоріше за все, три балтійські країни стоять на порозі скорочень витрат на соціальні потреби і зниження доходів, можливо упродовж кількох років, коли вони виплачуватимуть свої борги і відновлюватимуть конкурентоздатність. За кращих умов, щоб протидіяти цьому, уряди б керували дефіцитним бюджетом. За сьогоднішнього мороку існує ризик, що більші позики ще більше налякають іноземних кредиторів.
Більшість нових членів ЄС мають сильніші позиції не можуть опинитися в одній категорії з проблемними країнами. Наприклад, Польща має державний борг близько 40% ВНП, однак її економічний ріст сягає майже 6%, а інфляція на рівні 4,5%. Сильна економіка означає хороші податкові збори й утримання дефіциту бюджету на низькому рівні. Злотий, як і угорський форинт, був нестійким, і різке сповільнення в Західній Європі, найбільшому експортному ринку для всіх колишніх комуністичних країн, вплине також і на Польщу. Але життя там навіть за найгіршого сценарію буде хіба трішки важчим, аніж відверто жахливим.
Ціна корупції
Потенційно найбільш вразливими є нові, найбідніші члени ЄС – Румунія та Болгарія. Станом на сьогодні, ріст в обох країнах залишається сильним. Але дисбаланс є вражаючим: цього року дефіцит поточного рахунку радше, мабуть, становитиме 24%. Будівельна бульбашка, яка луснула, та хвиля корпоративних банкрутств може викрити поганий стан банківських балансів. Тоді постане питання, скільки уваги й підтримки кожна країна отримає ззовні. В той час, як країни Балтії на хорошому рахунку, ентузіазм в ЄС щодо термінової допомоги Болгарії через неспроможність Софії виконати свої зобов’язання у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, буде незначним.
І в цьому полягає найглибша проблема Східної Європи: не так фінансові коливання й слабості, а корумпована й некомпетентна політика. Їхні лідери продемонстрували, що навіть за добрих часів їм достатньо важко ефективно керувати. Що трапиться, коли закордонні інвестори стануть скупішими і темпи росту знизяться, або ріст взагалі зупиниться?
З часу колапсу комунізму в 1989 році східна частина Європи намагалась досягнути економічного, соціального й культурного рівня розвитку Заходу. Лякала руйнівна спадщина однопартійної системи та планової економіки. Все, від законності до конкурентоздатності компаній необхідно було відбудовувати (у випадку країн Центральної Європи) або створювати з нуля (для тих, чий докомуністичний досвід полягав у автократії, або феодалізмі).
Результати були вражаючими. Рівень життя зріс; у ці країни потекли закордонні інвестиції; політика внормувалась. Найбагатші колишні комуністичні країни тепер наближаються до таких "західних" країн, як Греція і Португалія. Отже страхи декого з представників "старої Європи" на початку 1990-х, що нові сусіди, скоріше за все, будуть уражені бідністю і нестабільністю, експортуючи голодних мігрантів до решти континенту, виглядають недоречно перебільшеними. Розширення ЄС і НАТО у східному напрямку пройшло шлях від абсурдної фантазії до здорового глузду. Одна невелика колишня комуністична країна, Словенія, вже приєдналося до зони євро; інша, Словаччина, зробить це в січні.
Мабуть, наступні кілька років будуть набагато важчими. Різка рецесія продемонструє ціну сповільнених реформ у попередні роки. У більшості колишніх комуністичних країн зусилля, скеровані на те, щоб досягнути вимог ЄС і НАТО, були їхнім найвищими показниками щодо політичного зобов’язань відносно хорошого уряду і здорової економічної політики. Відтоді підхід був наступний – сядь і насолоджуйся погодою: дешеві кредити, великі закордонні інвестиції, зростання податкових зборів і вищі стандарти життя. Виборці може й не подякували за це урядам, але політичний тиск, скерований на прийняття непопулярних рішень, був мінімальним. (Єдиним реальним винятком була Угорщина, де два роки тому ринок капіталу надіслав попередження.)
Випробування для демократії
Тепер, як ніколи, країнам регіону слід провести важкі й невідкладні політичні заходи, як от державна фінансова реформа, особливо пенсійна; підняти кількість учасників ринку праці, особливо з числа дострокових пенсіонерів; покращення продуктивності шляхом модернізації освіти, яка все ще обмежена бюрократією комуністичної ери. Такі країни, як Польща і Латвія, все ще мають ганебну систему доріг. Офіційна влада душить бізнес; не відступає глибоко вкорінена корупція.
Але шанси на рішуче впровадження реформ виглядають слабкими. Тоді, як західні уряди, в надії відігнати фінансовий обвал, порушують табу за табу, політичний компас, який колись посилав надійні, але часто ігноровані послання щодо необхідного політичного напрямку, шалено коливається. Для країн, яким було сказано, що приватизація, лібералізація і збалансований бюджет є гарантованим шляхом до порятунку, це важкі, бентежні часи. Результат, за словами софійського експерта Івана Крастева, – це "імплозія в ідею нормальності".
Хибна впевненість може бути навіть гіршою, ніж невпевненість і плутанина. Політичні інституції колишніх комуністичних країн були створені у часи великого припливу оптимізму, який настав після колапсу однопартійної держави. Але поступово виборці розчарувались у політиках. Постійний оглядач цього регіону з Брюсселя каже, що наступні роки "будуть великим випробуванням для демократії й законності … чи дотримаються вони правил?" Якщо настануть важкі часи, звинувачення в економічних труднощах іноземних банків, які взяли депозити, але не хочуть видавати позик, може виявитись спокусливою темою для амбітних популістських політиків.
Для країн, які все ще перебувають назовні головних клубів, перспективи виглядають ще тьмянішими. Шанси таких крихких країн, як Македонія, у найближчий час приєднатись до ЄС, зменшуються. Так само, як і перспектива для більш розвинутих країн, які хочуть приєднатись до зони євро. Відчуваючи дефіцит грошей, ЄС ще раз подумає про гроші, які вона готова витратити на інфраструктуру й комунальні служби в сусідніх країнах, які не є членами ЄС.
Багато хто переконаний, що саме ринкова економіка, навіть більше, ніж демократія, була найбільшим успіхом за минулі 20 років. Вона принесла нечувану свободу, вибір і процвітання. В деяких країнах, зауважує Крастев, іноземні банки добилися вищих оцінок на шкалі довіри, ніж громадські інституції. Вони стали символічною і невід’ємною фінансовою складовою не тільки економік, але й цілих країн. Їм є що втрачати. Так само як і Європі.
Оригінал статті:
Eastern Europe. Who’s next?