Режисер Павло Юров: "Новоросія" - це театр абсурду та жорстокості

Театральний режисер Павло Юров приїхав до Німеччини показати невідповідність між теорією і практикою українського сепаратизму. Задачу митців він вбачає у сприянні діалогу в Україні.

Більше 70 днів театральний режисер Павло Юров провів у полоні в захопленому сепаратистами Слов’янську. 25 квітня він проїжджав через місто і був схоплений проросійськими бойовиками. На свободу Юров вийшов 6 липня, коли сили АТО звільнили місто. У Німеччині режисер бере участь у кельнському фестивалі Globalize:Cologne.

Deutsche Welle: Ви могли б трохи детальніше розповісти про Вашу участь у фестивалі Globalize:Cologne 2014? Про те, що Ви будете представляти на ньому в неділю, 28 вересня.

Павло Юров: Я зробив цільний текст з підбірки журналістських інтерв’ю з сепаратистами, українськими солдатами та жителями Донбасу. Вони не були у відео чи аудіо форматі. Це інтерв’ю різних журналістів у текстовому варіанті, тобто ті розмови, які ніхто не чув, крім людей, які розмовляли. Їх можна зіграти в театральній виставі. Крім того, зараз, під час конфлікту, ці всі інтерв’ю містять драматичну напругу та конфлікт. Вони стосуються кожного, хто живе в Україні, кожного, хто є українцем. Текст перекладено англійською, і на фестивалі його представлять німецькі актори.

Я правильно зрозумів, що з цих інтерв’ю вийшла п’єса?

Це документальна п’єса на основі інтерв’ю. Також я взяв пару постів з Facebook. Я, власне, таке робив з приводу Майдану в квітні у Києві, тоді я використав статтю Сергія Рахманіна з газети "Дзеркало тижня". Тоді ми використали ситуації, зарисовки, діалоги та монологи людей, які були на Майдані.

Скажіть, а на кого в першу чергу розрахована Ваша п’єса?

В першу чергу на тих, хто зацікавлений дізнатися, що відбувається насправді на Східній України. Я шукав саме ті тексти, які би відображали погляди тих людей, які там або знаходяться, або працюють, або приїжджають туди. В першу чергу мені дуже цікаво представити п’єсу в Німеччині, а потім я зроблю це в жовтні у Любліні. Я хочу, щоб люди тут мали можливість дізнатися про те, що відбувається там не тільки з каналів російської пропаганди або українських новин, також уже пропагандистських.

Як Ви ставитесь до того, що деякі українські новини також набувають рис пропагандии?

Це пов’язано з тим, про що всі говорять, але чого поки немає: відсутня українська ідея, українська мрія, яка б могла привабити людей на бік України та самих українців зробити більш зацікавеними в побудові власної держави.

З яким посилом Ви приїхали до Німеччини? Що б Ви хотіли сказати німцям?

Європо, прокинься! Я хочу донести цим текстом невідповідність того, що в цій "Новоросії", в цьому сепаратизмі декларується, і того, що насправді відбувається. А також, я вважаю, з цього тексту буде зрозуміло, яким чином працює російська пропаганда. Одна з кількох робочих назв для цього тексту - це "Новоросія": теорія та практика".

А в чому полягає невідповідність між теорією та практикою українського сепаратизму?

Обман, якщо дуже коротко. По-перше, це маніпуляція свідомістю населення, яке там проживає, а також того російського населення, яке це все підтримує. По-друге, наявний певний інфантилізм, саме він дозволяє маніпулювати. Якщо говорити про те, що "Ніхто не чує голос Донбасу", то українська сторона більше апелює до логіки і здорового глузду, в той час, коли російська сторона більше апелює до емоцій та підсвідомості. А там населення переважно чекає емоційних звернень. Цього не вистачає з українського боку. Виходить так, що Донбас - як дитина. Він хоче, щоб до нього проявили увагу. І коли з цією дитиною розмовляють по-дорослому, кажуть їй, що ти вже доросла, у тебе є паспорт, іди, заробляй, і сама думай, як влаштовувати своє життя, то ця дитина не розуміє. Вона звикла до того, щоб їй казали: "Ти отака класна, роби оце, а потім те, а я тобі за це дам отаку винагороду".

А Ви бачите можливість виховати з цієї дитини дорослу самостійну людину?

Я думаю про це питання весь час. Справа полягає в тому, що через шахти смерть на Донбасі - побутове явище. Люди там звикли до смерті. Наприклад, якщо хлопцю 35 років і йому обирати, чи йти в шахту загинути чи йти в сепаратисти, взяти автомат і загинути, то він візьме автомат, бо зможе більше заробити. А насправді ці дорослі діти просто бояться смерті і тому потребують емоційної реакції та емоційного звернення. Інший варіант - змінити умови існування та роботи, щоб індустрія стала безпечнішою.

Хто, на Вашу думку, мав би реалізувати це емоційне звернення? Може в цьому і полягає роль митців?

У мене давно вже є ідея зробити виставу чи зняти фільм - саме про Донбас. Показати цей побутовий подвиг людей, щоб вони розуміли, що вони герої. І не тому, що годують або не годують країну, а через те, що вони відважуються спуститися в шахту вранці, а потім ввечері піднятися, звідти повернутися. Це наче солдатська робота - як війна. А тепер вони отримали ворога в особі української влади та "фашисто-бандерівців".

Ви бачите можливість суспільного примирення в Україні?

Так, бачу. Ви праві щодо ролі мистецтва в об’єднанні. Робота митців полягає в тому, щоб ламати стереотипи і створювати справжній діалог. Але також це завдання соціально-культурної політики. Частина цієї відповідальності лежить на державі, на уряді. Вони мають свідомо впроваджувати ініціативи, які б розвивали діалог та дискурс всередині країни, між усіма регіонами.

Розкажіть, як у Вас іде творчий процес після звільнення з полону?

Я ще не можу про це сказати. Перша репетиція буде саме під час фестивалю у Кельні, а моє режисерське творення в першу чергу відбувається на репетиціях. Насправді, те, що відбувалося в полоні, я сприймаю як певний режисерський тренінг, тому що там багато театру. І вся ця "Новоросія" насправді є театр. Театр абсурду та жорстокості. Люди, з якими ми там спілкувалися, наші охоронці, в понятійному просторі вони існують в одному, а фактично живуть в іншому. Те саме було в Радянському Союзі з їх віртуальною медійною реальністю, коли на радіо, телебаченні, в газетах одна інформація - про наші досягнення, - а насправді все відбувалося інакше. Тому для мене це був театральний досвід. І я сприймав багато ситуацій саме з цього боку, що допомагало не панікувати, не впадати у відчай.

Чим Вам запам’ятався час у Слов’янську?

Він містив у собі елементи таких структур як армія, піонерський табір, лікарня, психушка, монастир, реаліті-шоу та тренінги особистого зростання. Наостанок хотів би сказати про ізолятор тимчасового тримання, ІТТ. Російською мовою быльш поетично звучить - "изолятор временного содержания" - "постоянная форма, временное содержание". В камерах ми знаходилися невідомо чому, невідомо за що і невідомо для чого. Але ми всі знали, що в певний час звідти вийдемо. І для мене це така мікросхема світу, бо ми всі тут також знаходимось невідомо чому, невідомо для чого і невідомо за що. Але всі ми так чи інакше цей світ одного разу залишимо - кожен у свій час. Тоді для мене стало найголовнішим більше звертати увагу на людей поруч і налагоджувати якісь людські, гуманістичні стосунки. Робити так, щоб не спричиняти нікому дискомфорту і щоб мені його не завдавали.

Джерело: Українська служба DW